Верховний септон сплів перед собою пальці своїх вузьких долонь.
— Мені те саме спало на думку, ваша світлосте. Як Мейгор Лютий колись забрав у Віри мечі, так само Джейгейрис Миротворець забрав у нас терези правосуддя. Та хто насправді здатен винести присуд королеві, окрім Седмиці небесної і її слуг на землі? В цій справі засідатиме таємний суд сімох суддів. Троє з них будуть жіночої статі: діва, мати і стариця. Хто краще зможе розсудити жіночі злочини?
— От і добре. Певна річ, Марджері має право вимагати, щоб її невинуватість а чи провину було доведено судом через двобій. Якщо так, то заступником має стати один з Томенових сімох.
— Лицарі королівської варти законно служили заступниками королів і королев з часів Ейгона Завойовника. Корона і Віра в цьому цілком сходяться.
Серсі, вдаючи убиту горем, затулила обличчя долонями. Коли ж знову підвела голову, в одному оці блищала сльоза.
— Печальні дні настали,— сказала вона,— але я рада, що ми з вами знаходимо спільну мову. Якби з нами був Томен, певна, він би вам подякував. Ми з вами разом повинні докопатися до правди.
— І докопаємося.
— Мушу вже повертатися в замок. З вашого дозволу, я б забрала з собою сера Озні Кетлблека. Мала рада воліє теж його допитати й почути всі його звинувачення.
— Ні.
Це було одне-єдине слово, коротесеньке слово, однак Серсі мов крижаною водою в обличчя хлюпнули. Королева кліпнула, й на мить її упевненість похитнулася.
— Сера Озні надійно триматимуть під вартою, я обіцяю.
— Його вже тут тримають дуже надійно. Ходімо, я вам покажу.
Серсі відчувала на собі очі Сімох — нефритові, малахітові й оніксові, й несподівано її прошив страх холодний, як лід. «Я королева,— сказала вона собі.— Донька лорда Тайвіна». Неохоче вона рушила слідом.
Сера Озні тримали неподалік. В камері було темно, зачинялася вона важкими залізними дверима. Верховний септон дістав ключа, а потім зняв зі стіни смолоскип, щоб освітити камеру.
— Після вас, ваша світлосте.
Озні Кетлблек, цілком голий, висів на двох товстих залізних ланцюгах, які кріпилися до стелі. Видно було, що його шмагали. На спині та плечах майже всю шкіру здерли, а ноги і сідниці хрест-навхрест перетинали рубці.
Королева просто не могла на нього дивитися. Вона обернулася до верховного септона.
— Що ви накоїли?
— Ми сумлінно дошукувалися правди.
— Він сказав вам правду. Прийшов до вас із власної волі та сповідався у своїх гріхах.
— Ага. Так і було. Я багато в житті вислухав сповідей, ваша світлосте, але рідко мені траплявся чоловік, що так би тішився зі своїх злочинів.
— Ви його відшмагали!
— Без страждання нема покаяння. Я сказав серу Озні: бичування тільки на користь. Рідко коли я почуваюся ближчим до богів, ніж як мене батожать за мої лихі вчинки, хоча мої найтяжчі гріхи і порівняти не можна з його чорними злочинами.
— В-ви ж,— вичавила Серсі,— проповідуєте Материне милосердя...
— А цього покорму сер Озні скуштує в наступному житті. У «Семикутній зірці» пишеться, що всі гріхи можливо розгрішити, однак за злочини належить покарання. Озні Кетлблек винен у державній зраді й убивстві, а заплата за державну зраду — смерть.
«Він же простий жрець, він цього зробити не може».
— Не Вірі засуджувати людину на смерть, хай які вона вчинила злочини.
— Хай які вона вчинила злочини,— повільно повторив за нею верховний септон, зважуючи ці слова.— Дивна річ, ваша світлосте, що сумлінніше ми його бичували, то меншими ставали злочини сера Озні. Тепер він хоче, щоб ми повірили, наче він і пальцем ніколи не торкався Марджері Тайрел. Це правда, пане Озні?
Озні Кетлблек розплющив очі. Побачивши перед собою королеву, він облизав потріскані губи й мовив:
— Стіна... Ви обіцяли мені Стіну.
— Він з'їхав з глузду,— зронила Серсі.— Ви його до божевілля довели.
— Пане Озні,— запитав верховний септон твердим і чистим голосом,— ви пізнали королеву?
— Ага,— Озні крутнувся в ланцюгах, і вони стиха забряжчали.— Ось цю. Це оцю королеву я відпорав, це вона підіслала мене убити старого верховного септона. В нього і вартових не було. Я просто зайшов, коли він спав, і притиснув подушку йому до обличчя.
Серсі, рвучко розвернувшись, побігла геть.
Верховний септон спробував її схопити, але ж він був старим горобцем, а вона — левицею з Кичери. Відштовхнувши його, вона вибігла у двері та з гуркотом зачинила їх по собі. «Кетлблеки, мені потрібні Кетлблеки, відішлю сюди Осфрида з золотими плащами і Озмунда з королівською вартою; щойно Озні звільнять, він усе заперечить, а я позбудуся цього верховного септона, як позбулася попереднього». Дорогу їй заступили чотири септи, вчепилися в неї зморшкуватими долонями. Одну з них Серсі штовхнула на підлогу, другій роздряпала обличчя, відтак дісталася сходів. На півдорозі згадала про Тейну Мерівезер. Королева, задихнувшись, аж спіткнулася. «Тейна все знає. Якщо її схоплять і відбатожать...»
Серсі вибігла у септ, але далі дорога була закрита. Тут її вже наджидали жінки — і септи, і німотні сестри — молодші, ніж оті гаргари внизу.
— Я — королева! — закричала вона, задкуючи від них.— Вам голови за таке повідрубують, усім голови повідрубують! Дайте пройти!
Але вони натомість учепилися в неї. Серсі кинулася до олтаря Матері, але її зловили два десятки жінок і, хай як вона відбивалася, потягнули до сходів на вежу. В камері, поки три німотні сестри її тримали, септа на ім'я Сколера роздягнула її догола. Навіть білизну здерла. Інша септа жбурнула їй домоткану сукню.
— Ви не маєте права! — кричала королева.— Я — Серсі Ланістер, пустіть мене, мій брат вас усіх повбиває, Джеймі розрубає вас від шиї до піхви, пустіть мене! Я — королева!
— Королеві слід помолитися,— сказала септа Сколера, і Серсі залишили голісіньку в холодній похмурій камері.
Але вона не покірна Марджері Тайрел, щоб одягти платтячко й змиритися з ув'язненням. «Я їм покажу, що це таке — замкнути в клітку левицю»,— подумала Серсі. Подерши сукню на клапті, вона побачила глечик з водою й розтрощила його об стіну, а потім так само вчинила і з нічним горщиком. Але ніхто не з'явився, тож вона почала гатити кулаками в двері. Внизу, на площі, лишився її почет: десять ланістерівських гвардійців і сер Борос Блаунт. «Щойно вони мене почують, то прийдуть звільняти, і тоді заберуть того клятого верховного горобця в Червону фортецю в ланцюгах».
Вона верещала, била ногами в двері й, аж поки не захрипла, волала і під дверима, і під вікном. Але ніхто не озвався, ніхто не прийшов її рятувати. В камері почало темніти. І холоднішати. Серсі бив дрож. «Як вони могли отак мене тут залишити, навіть вогню не запалити? Я ж королева!» Вона вже пожалкувала, що подерла сукню, яку їй залишили. У кутку на солом'янику лежало тонесеньке коричневе вкривало, геть витерте. Було воно грубе й колюче, але ж іншого нічого немає. Серсі, щоб не тремтіти, скулилася під ним і незабаром, геть виснажена, поринула в сон.
А прокинулася від того, що її трусила важка долоня. У камері було темно, хоч в око стрель, а над королевою навколішках стояла дебела потворна жінка зі свічкою в руці.
— Хто ви? — запитала королева.— Ви прийшли мене звільнити?
— Я — септа Юнелла. Я прийшла вислухати від вас зізнання у вбивствах і перелюбстві.
Серсі відкинула її руку.
— Я вам голову відрубаю. І не торкайтеся мене! Забирайтеся.
Жінка підвелася.
— Ваша світлосте, я повернуся за годину. Можливо, тоді ви готові будете до сповіді.
Година, ще година, ще година. Так спливла найдовша ніч у житті Серсі Ланістер,— якщо не рахувати ночі весілля Джофрі. В горлі так пересохло від крику, що королева заледве могла ковтнути. В камері постуденіло. Оскільки Серсі розбила нічний горщик, довелося присісти навпочіпки в кутку; струмочок побіг по підлозі. Щоразу як вона заплющувала очі, над нею нависала Юнелла, розбуркувала й питала, чи не хоче вона сповідатися в своїх гріхах.