День не приніс полегшення. На світанку септа Моель подала їй миску якоїсь ріденької сірої каші. Серсі жбурнула їй ту миску в голову. Та коли принесли новий глек води, королеві довелося попити: її вже мучила спрага. Затим їй видали нову сукню — сіру, тоненьку, пропахлу цвіллю, і Серсі вдягнула її на голе тіло. І коли ввечері знову з'явилася Моель, королева з'їла хліб з рибою і почала вимагати вина, щоб запити вечерю. Але замість вина з'явилася септа Юнелла, яка знову щогодини почала навідуватися й питати, чи готова королева до сповіді.
«Що ж це коїться? — думала Серсі, а тоненька смужка неба за вікном почала знов темніти.— Чому ніхто не прийшов і не визволив мене звідси?» Вона не могла повірити, що Кетлблеки просто покинуть свого брата. А що робить рада? «Боягузи і зрадники! Виберуся звідси — повідрубую голови всім і підшукаю кращу заміну».
Тричі того дня з площі чулися віддалені крики, але юрма вигукувала ім'я Марджері, а не її.
На другий день на світанку, коли Серсі вилизувала останні крихти каші з денця миски, двері несподівано розчахнулися та впустили лорда Кайберна. Серсі мало не кинулася йому на шию.
— Кайберне,— прошепотіла вона,— о боги, яка я рада вас бачити! Заберіть мене додому.
— Цього не дозволять. Ви постанете перед судом святої сімки за обвинуваченнями у вбивстві, державній зраді й перелюбстві.
Серсі була настільки виснажена, що ці слова спершу не дійшли до неї.
— Томен... Розкажіть про сина. Він ще король?
— Так, ваша світлосте. З ним усе гаразд, він у безпеці, за мурами Мейгорової тверджі, під охороною королівської варти. Однак йому самотньо. Страшно. Він питає вас і свою маленьку королеву. Поки що йому не казали про ваше... ваше...
— ...ускладнення? — замість нього мовила вона.— А як там Марджері?
— Вона також постане перед судом — тим самим, що судитиме і вас. Блакитного Барда, як ваша світлість і наказували, я відіслав до верховного септона. Нині він тут, десь унизу під нами. Нашіптувачі кажуть, що його шмагають, але поки що він співає тої самої солодкої пісеньки, що ми його навчили.
«Тої самої солодкої пісеньки...— у Серсі від недосипу в голові стояв туман.— Вот, насправді його звати Вот. З божої ласки Вот помре під батогом, тоді Марджері вже ніяк не зможе спростувати його свідчень».
— Де мої лицарі? Сер Осфрид... верховний септон зібрався стратити його брата Озні, тож золоті плащі повинні...
— Осфрид Кетлблек більше не командує міською вартою. Король змістив його з посади, а натомість призначив капітана Драконової брами, такого собі Гамфрі Вотерза.
Серсі була настільки змучена, що взагалі нічого не розуміла.
— Навіщо Томен це зробив?
— Хлопчик не винен. Коли рада кладе перед ним декрет, він підписує його своїм іменем і прикладає свою печатку.
— Рада... хто? Хто ж таке зробив? Не ви?
— На жаль, мене з ради вигнали, хоча поки що дозволили працювати з євнуховими нашіптувачами. Королівством правлять сер Гарис Свіфт і великий мейстер Пайсел. Вони вже відіслали у Кичеру Кастерлі крука, запрошуючи вашого дядька повернутися до двору й прийняти регентство. Якщо він збирається на це погодитися, то ліпше йому поквапитися. Мейс Тайрел покинув облогу Штормокраю і з усім військом рушив назад до міста, а Рендил Тарлі, як мені доповідають, теж уже виступив з Дівоставу.
— І лорд Мерівезер погодився на все це?
— Мерівезер вийшов з ради й утік назад у Довгостіл разом з дружиною, яка однією з перших дізналася про... звинувачення... висунуті проти вашої світлості.
— Тобто Тейну відпустили,— зронила Серсі; після того «ні», яке промовив верховний горобець, це була перша добра звістка. Тейна могла остаточно знищити королеву.— А що лорд Вотерз? Кораблі... якщо він з усіма командами висадиться на суходіл, то йому має вистачити людей, щоб...
— Щойно на річці дізналися про біду, яка спіткала вашу світлість, лорд Вотерз підняв вітрила, опустив на воду весла й вивів флот у море. Сер Гарис побоюється, що він хоче долучитися до лорда Станіса. Пайсел вважає, що він пливе на Східці й почне там піратити.
— Усі мої шикарні дромони! — мало не розреготалася Серсі.— Мілорд-батько любив приказку, що всі байстрюки зрадливі за природою. Було б мені його слухатися! — вона поїжилася.— Я розгублена, Кайберне.
— Не треба,— він узяв її за руку.— Ще є надія. Ваша світлість має право довести свою невинуватість через двобій. Королево, ваш заступник уже готовий до бою. У всіх Сімох Королівствах не знайдеться рівного йому. Якщо зволите, тільки накажіть...
Цього разу вона таки розреготалася. Це все було смішно, жахливо смішно, до болю смішно.
— Боги глузують з наших надій і планів. Я маю нездоланного заступника, але не маю права з цього скористатися. Я — королева, Кайберне. Мою честь можуть захищати лише побратими королівської варти.
— Зрозуміло,— мовив Кайберн, і усмішка на його вустах зів'яла.— Ваша світлосте, не знаю, що вам і порадити...
Навіть у такому виснаженому, переляканому стані королева усвідомлювала, що не можна довіряти свою долю суду горобців. Не могла вона розраховувати й на втручання сера Кевана — після всіх тих слів, що вони наговорили одне одному на останній зустрічі. «Суд має бути тільки через двобій. Іншого виходу немає».
— Кайберне, якщо ви мене любите, благаю, відішліть для мене одне повідомлення. Крука, якщо зможете. Якщо ні, то вершника. У Річкорин, моєму братові. Розкажіть йому про все, що сталося, і напишіть, напишіть...
— Так, ваша світлосте?
Вона, тремтячи, облизала губи.
— «Негайно приїзди. Допоможи мені. Врятуй мене. Зараз ти мені потрібен як ніколи. Люблю тебе. Люблю тебе. Люблю тебе. Негайно приїзди».
— Як накажете. «Люблю тебе» тричі?
— Тричі,— вона простягнула до нього руку.— Він приїде. Знаю, що приїде. Мусить. Джеймі — моя єдина надія.
— Королево,— мовив Кайберн,— ви... не забули? Сер Джеймі втратив робочу руку. Якщо він, як ваш заступник, зазнає поразки...
«Ми підемо з цього світу разом, як колись прийшли у нього».
— Не зазнає. Не Джеймі. Не коли на кону моє життя.
Джеймі
Новий лорд Річкорину розлютився так, що аж трусився.
— Нас обдурили,— казав він.— Цей чоловік нас ошукав! — бризкаючи рожевою слиною, націлив він рожевого пальця на Едмура Таллі.— Я йому голову відрубаю! Я — володар Річкорину, так король постановив своїм декретом, я...
— Емоне,— промовила його дружина,— лорд-командувач знає про декрет. І сер Едмур знає про декрет. Та всі конюші знають про декрет.
— Я тут лорд, і я відрубаю йому голову!
— А за які злочини? — поцікавився Едмур; хай як він схуднув, а поставу мав справжнього лорда, на відміну від Емона. Вбраний Таллі був у стьобаний камзол з червоної вовни, з вишитим на грудях пстругом у стрибку. Золотисто-каштанова чуприна була вимита й підстрижена, руда борідка охайно підрізана.— Я зробив усе, що від мене вимагалося.
— О? — Джеймі Ланістер не спав відтоді, як Річкорин відчинив браму, й у голові в нього гупало.— Не пригадую, щоб я вимагав у вас дозволити серу Бриндену втекти.
— Від мене вимагалося здати замок, а не дядька. Хіба я винен у тому, що ваші вояки дали йому прослизнути крізь блокадні лінії?
Але Джеймі жарту не оцінив.
— Де він? — запитав він роздратовано. Його люди вже тричі обшукали Річкорин, але Бриндена Таллі не знайшли.
— Він мені не казав, куди збирається.
— А ви й не питали. Як він вислизнув?
— Пструги взагалі-то плавати вміють. Навіть чорні,— посміхнувся Едмур.
Джеймі відчував страшну спокусу ляснути його по губах золотою рукою. Позбудеться кількох зубів — і кінець його посмішкам. Як на людину, яка решту життя збирається провести в неволі, Едмур Таллі мав занадто вдоволений вигляд.