— У нас, у Кичері Кастерлі, є в підземеллях поруби, що завширшки заледве більші за лати. Там неможливо ні повернутися, ні присісти, ні зігнутися, коли щури починають пальці на ногах обгризати. Може, тепер зміните свою відповідь?
Посмішка зникла з обличчя лорда Едмура.
— Ви дали мені слово, що зі мною обходитимуться шанобливо, відповідно до мого становища.
— Так і буде,— сказав Джеймі.— У тих порубах гинули, скавчучи, і шляхетніші за вас лицарі, і можні лорди також. А якщо я ще не забув уроків історії, то й король-другий. Дружину можете взяти з собою, якщо схочете. Не хотілося б вас розлучати.
— Він справді виплив,— похмуро озвався Едмур. Мав такі самі блакитні очі, як і його сестра Кетлін, і Джеймі в них прочитав ту саму ненависть, що колись у її очах.— Ми підняли звідні ґрати Водяної брами — трішки, десь на три фути. Цього достатньо, щоб під водою з'явилася діра, а на поверхні здаватиметься, що ґрати опущені. Дядько — гарний пливець. Поночі він протиснувся попід гостряками ґрат.
«І так само прослизнув попід нашим боном, не маю сумнівів». Безмісячна ніч, знудьговані чатові, чорний пструг у чорній річці тихо пливе униз за течією... Якщо Рутигер, чи Ю, чи хтось із їхніх вояків і почули сплеск, то прийняли це за черепаху або форельку. Едмур аж до вечора тягнув, поки нарешті на знак капітуляції опустив деривовка Старків. Зчинилася велика плутанина, поки замок переходив з рук у руки, тож тільки наступного ранку Джеймі повідомили, що Чорнопструга серед бранців немає.
Підійшовши до вікна, Джеймі поглянув на річку. Стояв ясний осінній день, на воду падало сонячне проміння. «Та нині Чорнопструг уже міг відплисти вниз по ріці на десять льє».
— Маєш його знайти! — наполягав Емон Фрей.
— Він знайдеться,— сказав Джеймі з упевненістю, якої насправді не відчував.— На нього вже полюють з псами.
Сер Адам Марбранд веде пошуки на правому березі, а сер Дермот Дощелісівський — на лівому. Джеймі подумував залучити і річкових лордів, але Ванс і Пайпер та іже з ними радше допоможуть Чорнопстругові втекти, ніж закують його в кайдани. А загалом, надії мало.
— Якийсь час йому, може, і вдасться побігати від нас,— мовив Джеймі,— але зрештою десь він випливе.
— А що як він спробує відбити в мене замок?
— У тебе дві сотні вояків у гарнізоні,— озвався Джеймі. Така залога — це аж забагато, але ж Емон такий страхополох! Принаймні не доведеться перейматися, чим людей годувати: Чорнопструг лишив у Річкорині повнісінько припасів, як і казав.— А після таких труднощів, з якими сер Бринден нас покинув, навряд чи він вирішить таємно сюди повернутися.
«Хіба що на чолі зграї беззаконників». Джеймі не мав сумнівів, що Чорнопструг здаватися не збирається.
— Твій престол,— мовила леді Дженна до чоловіка,— тобі його і захищати. А якщо не здатен, візьми замок на смолоскипи й повертайся у Кичеру.
Лорд Емон потер вуста. Долоня вся лишилася в червоній слині від кислолисту.
— Ну звісно, Річкорин — мій, і в мене його ніхто не забере.
Він кинув на Едмура Таллі останній підозріливий погляд, а леді Дженна вже тягнула чоловіка геть зі світлиці.
— Не хочете більше нічого мені розповісти? — поцікавився Джеймі в Едмура, коли вони лишилися вдвох.
— Це була батькова світлиця,— мовив Таллі.— Звідси він правив приріччям, розумно і розважливо. Любив отут сидіти під вікном. Тут добре освітлення, а коли відірвеш голову від роботи, видно річку. Коли в нього втомлювалися очі, він просив Кет йому почитати. Одного разу ми з Мізинчиком збудували дерев'яний замок — отам, біля дверей... Ти навіть не уявляєш, як мені зле стає, коли я бачу в цих покоях тебе, Царевбивце. І не уявляєш, як я тебе зневажаю.
Щодо цього він помилявся.
— Мене і кращі за тебе люди зневажали, Едмуре,— озвався Джеймі. А тоді закликав варту.— Одведіть його милість назад на вежу й погодуйте.
Лорд Річкорину мовчки вийшов. Завтра він виїде на захід. Конвоєм, куди ввійде сотня вояків, включно з двадцятьма лицарями, командуватиме сер Форлі Престер. «Конвой ліпше подвоїти. Лорд Берик може спробувати відбити Едмура перед Золотим Зубцем». Джеймі не хотів, щоб довелося втретє ловити Таллі.
Повернувшись у крісло Гостера Таллі, він присунув до себе карту Тризуба та притиснув золотою рукою. «Куди б я подався на місці Чорнопструга?»
— Лорде-командувачу! — у відчинених дверях стояв гвардієць.— Під дверима, як ви й наказували, леді Верстерлінг із донькою.
Джеймі відсунув карту вбік.
— Ведіть їх.
Бодай дівчина не зникла. Джейн Вестерлінг — королева Роба Старка, яка йому занадто дорого обійшлася. Якщо в неї в лоні вовченя, вона може виявитися небезпечнішою за Чорнопструга.
На вигляд вона зовсім не видавалася небезпечною. Гнучка як тростинка, Джейн, якій було років п'ятнадцять-шістнадцять, трималася незграбно, зовсім не граційно. Вузькі стегна, груди як яблучка, шапка каштанових кучерів, м'які карі очі, як в олениці... «Гарненька дівчинка,— вирішив Джеймі,— але не настільки, щоб через неї королівство втратити». Обличчя в неї запухло, а на чолі виднілося садно, напівзатулене каштановим локоном.
— Що трапилося? — запитав у неї Джеймі.
Дівчина відвернулася.
— Нічого страшного,— відповіла її матір, сувора з обличчя жінка в зеленій оксамитовій сукні. На тонкій довгій шиї в неї висіло намисто з золотих черепашок.— Просто вона не хотіла віддавати корону, яку подарував їй заколотник, а коли я спробувала сама її зняти, вперта дитина почала опиратися.
— Корона моя,— схлипнула Джейн.— Ти не мала права. Її зробив для мене Роб. Я його кохала.
Мати хотіла дати їй ляпаса, але Джеймі став між ними.
— Припиніть,— застеріг він леді Сибель.— Сідайте, обидві.
Дівчина скулилася в кріслі, як налякане звіреня, а мати сіла тонно, високо тримаючи голову.
— Вина вип'єте? — запитав у них Джеймі. Дівчина не відповіла.
— Ні, дякуємо,— озвалася її матір.
— Як зволите,— Джеймі обернувся до дочки.— Прийміть мої співчуття. Мужній був хлопчина, не можу не погодитися... Мушу у вас дещо запитати. Ви в тяжі, міледі?
Джейн зірвалася з крісла й була б утекла з кімнати, якби вартовий при дверях не ухопив її за руку.
— Ні, не в тяжі,— відповіла леді Сибель, поки донька силкувалася вирватися.— Я про це подбала, як наказував ваш лорд-батько.
Джеймі кивнув. Тайвін Ланістер не з тих, хто проґавить такі деталі.
— Відпустіть дівчину,— сказав він,— мені від неї більше нічого не треба.
Джейн, схлипуючи, побігла сходами вниз, а він перевів погляд на її матір.
— Дім Вестерлінгів отримав прощення, а ваш брат Рольф став лордом Кастамеру. Що ще?
— Ваш лорд-батько обіцяв мені гідні партії для Джейн і її молодшої сестри. Лордів або наступників, присягався він, а не молодших синів чи замкових лицарів.
«Лордів або наступників. Ну певна річ!» Вестерлінги — дім старовинний, однак сама леді Сибель у дівоцтві носила прізвище Спайсер і була з титулованого купецького роду. Її бабуся, наскільки Джеймі пригадував, якась напівбожевільна відьма зі сходу. Та й Вестерлінги давно розгубили свої статки. За звичайних обставин доньки цієї Сибель Спайсер могли в найкращому разі розраховувати на молодших синів, але гарненький череватий горщик ланістерівського золота зробить привабливою в очах якого-небудь лорда навіть удовицю заколотника.
— Партії ви отримаєте,— мовив Джеймі,— але Джейн доведеться до наступного весілля почекати два повні роки.
Якщо дівчина зарано одружиться вдруге й народить дитину, то обов'язково поповзуть чутки, що батько — це Юний Вовк.
— А ще в мене двоє синів,— нагадала йому леді Вестерлінг.— Ролам зі мною, а от Рейнальд як лицар поїхав тоді у Близнючки разом із заколотниками. Якби я знала, що там буде, я б цього в житті не допустила,— у її голосі бриніла нотка докору.— Рейнальд нічого не знав про... про порозуміння, досягнуте з вашим лордом-батьком. Можливо, він нині в полоні у Близнючках.