Слухав і співець — той, якого Джеймі забрав у сера Раймана Фрея. Джеймі побачив його на порозі відчинених дверей, на сухому.
— З його милості співець би вийшов,— сказав чоловік.— Промова довша за маршові пісні, а він ще ані разу, здається, подиху не переводив.
Джеймі не стримав сміху.
— Лорду Емону і дихати не треба, поки він жує. Складете про це пісню?
— Жартівливу. Назву її «Балачка з пстругом».
— Тільки у присутності тітки моєї не співайте її.
Джеймі раніше й не звертав уваги на чоловіка. Він був дрібненьким, вбраним у потерті зелені бриджі й пошарпану світло-зелену сорочку, всю в шкіряних латках. Ніс мав довгий і гострий, а усмішку — широку й вільну. Каштанове волосся, нечесане й немите, спадало на комір. «Йому щонайменше п'ятдесят,— подумав Джеймі,— співець-бурлака, добре побитий життям».
— Коли ми познайомилися, хіба ви були не в челяді сера Раймана? — запитав він.
— Лише два тижні.
— Я гадав, ви з Фреями поїдете.
— Цей,— він указав на лорда Емона,— теж Фрей, а замок — гарне й затишне місце, щоб перебути зиму. Усміхнений Уот поїхав з сером Форлі, а я постараюся посісти його місце. В Уота високий і солодкий голос, куди мені з ним тягатися, зате я знаю вдвічі більше сороміцьких пісеньок... Перепрошую, мілорде.
— Вам, думаю, легко вдасться порозумітися з моєю тіткою,— сказав Джеймі.— Якщо хочете тут зимувати, ваш спів має сподобатися леді Дженні. Вона тут головна.
— Не ви?
— Моє місце — поряд з королем. Тут я надовго не затримаюся.
— Прикро це чути, мілорде. Я знаю пісні, кращі за «У Кастамері дощ». Міг би вам заспівати... всяке різне.
— Іншим разом,— мовив Джеймі.— Як вас звати?
— Том Семиструмець, з ласки мілорда,— співець скинув капелюха.— Але зазвичай мене кличуть Томом Сімкою.
— Гарно співайте, Томе Сімка.
Уночі йому наснилося, що він у Великому септі Бейлора — досі стоїть на чатах над батьковим тілом. У септі було тихо й темно, аж тут із мороку з'явилася жінка, підійшла повільно до п'єдесталу. «Сестро?» — мовив Джеймі.
Однак то була не Серсі. Вся в сірому, як німотна сестра. Каптур і вуаль ховали обличчя, але в зелених озерах очей танцювало полум'я свічок. «Сестро,— мовив Джеймі,— чого тобі треба?» Останнє слово луною полетіло септом: треба-ба-ба-ба-ба...
«Я тобі не сестра, Джеймі,— вона, здійнявши м'яку білу руку, скинула з голови каптур.— Чи ти мене забув?»
Як можна забути того, кого не знав? І тут Джеймі перехопило подих. Він таки знав її, проте було це так давно...
«А лорда-батька ти так само забудеш? Та й чи колись ти знав його по-справжньому...» Очі зелені, волосся — золота канитель. Скільки років — і не сказати. Може бути і п'ятнадцять, подумав Джеймі, і п'ятдесят. Вона піднялася сходами, стала біля п'єдесталу. «Він не терпів, коли з нього сміялися. Ненавидів це понад усе».
«Хто ти?» — Джеймі хотів, щоб вона сама сказала.
«Питання в тому, хто ти».
«Це сон».
«Справді? — вона сумно посміхнулася.— Порахуй свої долоні, дитинко».
Одна. Одна долоня, яка міцно стискає руків'я меча. Лише одна. «Уві сні в мене завжди дві долоні». Здійнявши праву руку, він недомислено втупився в огидний кикоть.
«Усім нам сниться те, чого нам не отримати. Тайвіну снилося, що син його стане видатним лицарем, а донька — королевою. Снилося, що вони будуть сильні, сміливі, вродливі й ніхто ніколи з них не посміється».
«Я — лицар,— мовив Джеймі,— а Серсі — королева».
По щоці їй покотилася сльоза. Знову накинувши каптур, жінка відвернулася. Джеймі гукнув її, але вона вже рушила геть, і спідниці, торкаючись підлоги, зашепотіли колискову. Не кидай мене, хотілося крикнути Джеймі, але ж вона вже давно їх усіх покинула.
Прокинувся він у темряві, весь тремтячи. В кімнаті стояв крижаний холод. Джеймі обрубком робочої руки відкинув покривало. Вогонь у коминку згас, бачив Джеймі, а вікно відчинило вітром. Перетнувши темну кімнату, він спробував намацати віконниці, але під вікном нога стала на мокре. Джеймі, сахнувшись, позадкував. Перша думка була: кров, але ж кров не може бути такою холодною!
У вікно залітав сніг.
Замість зачинити віконниці, Джеймі розчахнув їх ширше. Двір унизу був застелений тоненьким білим покривалом, яке просто на очах товстішало. Зубці на мурах стояли в білосніжних шапках. Сніжинки падали беззвучно, кількоро залетіло у вікно й розтануло у Джеймі на обличчі. Видно було, що з рота виривається пара.
Сніг у Річкорині! Якщо вже сніг падає тут, він може випасти і в Ланіспорту, і на Королівському Причалі. «Зима марширує на південь, а засіки переважно порожні». Врожай, що ще лишився на полях, уже приречений. Не вдасться більше нічого ні посіяти, ні зібрати. «Що ж робитиме батько, щоб нагодувати королівство?» — подумав Джеймі — і тут пригадав, що Тайвіна Ланістера більше немає.
На ранок снігу нападало вже по кісточки, а в богопралісі — ще більше: попід деревами понамітало цілі кучугури. Зброєносці, конюші й високородні пажі під цими холодними білими чарами перекинулися на дітлахів, по всіх дворах і на всіх мурах затіявши війну сніжок. До Джеймі долинав їхній сміх. Колись, дуже давно, він і сам би долучився до них: ліпив сніжки, щоб метнути в Тиріона, коли той дибатиме мимо, або тихенько вкинути за комір Серсі. «Тільки щоб гарну сніжку зліпити, потрібно дві руки».
У двері тихенько постукали.
— Глянь-но, хто це, Пеку.
Це був старий мейстер Річкорину: зморшкуватою рукою він стискав листа.
— Дайте здогадаюся,— мовив Джеймі,— з Цитаделі прилетів білий крук. Зима прийшла.
— Ні, мілорде. Прилетів птах з Королівського Причалу. Я взяв на себе сміливість... я не знав...— він простягнув листа.
Джеймі прочитав його на підвіконні, купаючись у світлі холодного білого ранку. Кайбернові слова були скупі та конкретні, слова Серсі — палкі й поривні. «Негайно приїзди. Допоможи мені. Врятуй мене. Зараз ти мені потрібен як ніколи. Люблю тебе. Люблю тебе. Люблю тебе. Негайно приїзди».
Вайман очікувально затримався біля дверей, і Пек, відчував Джеймі, теж спостерігає за ним.
— Мілорд воліє відповісти? — запитав мейстер по довгій паузі. На листа приземлилася сніжинка. Почала танути, й чорнило розпливлося. Джеймі туго — наскільки це можливо однією рукою — згорнув пергамент і віддав його Пекові.
— Ні,— відповів він.— Спали це.
Семвел
Найнебезпечнішою виявилася остання частина подорожі. В Редвинській протоці повно було довгих лодій, як і попереджали в Тайроші. Оскільки головні сили Арборського флоту лишилися далеко на заході Вестеросу, залізні пограбували Ріямпорт і захопили Виноградів та Морезіркову затоку, щоб звідти нападати на кораблі, що пливуть у Старгород.
Тричі спостерігач на марсі бачив лодії. Дві, щоправда, були далеченько позаду, і «Цинамоновий вітер» швидко від них відірвався. Третя з'явилася перед сонячним заходом, відрізаючи корабель від Шепітної протоки. Побачивши, як здіймаються й опускаються її весла, збиваючи мідні води на біле шумовиння, Коджа Мо послала на надбудову стрільців з великими луками зі златосерця, які стріляли далі та влучніше, ніж навіть дорнський тис. Дочекалася, доки лодії наблизяться на двісті ярдів, а тоді дала команду стріляти. Сем вистрілив разом з усіма, і йому навіть здалося, що його стріла долетіла до корабля. Одного залпу виявилося досить. Лодія повернула на південь у пошуках сумирнішої здобичі.
Коли запливли у Шепітну протоку, опускалися глибокі сині сутінки. Жиллі стояла на носі корабля з малюком на руках, роздивляючись замок на скелях.
— Тривежжя,— пояснив їй Сем,— престол дому Костейнів.
У вікнах миготіло світло смолоскипів, і замок видавався чарівною сильветкою на тлі вечірньої зорі, але Сем дивився на нього з сумом. Мандрівка добігала кінця.
— Який високий! — зронила Жиллі.