— Ти ще Високої Вежі не бачила!
Даллин малюк заплакав. Жиллі, розхриставши сорочку, дала хлопчику цицьку. Годуючи його, дівчина всміхалася й гладила м'якеньке каштанове волоссячко. «А вона цього малюка полюбила не менше, ніж любила власного, якого довелося залишити»,— збагнув Сем. Він сподівався, боги будуть милостиві до обох діток.
Залізні проникли навіть у внутрішні води Шепітної протоки. Зранку, коли «Цинамоновий вітер» продовжив шлях у Старгород, корабель почав натикатися на трупи, які пливли до моря. Деякі тіла обсіло вороння, яке злітало в повітря й зачинало голосно нарікати, коли лебідка зачіпали їхні спотворені й набряклі «плоти». На берегах показалися почорнілі поля й попалені села, а на відмілинах сиділи потрощені кораблі. Найчастіше траплялися купецькі судна й рибальські човни, але виднілися й покинуті лодії, а ще два побиті великі дромони. Один згорів до самої ватерлінії, а в другого на боці зяяла зазублена діра, куди поцілив таран.
— Бій тут,— сказав Зондо.— Нещодавно.
— Який божевільний чинить нальоти так близько від Старгорода?
Зондо вказав на півзатоплену лодію на мілині. З корми звисали залишки прапора, почорнілого від диму й подертого. Герба такого Сем ще ніколи не бачив: червоне око з чорною зіницею під чорною залізною короною, яку тримали два круки.
— Чий це прапор? — запитав Сем. Зондо тільки плечима знизав.
Наступний день видався туманний і холодний. «Цинамоновий вітер» повільно пропливав чергове сплюндроване рибальське селище, і тут з туману висковзнула бойова галера, повільно наближаючись на веслах. «Мисливиця» — було написано на її боці, зразу на носовою фігурою — стрункою дівою в листяному вбранні, яка замахувалася списом. А за мить обабіч неї з'явилися дві менші галери, мов два хорти, що насідають на п'яти господарю. На щастя, на щоглах маяло по два прапори: олень і лев короля Томена, а нижче — східчаста біла вежа Старгорода у вогняному вінці.
Капітан «Мисливиці» виявився рослявим чолов'ягою у димчастому плащі, облямованому червоним атласним полум'ям. Порівнявшись із «Цинамоновим вітром», галера осушила весла, й капітан крикнув, що сходить на борт торгового судна. Поки арбалетники на галері й лучники Коджі Мо роздивлялися одні одних, розділені вузькою смужкою води, він зійшов на борт у супроводі півдюжини лицарів, кивнув Кугуру Мо й захотів оглянути трюми. Батько з донькою коротко порадилися й дали дозвіл.
— Перепрошую,— вибачився капітан, закінчивши перевірку.— Мені страшенно прикро так поводитися з чесними людьми, та ліпше вже так, ніж пропустити залізних у Старгород. Буквально два тижні тому хтось із цих клятих виродків захопив у протоці тайроського купця. Команду вбили, перевдяглися в їхній одяг, а потім знайденою там-таки фарбою розфарбували собі вуса й бороди в півсотні кольорів. Запливши в місто, вони збиралися підпалити порт і, поки ми гаситимемо вогонь, зсередини відчинити браму. Могло б і спрацювати, але вони зіштовхнулися з «Леді з вежі», а в її веслярського зверхника жінка — тайросянка. Побачивши зелені й фіолетові бороди, він привітався по-тайроському, проте йому ніхто не зміг відповісти.
— Вони ж не збиралися напасти на Старгород? — приголомшено вигукнув Сем.
Капітан «Мисливиці» кинув на нього цікавий погляд.
— Це не прості грабіжники. Залізні завжди чинили промисел, коли й де змога. Зненацька наскакували з моря, хапали кабзу і красунь — і відпливали геть, але зазвичай то було одна-дві лодії, щонайбільше півдюжини. А тепер на нас нападають сотні їхніх кораблів, припливаючи зі Щитових островів і зі скель довкруж Арбору. Вони вже захопили риф Камінного Краба, острів Поросят і Русалчин Палац, а ще вони загніздилися на скелі Кінське Копито й у Байстрючій Колисці. Без флоту лорда Редвина нам бракує кораблів, щоб вступити з ними в бій.
— А що робить лорд Гайтавер? — випалив Сем.— Батько завжди казав, що він заможний, як Ланістери, й може зібрати втричі більше мечників, ніж будь-хто з прапороносців Небосаду.
— Ба й більше, якщо вимете під мітлу,— сказав капітан,— але мечники не поборють залізних, хіба що як навчаться по воді ходити.
— Висока Вежа мусить щось робити.
— Певна річ. Лорд Лейтон зачинився з Причинною Панною у себе на вежі та штудіює чаклунські книги. Може, з глибин морських військо виведе. А може, не виведе. Бейлор будує галери, Гантор охороняє затоку, Гарт тренує новобранців, а Гамфрі поплив у Ліс наймати перекупний флот. Якщо йому вдасться вичавити зі своєї лярви-сестрички нормальну армаду, ми зможемо почати платити залізним їхньою ж монетою. А поки що здатні лише захищати протоку й чекати, поки ця сучка-королева на Королівському Причалі нарешті спустить лорда Пакстера з ланцюга.
Гіркота, з якою капітан промовив останні слова, вразила Сема не менше, ніж їхній зміст. «Якщо Королівський Причал втратить Старгород і Арбор, все королівство розвалиться»,— подумав він, проводжаючи очима «Мисливицю» та її супровід.
Він замислився, чи Сурмосхил ще в безпеці. Землі Тарлі лежать у глибині суходолу, у порослих лісами передгір'ях, за сто льє на північний схід від Старгорода й далеко від будь-якого узбережжя. До них не повинні дістатися залізні на свої лодіях, попри те що батько воює у приріччі й замок захищений погано. Однак Юний Вовк, понад усякий сумнів, так само думав і про Вічнозим, аж поки Теон Перекинчик не подолав його мури. Сем навіть думати не міг, що віз Жиллі з немовлям у таку далечінь, сподіваючись захистити від усіх кривд, а тут вкине у вир війни.
Решту подорожі він поборював свої сумніви, не знаючи, що діяти. Мабуть, можна забрати Жиллі з собою у Старгород. Мури міста набагато міцніші, ніж мури батькового замку, і їх захищає тисяча вояків, а не та жменька, яку лорд Рендил залишив у Сурмосхилі, вирушаючи в Небосад на виклик свого сюзерена. Але якщо так, доведеться десь заховати Жиллі: Цитадель не дозволяє новакам мати жінок чи коханок, принаймні відкрито. «Крім того, якщо я надовго зостануся з Жиллі, чи знайду потім у собі сили взагалі з нею розлучитися?» Він мусить або порвати з нею, або дезертирувати. «Я ж дав обітницю,— нагадав собі Сем.— Якщо дезертирую, мені голову відрубають, і як це допоможе Жиллі?»
Сем поміркував, чи не попросити Коджу Мо і її батька забрати дівчину на Літні острови. Однак це теж ризиковано. Коли «Цинамоновий вітер» випливе зі Старгорода, йому доведеться знову перетинати Редвинську протоку, й цього разу може пощастити менше. А що як вітру не буде, і корабель з Літніх островів потрапить у штиль? Якщо чутки правдиві, то хтось забере собі Жиллі як невільницю чи соляну дружину, а дитину, швидше за все, просто викинуть у море, щоб не заважала.
«Ні, все-таки Сурмосхил,— зрештою вирішив Сем.— Щойно допливемо у Старгород, винайму фургон з кіньми і сам її туди доправлю». Так він особисто зможе пересвідчитися, в якому стані замок і залога, і як щось побачить чи почує таке, що йому не сподобається, він просто розвернеться й забере Жиллі назад у Старгород.
У Старгород припливли холодного вогкого ранку, коли над містом висів такий густий туман, що виднівся тільки сигнальний вогонь на Високій Вежі. Затоку перегороджував бон, який з'єднував дві дюжини гнилих блокшивів. Позаду вишикувалися бойові кораблі, підкріплені трьома великими дромонами і височенним чотирипалубним флагманом під назвою «Слава Старгорода», що належав лорду Гайтаверу. Знову «Цинамоновому вітру» довелося пройти перевірку. Цього разу на палубу зійшов син лорда Лейтона Гантор у сріблотканому плащі й сірій емальованій кольчузі-лусці. Сер Гантор кілька років навчався в Цитаделі й знав літню мову, тож вони з Кугуру Мо усамітнилися в капітанській каюті для приватної наради.
Сем скористався вільним часом, щоб поділитися своїми планами з Жиллі.
— Спершу поїдемо в Цитадель, щоб передати Джонові листи й розповісти про смерть мейстра Еймона. Сподіваюся, архімейстри пошлють по його тіло мари. А тоді я винайму коней і фургон, щоб відвезти тебе до моєї мами у Сурмосхил. Я повернуся по тебе, щойно зможу, хоча, можливо, це буде аж завтра.
— Завтра,— повторила вона й поцілувала його на доріжку.
За деякий час повернувся сер Гантор і дав команду відчинити ланцюг і пропустити «Цинамоновий вітер» через бон у порт. Поки лебідка швартувалася, Сем приєднався біля сходнів до Коджі Мо і трьох її лучників, причому мешканці Літніх островів пишно вбралися в плащі з пір'я, які носили тільки на березі. Поряд з ними Сем у своєму мішкуватому чорному костюмі, побляклому плащі й білих від солі чоботах почувався обшарпанцем.