— Старгород — це не весь світ,— занадто голосно заявив Моландер. Він-бо був лицарським сином, ще й п'яним як чіп. Відтоді як йому повідомили, що його батько загинув на Чорноводді, він напивався майже щовечора. Навіть у Старгороді, далеко від боїв, під захистом мурів, Війна п'ятьох королів торкнулася всіх... тільки от архімейстер Бенедикт наполягав, що війною п'ятьох королів вона так і не стала, оскільки Ренлі Баратеон був убитий ще до того, як Балон Грейджой коронувався.
— Батько завжди казав, що світ трохи більший, ніж замок лорда,— провадив Моландер.— І дракони — це ще далеко не все, що може виявитися в Карті, Ашаї чи Ї-Ті. Перекази мореплавців...
— ...то просто перекази мореплавців,— перебив його Армен.— Мореплавців, мій любий Моландере. Он спустися в доки — і будуть там тобі мореплавці, які розкажуть, як кохалися з русалками а чи як рік просиділи в череві риби.
— А звідки тобі знати, що це неправда? — Моландер у траві шукав ще яблука.— Хіба що сам у череві риби опинишся — тільки тоді можеш стверджувати, що ніхто там не сидить. Так, одного мореплавця з його казочками люди можуть і на глум підняти, та коли гребці з чотирьох різних кораблів переповідають однакові історії чотирма різними мовами...
— Історії не однакові,— заперечив Армен.— Дракони в Ашаї, дракони в Карті, дракони в Міріні, дотрацькі дракони, дракони звільнюють рабів... ці перекази всі відрізняються.
— Тільки деталями,— сказав Моландер, який, хильнувши, робився тільки упертіший, а він-бо і тверезий був упертий як віслюк.— Усі розповідають про драконів і про прегарну юну королеву.
Пейта цікавив тільки один дракон — золотий. Незрозуміло, думав він, що ж трапилося з алхіміком? «Сьогодні третій день. Він казав, що прийде».
— Он у тебе під ногою ще одне яблуко,— гукнув Аллерас до Моландера,— а в мене в сагайдаку ще дві стріли.
— До сраки твій сагайдак,— Моландер підхопив падалицю.— Червиве,— поскаржився він, та все одно метнув яблуко. Стріла поцілила в нього, коли те вже летіло вниз, й розтяла рівно навпіл. Одна половинка впала на башточку, з неї з'їхала на дах, підстрибнула й приземлилася за якийсь фут від Армена.
— Якщо розтяти черв'яка на два, стане два черв'яки,— повідомив підмейстер.
— Якби і з яблуками це працювало, люди б ніколи не голодували,— мовив Аллерас, усміхнувшися своєю м'якою усмішкою. Сфінкс завжди усміхався, мов пригадав якийсь жарт. Це надавало йому лукавого вигляду, який добре пасував до гострого підборіддя, і мисика волосся на лобі, і густої кучми коротко підстрижених смоляних кучерів.
Аллерас точно стане мейстром. Він у Цитаделі всього рік, а вже викував три ланки мейстерського ланцюга. В Армена ланок, може, й більше, проте кожна з них у нього забрала цілий рік. Однак і він теж стане мейстром. Рун і Моландер — голошиї новаки, але ж Рун зовсім хлопчик, а Моландеру пиячити миліше, ніж читати.
А от Пейт...
Він уже п'ять років у Цитаделі — приїхав ще тринадцятирічним, а шия в нього й досі гола та рожева, як у перший день прибуття з західних країв. Двічі вже йому здавалося, що він готовий. Першого разу перед архімейстром Вейліном він мав продемонструвати свої знання в царині небесної сфери, а натомість зміг дізнатися, звідки у В'їдливого Вейліна таке прізвисько. Два роки Пейт збирався на мужності, щоб зробити ще одну спробу. Цього разу він постав перед лагідним Еброзом, стареньким архімейстром з тихим голосом і ніжними руками, але чомусь Еброзові зітхання витримати було не легше, ніж Вейлінові шпички.
— Ще останнє яблуко,— пообіцяв Аллерас,— і я вам розповім, які в мене підозри щодо цих драконів.
— Що такого можеш знати ти, чого не знаю я? — пробурчав Моландер. Помітивши на гілці яблуко, він підстрибнув, зірвав його — і жбурнув. Аллерас, відтягнувши тятиву аж до вуха, зробив граційний розворот, слідкуючи за своєю ціллю. Пустив стрілу, тільки-тільки яблуко почало падати.
— Останнім пострілом ти завжди промахуєшся,— сказав Рун.
Яблуко, ціле-цілісіньке, плюснулося в ріку.
— Що я казав? — мовив Рун.
— Хто не промахується, той не розвивається,— Аллерас відчепив тятиву й заховав довгий лук у шкіряний чохол. Лук був різьблений зі златосерця — рідкісного легендарного дерева з Літніх островів. Одного разу Пейт спробував його зігнути — і не зміг. «На вигляд Сфінкс, може, і тендітний, але в його тонких руках є міць»,— подумав Пейт, коли Аллерас, перекинувши ногу через лавку, потягнувся до свого кубка з вином.— Три голови у дракона,— проспівав Аллерас, на дорнський манір розтягуючи слова.
— Це що — загадка? — хотів знати Рун.— У казках сфінкси завжди розмовляють загадками.
— Ніяка це не загадка,— Аллерас сьорбнув вина. Решта хлопців кружеляли з кухлів страхітливо міцний яблучник, яким був знаменитий шинок «Перо й кухоль», а от Аллерас надавав перевагу дивним солодким винам країв, де вродилася його матір. Навіть у Старгороді коштували ці вина чимало.
Прізвисько «Сфінкс» Аллерасу дав Лео Лінюх. Сфінкс — то такий собі покруч: голова людська, тіло лев'яче, а крила яструбині. Такий був і напівкровка Аллерас: батько дорнянин, а мати — чорношкіра уродженка Літніх островів. У самого Аллераса шкіра темна як тик. А очі оніксові, як у тих зелених мармурових сфінксів, що застигли обабіч центральної брами Цитаделі.
— Триголових драконів ніколи не існувало, хіба що на щитах і прапорах,— твердо мовив Армен Підмейстер.— А вони — геральдичні фігури, не більше. І крім того, всі Таргарієни давно мертві.
— Не всі,— сказав Аллерас.— Король-жебрак мав сестру.
— Здається, їй голову об стіну розтовкли,— мовив Рун.
— Не їй,— заперечив Аллерас.— Це маленькому синові королевича Рейгара — Ейгону — хоробрі вояки Лева Ланістера розтрощили голову об стіну. А ми говоримо про Рейгарову сестру, яка народилася на Драконстоні напередодні його падіння. Яку звали Данерис.
— Штормороджена! Тепер пригадую,— зронив Моландер і високо підніс свого кухля, розхлюпуючи залишки яблучника.— За неї! — він душком перехилив кухоль до дна, з гуркотом опустив його на стіл, відригнув і зворотом долоні обтер вуста.— Де Розі? Наша законна королева заслуговує ще на один тост, вам не здається?
Армен Підмейстер перестрашився.
— Не галасуй, дурню! Про таке навіть жартувати не вільно. Ніколи не знати, хто може підслухати. В Павука вуха всюди.
— Тільки в штанці не напудь, Армене. Я тост хотів підняти, а не повстання.
До Пейта долинув смішок. Ззаду почувся тихий лукавий голос:
— Я завжди знав, що ти зрадник, Стриб-Скок.
До підніжжя старого дощаного мосту прихилився Лео Лінюх, вдягнений у смугастий зелено-золотий атлас і в чорну шовкову пелерину, застебнуту на плечі на нефритову ружу. Якщо судити з кольору плям на грудях, він пив червоне міцне. На око йому спадав попільно-білявий локон.
Побачивши Лео, Моландер наїжачився.
— До біса. Забирайся. Тобі тут не раді.
Аллерас спробував його заспокоїти, поклавши долоню йому на руку, в той час як Армен насупився.
— Лео. Мілорде. Наскільки я зрозумів, ви під домашнім арештом у Цитаделі...
— ...ще на три дні,— здвигнув плечима Лео Лінюх.— Перестан каже, що світові вже сорок тисяч років. А Молос — що п'ятсот тисяч. Що таке три дні, питаю я вас? — зронив Лео і, хоча на веранді була ще дюжина вільних столів, присів до хлопців.— Постав мені арборське золоте, й тоді я, можливо, не перекажу батькові про твій тост. Підвели мене сьогодні кості в «Мінливих іграх», а останнього оленя я змарнував на вечерю. Молочне порося в сливовому соусі, з начинкою з каштанів і білих трюфелів. Людині треба їсти. А ви що тут їли, хлопці?
— Баранину,— буркнув Моландер. У голосі його не вчувалося задоволення.— Взяли на всіх варену баранячу ногу.
— Добряче, певно, наїлися,— мовив Лео і розвернувся до Аллераса.— Нащадок лорда має бути щедрим, Сфінксе. Я так розумію, ти мідну ланку заробив. Я за це вип'ю.
Аллерас у відповідь посміхнувся.
— Я пригощаю тільки друзів. І я не з лордів, скільки разів тобі казати? Мати моя була купчицею.