— Нелегко битися лівою рукою,— зауважив Шадрик Маячливе Мишеня.
— Ба,— зронив сер Крейтон Довгоніг,— от я обома руками добре б'юся.
— Ну, щодо цього я сумнівів не маю,— сер Шадрик вітально підніс свого кухля.
Брієнні пригадався її бій з Джеймі Ланістером у лісі. Їй заледве вдавалося відбиватися від його клинка. А він-бо був слабкий після ув'язнення, ще й зап'ястки мав ланцюгом скуті. Жоден лицар у Сімох Королівствах не встояв би проти нього при повній силі, без ланців. Джеймі багато лиха накоїв, але битися він умів! І скалічити його — це було жахливо жорстоко. Одна річ — убити лева, зовсім інша — відтяти йому лапу й покинути його знівеченого і знетямленого.
Зненацька вона відчула, що більше ані миті не витримає галасу вітальні. Пробурмотівши «на добраніч», Брієнна пішла спати. Стеля в її кімнаті нависала низько; заходячи зі свічкою в руках, довелося похилити голову, щоб не розбити лоба. З умеблювання стояло хіба ліжко, на якому вмістилося б шестеро людей, і недогарок лойової свічки на підвіконні. Брієнна запалила його від своєї свічки, замкнула двері на засув і повісила пояс із мечем на стійку ліжка. Піхви вона мала прості, дерев'яні, обтягнуті порепаною коричневою шкірою, а меч — іще простіший. Купила вона його на Королівському Причалі на заміну тому клинку, якого вкрали браві компанійці. «Меч Ренлі...» їй досі було боляче на згадку про те, що вона його втратила.
Але в скатці в неї ховався ще один меч. Сівши на ліжко, Брієнна витягнула його. Золото спалахнуло у сяйві свічки жовтими відблисками, а рубіни червоно зажевріли. Клятвохранитель висковзнув з пишно оздоблених піхов — і в Брієнни аж подих перехопило. Чорно-червоні брижі вгадувалися у глибинах криці. Валірійської криці, чарокованої. Меч, гідний героя. Коли Брієнна була маленька, мамка повні вуха їй натуркала казок про доблесні звитяги, частуючи її оповідками про шляхетні діяння сера Галадона Могилівського, і Флоріяна Фігляра, і королевича Еймона Лицаря-Дракона, й інших звитяжців. Усі вояки мали знамениті мечі, і Клятвохранитель точно належав до їхньої компанії, навіть якщо сама Брієнна і не належить. «Ви захищатимете дочку Неда Старка власним мечем Неда Старка»,— запевнив Джеймі.
Опустившись навколішки між ліжком і стіною, Брієнна, тримаючи меча, прочитала безмовну молитву Стариці, чий золотий світильник вказує людям життєвий шлях. «Веди мене,— молилася Брієнна,— осяй дорогу мою, вкажи мені шлях до Санси». Вона підвела Ренлі, підвела леді Кетлін. І не може підвести Джеймі. «Він довірив мені свого меча. Він довірив мені свою честь».
Опісля вона, як могла, розтягнулася на ліжку. Хай і яке широке, воно було не дуже довге, тож довелося лягати навскоси. Знизу долинало цокання кухлів, угору по сходах летіли голоси. Блохи, про яких згадував Довгоніг, також повилазили. Необхідність чухатися теж допомагала не заснути.
Брієнна чула, як сходами піднявся Гібальд, а трохи перегодом — лицарі.
— ...імені його я так і не дізнався,— розповідав сер Крейтон дорогою,— але на щиті в нього був криваво-червоний півень, а з клинка скрапувала кров...
Голос його розтанув, і десь нагорі відчинилися й зачинилися двері.
Свічка перегоріла. Над «Старим кам'яним мостом» запанувала темрява, й у заїзді зробилося так тихо, що чути стало хлюпотіння річки. Лише тоді Брієнна підвелася й позбирала свої речі. Прочинивши двері, вона якусь мить дослухалася, а тоді боса спустилася вниз. Надворі вона взула чоботи й поквапилася в стайню сідлати свою гніду кобилу, а потім, подумки вибачившись перед сером Крейтоном і сером Іліфером, сіла верхи. Один з Гібальдових слуг прокинувся, коли дівчина проїздила повз, але й не ворухнувся зупинити її. Кінські копита цокотіли по камінню старого кам'яного мосту. А тоді її обступили дерева — густа чорнота лісу, повного примар і спогадів. «Я вже їду, леді Сансо,— думала Брієнна, пірнаючи в темряву.— Не бійтеся. Я не зупинюся, доки не відшукаю вас».
Семвел
Сем саме читав про Чужих — й аж тут угледів мишу.
Очі почервоніли й пекли. «Не можна їх стільки терти»,— всякчас говорив собі він, знову їх тручи. Від порохів вони свербіли й сльозилися, а порохи тут внизу були всюди. Маленькі хмарки злітали в повітря щоразу, як перегорталася сторінка, а коли Сем перекладав стос книжок, щоб подивитися, чи не ховається щось цікавеньке на самому споді, здіймалися сірі клуби.
Сем не пам'ятав, коли він востаннє спав, але від товстої лойової свічки, яку він запалив перед тим, як почав переглядати обшарпаний згорток окремих аркушів, зав'язаний шпагатом, залишився заледве дюйм. Сем страшенно втомився, але не міг зупинитися. «Ще одна книжка, і досить. Ще один том, всього один. Ще одна сторінка, й піду нагору перепочину і поїм». Але за однією сторінкою завжди знаходилася друга, а за нею третя, і ще одна, і ще, і нова книжка чекала на самому низу стосу. «Просто гляну одним оком, про що тут»,— думав Сем, але не встигав спам'ятатися, як уже прочитав половину. Востаннє він з'їв миску квасолевого супу з грудинкою ще разом з Пипом і Греном. «Ну, якщо не рахувати хліба з сиром, але це так — на один укус»,— подумав він. Отоді-то він і кинув погляд на порожній таріль — і побачив мишу, яка під'їдала хлібні крихти.
Миша була завбільшки як пів його мізинця, мала чорні очка й м'яке сіре хутро. Сем знав, що її слід прибити. Миші, може, хліб із сиром полюбляють більше, але й папір теж гризуть. На полицях і стелажах Семові траплялося чимало мишачих горошків, а шкіряні шабатурки деяких книжок були обгризені.
«Але ж вона така маленька. І голодна». Хіба шкода Семові для неї кілька крихт? «Однак вона книжки гризе...»
За кілька годин сидіння на стільці спина в Сема геть задерев'яніла, а ноги обважніли. Він розумів, що не такий він прудкий, аби піймати мишу, проте, може, вдасться її прихлопнути. Під рукою в нього лежав товстелезний том у шкіряній палітурці — «Літопис Чорного Кентавра» авторства септона Джорквена, неймовірно детальний опис тих дев'ятьох років, коли лордом-командувачем Нічної варти служив Орберт Касвел. На кожен день з цього строку припадала ціла сторінка, і всі вони, схоже, починалися однаково: «Лорд Орберт прокинувся на світанку й пішов у виходок», окрім хіба останньої, де писалося: «Лорд Орберт уночі помер».
«Жодна миша не встоїть перед септоном Джорквеном». Сем дуже повільно стиснув книжку лівою рукою. Томище був грубий і важезний, і коли Сем спробував підняти його однією рукою, том вислизнув з пальців і гримнувся на стіл. Миша, задріботівши ніжками, щезла водномить. Сем зітхнув з полегшенням. Якби довелося малу бідолаху прихлопнути, йому б кошмари потім снилися.
— А гризти книжки все одно не можна,— промовив він уголос. Може, наступного разу, як піде сюди, слід принести більше хліба з сиром.
Сем здивувався, наскільки вигоріла свічка. Квасолевий суп з грудинкою був сьогодні чи вчора? «Вчора. Напевно, вчора». На цю думку Сем аж позіхнув. Джон, певно, дивується, що з ним могло статися, але мейстер Еймон, без сумніву, все зрозуміє. Поки не осліп, мейстер сам любив книжки не менше за Семвела Тарлі. Він чудово розумів, як іноді просто провалюєшся в текст, так наче кожна сторінка — то лаз в інший світ.
Зіп'явшись на ноги, Сем скривився: затерплі литки аж голочками поколювало. Стілець був страшенно твердий і муляв стегна, коли Сем горбився над книжками. «Треба не забути принести подушку». Було б навіть краще, якби він тут, унизу, міг і спати — у тій комірці, на яку натрапив позаду чотирьох скринь, повних нескріплених аркушів, що повипадали з книжок, але Семові не хотілося так надовго лишати мейстра Еймона самого. Останнім часом він ослабнув і потребував допомоги, особливо з круками. Звісно, в Еймона був Клайдас, але ж Сем молодший і ліпше дає раду з птахами.
Тримаючи стос книжок і сувоїв під лівою пахвою, а свічку в правій руці, Сем рушив тунелями, які братчики називали хробачими ходами. Слабеньке світло вже осявало круті кам'яні сходи, що вели на поверхню, тож Сем здогадався: нагорі вже день. Залишив свічку в стінній ніші, а сам подерся сходами. Вже на п'ятій сходинці він засапався. На десятій зупинився, щоб перекласти книжки під праву пахву.