Випірнувши, він опинився під небом барви свинцевого білила. «Сніжитиме»,— подумав Сем, примружившись. Така перспектива його не втішила. Він пригадав ту ніч на Кулаці Перших Людей, коли водночас зі снігом прийшли блідавці. «Не будь таким боягузом»,— подумав він.— Навколо побратими, вже поминаючи Станіса Баратеона з усіма його лицарями. Довкруж вивищувалися фортеці й вежі Чорного замку, та навіть вони в порівнянні з крижаною неозорістю Стіни здавалися карликовими. На тій кризі, на чверті її висоти, мурашилася ціла маленька армія: там уже дерлися нагору нові маршові сходи назустріч залишкам старих. Відлунювало від криги дзижчання пилок і стукіт молотків. Джон звелів будівничим працювати тут день і ніч. Сем чув, як за вечерею дехто з них скаржився, заявляючи, що лорд Мормонт ніколи їх і наполовину так не завантажував. Але без тих сходів на саму гору Стіни не дістатися, окрім як за допомогою ланцюгового коловорота. І хай як Сем ненавидів сходи, коловорот він ненавидів ще більше. У клітці він завжди заплющував очі, переконаний, що ланцюг от-от обірветься. Щоразу як залізна клітка шкрябала по кризі, в нього серце робило перебій.
«Ще двісті років тому тут були дракони,— зловив себе на думці Сем, спостерігаючи, як повільно спускається клітка.— От вони б легко вилетіли на вершечок Стіни». Королева Алісанна завітала в Чорний замок на своєму драконі, а її чоловік, король Джейгейрис, прилетів за нею на своєму. Може, від Срібнокрилки зосталося яйце? Чи Станіс відшукав яйце на Драконстоні? «Навіть якщо в нього і є яйце, як він сподівається його висидіти?» Бейлор Благословенний на свої яйця молився, а інші Таргарієни намагалися оживити їх чарами. Але все це обернулося на трагіфарс.
— Семвеле,— покликав похмурий голос,— я саме йшов по тебе. Тебе чекають у лорда-командувача.
Семові на ніс приземлилася сніжинка.
— Джон хоче мене бачити?
— Щодо цього точно сказати не можу,— мовив Стражденний Ед Толет.— От я й половини з того, що бачив у житті, насправді бачити не хотів, зате не бачив і половини з того, що хотів би побачити. Але ти все одно краще йди. Лорд Сноу воліє побалакати з тобою, щойно закінчить з Крастеровою жінкою.
— Жиллі.
— Саме так. Якби моя мамка була схожа на неї, я б її цицьки й досі з рота не випускав. Але в моєї була борода.
— Як у всіх кіз,— гукнув Пип: вони з Греном саме випірнули з-за рогу з довгими луками в руках і сагайдаками стріл за спиною.— Де ти був, Смертовбивце? Вчора на вечері нам тебе бракувало. Цілий печений бичок так і лишився неторканий.
— Не називай мене Смертовбивцею,— мовив Сем, ігноруючи жарт про бичка: Пип є Пип.— Я читав. Там була миша...
— Не згадуй про мишей при Грені. Він до смерті боїться мишей.
— Не боюся,— обурено озвався Грен.
— З'їсти мишу ти б точно побоявся.
— Та я б мишей з'їв більше за тебе.
Стражденний Ед зітхнув.
— Як я був малий, мишей ми їли тільки на свято. Я був найменший, тож мені завжди діставався хвостик. А на хвостику ніякого м'яса.
— Де твій лук, Семе? — запитав Грен. Сер Алісер колись дав йому прізвисько Тур, і день у день Грен міцнів і ріс, виправдовуючи своє прізвисько. На Стіну він потрапив рослявим, але дубуватим, товстим і в шиї, і в поясі, рум'яним і незграбним. І хоча шия в нього й досі червоніла, коли Пип учергове підбивав його на якусь дурницю, години вправляння з мечем і щитом допомогли його череву спласнути, рукам — загартуватися, а грудям — поширшати. Грен був і дужий, і волохатий, як справжній тур.— Ульмер чекав на тебе біля мішеней.
— Ульмер,— знітився Сем. Чи не першим, що зробив Джон Сноу на посаді лорда-командувача, було запровадження щоденних стрілецьких навчань для всього гарнізону, навіть для стюардів і кухарів. Варта забагато уваги приділяла мечам і замало лукам, сказав він, це пережиток тих часів, коли серед братів кожен десятий був лицарем, тоді як зараз — хіба кожен сотий. Сем бачив сенс у такому розпорядженні, але стрільбу з лука він ненавидів майже так само, як сходи. В рукавицях він узагалі нікуди не міг поцілити, а без рукавиць на пальцях одразу натирав пухирі. Луки небезпечні. Он Шовк собі тятивою півнігтя на великому пальці відірвав.— Я забув.
— Ти розбив серце дикунській королівні, Смертовбивче,— сказав Пип. Останнім часом Вал узяла за звичку спостерігати за хлопцями з вікна своїх покоїв у Королівській вежі.— Вона тебе виглядала.
— Не виглядала! Не кажи так! — Сем тільки двічі розмовляв з Вал, коли мейстер Еймон викликав її, щоб пересвідчитися — немовлята здорові. Але королівна була така вродлива, аж Сем частенько ловив себе на тому, що в її присутності затинається і пече раків.
— Чому це? — мовив Пип.— Вона від тебе дітей хоче. Може, слід називати тебе Семом Спокусником?
Сем почервонів. Він знав: у короля Станіса на Вал свої плани, вона-бо має стати розчином, який скріпить мир між північанами й вільним народом.
— Нема в мене сьогодні часу на стрільби — мене викликав Джон.
— Джон? Джон? Грене, ми когось знаємо на ім'я Джон?
— Він має на увазі лорда-командувача.
— А-а-а! Великого лорда Сноу! Ну певна річ. Навіщо тобі до нього? Він навіть вухами ворушити не вміє,— Пип поворушив власними, аби довести, що він-то вміє. Вуха у нього були видатні, червоні з морозу.— Він тепер справжній лорд Сноу, такий у біса високородний, що з нами вже не водиться.
— У Джона багато обов'язків,— мовив на його захист Сем.— У його руках тепер Стіна і все, що з нею пов'язано.
— Людина має обов'язки і перед друзями. Якби не ми, може, лордом-командувачем став би Джанос Слінт. А лорд Джанос відіслав би Сноу на розвідку голяка на мулі. «Ану метнися до Крастерової фортеці,— звелів би він,— і принеси мені плащ і чоботи Старого Ведмедя». Ми його від цього врятували, а тепер він має стільки обов'язків, що навіть не може випити біля коминка кухлик глінтвейну?
Грен був з ним згоден.
— Обов'язки не заважають йому тренуватися. Мало не щодня він у дворі з кимось б'ється.
І це таки правда, мусив визнати Сем. Одного разу, коли Джон прийшов по пораду до мейстра Еймона, Сем запитав його, навіщо він стільки часу вправляється з мечем. «Старий Ведмідь, відколи став лордом-командувач, майже не тренувався»,— зауважив Сем. У відповідь на це Джон вклав Семові в руки Довгопазура. Дав йому відчути легкість меча, рівновагу, змусив повертіти клинком, щоб на темно-димчастому металі пробігли брижі. «Валірійська криця,— мовив Джон,— чарокована, гостра як лезо до гоління, майже незнищенна. А мечник має бути не гіршим за свого меча, Семе. Довгопазур зроблений з валірійської криці, а я ні. Піврукий міг прихлопнути мене, як ти — комашку».
Сем віддав йому меча. «Коли я намагаюся прихлопнути комашку, вона завжди встигає втекти. І я просто ляскаю себе по руці. Боляче».
Джон не втримався від сміху. «Ну, нехай так. Кворинові вбити мене було — як тобі миску вівсянки з'їсти». Сем любив вівсянку, особливо підсолоджену медом.
— Нема в мене часу на це,— повторив Сем і, залишивши друзів, рушив до зброярні, притискаючи до грудей книжки. «Я — щит, який боронить людську державу»,— пригадалося йому. Цікаво, думав він, що сказали б ці люди, якби знали, що їхню державу боронять такі, як Грен, Пип і Стражденний Ед.
Вежа лорда-командувача зруйнована була пожежею, а Королівську вежу забрав собі Станіс Баратеон під резиденцію, отож Джон Сноу облаштувався в скромних покоях Донала Ноя в глибині зброярні. Коли прийшов Сем, Жиллі саме виходила, горнучись у старий плащ, якого Сем віддав їв, коли вони тікали з Крастерової фортеці. Вона хотіла швидко прослизнути повз, але Сем зловив її за руку, аж дві книжки на землю впустив.
— Жиллі!
— Семе,— хрипко озвалася вона. Дівчина була темнокоса й тоненька, з великими карими очима, як в олениці. Вона просто губилася в брижах Семового старого плаща, а обличчя наполовину ховалося під каптуром, однак Жиллі все одно тремтіла. З обличчя дівчина була бліда й перелякана.
— Що трапилося? — запитав Сем.— Як діти?
Жиллі висмикнула руку.
— Все добре, Семе. Все добре.