— Зможеш. І носитимеш. Мейстер Еймон — старий і сліпий. Сили полишають його. Коли він помре, хто його заступить? Мейстер Малін у Тінявій вежі не так грамотій, як вояка, а мейстер Гармун у Східній варті п'яний частіше, ніж тверезий.
— Якщо попросиш у Цитаделі мейстрів...
— І попрошу. Нам усі будуть потрібні. Але Еймона Таргарієна не так легко буде замінити,— мовив Джон, на обличчі якого читалося збентеження.— Я був певен, що ти зрадієш. У Цитаделі стільки книжок, що людина всі й прочитати не здатна. Ти впораєшся, Семе. Я точно знаю.
— Ні. Книжки я читати вмію, але... м-мейстер — це цілитель, а я від вигляду к-к-крові непритомнію,— він простягнув Джонові тремтячу руку, щоб той подивився.— Я — Сем Страхополох, а не Сем Смертовбивця.
— Страхополох? Чого ж ти боїшся? Буркотіння старих? Семе, ти бачив на Кулаці навалу блідавців — море живих мерців з чорними долонями і ясно-блакитними очима. Ти вбив Чужого.
— Д-д-драконове скло вбило, не я.
— Помовч. Ти брехав, плів інтриги та змовлявся, щоб зробити мене лордом-командувачем. А тепер маєш слухатися мене. Поїдеш у Цитадель і викуєш собі ланцюг, і якщо тобі доведеться різати трупи, так і буде. Принаймні у Старгороді трупи не опиратимуться.
«Він не розуміє».
— Мілорде,— мовив Сем,— мій б-б-батько, лорд Рендил, він... він... він... він... він... життя мейстра — це служіння,— белькотів Сем безладно і сам розумів це.— Жоден син дому Тарлі ніколи не носитиме ланцюга. Народжені у Сурмосхилі не кланяються і не розшаркуються перед дрібними лордами...— («Якщо тобі потрібен ланцюг, ходи зі мною»).— Джоне, я не можу ослухатися батька.
Він назвав його Джоном, але Джона вже не було. Перед ним зараз стояв лорд Сноу, й сірі очі його були тверді як лід.
— У тебе немає батька,— мовив лорд Сноу.— Є тільки брати. Тільки ми. Твоє життя належить Нічній варті, тож іди й позбирай свою білизну в мішок разом з усім, що ще ти хочеш узяти з собою в Старгород. Ви їдете за годину до світанку. Й ось тобі ще один наказ. Відсьогодні ти більше не називатимеш себе боягузом. За останній рік ти витримав стільки, скільки інші люди не бачать за все життя. І ти витримаєш Цитадель — витримаєш як побратим Нічної варти. Я не можу наказати тобі бути хоробрим, але можу наказати тобі ховати свої страхи. Ти дав обітницю, Семе. Не забув?
«Я меч у темряві». Тільки меча він тримати не вміє, а темрява його лякає.
— Я... Я постараюся.
— Ніякого «постараюся». Це наказ.
— Наказ,— Мормонтів крук ляснув своїми великими чорними крилами.
— Як зволить лорд-командувач. А... а мейстер Еймон знає?
— Це була більше його ідея, ніж моя,— Джон відчинив перед Семом двері.— Ні з ким не прощайся. Що менше людей знатиме про це, то краще. За годину до світанку, біля цвинтаря.
Сем не пригадував, як вийшов зі зброярні. Коли спам'ятався, то дибав у покої мейстра Еймона через багнюку й латки старого снігу. «Я міг би сховатися,— думав він.— Сховатися в підземеллях серед книжок. Жив би там, унизу, разом з мишею, і вночі прокрадався нагору, щоб поцупити харчів». Божевільні ідеї, він це розумів, марні й безнадійні. У підземеллях його шукатимуть у першу чергу. Останнє місце, де його шукатимуть,— за Стіною, але туди тікати — ще гірше божевілля. «Дикуни мене піймають і поволі закатують. Може, живцем спалять, як ото червона жінка хоче спалити Манса Рейдера».
Сем знайшов мейстра Еймона в гайвороннику, віддав йому Джонового листа й випалив, як зі стріломета, усі свої страхи.
— Він не розуміє,— Сем почувався так, наче його зараз знудить.— Якщо я вдягну ланцюга, мій батько... він... він... він...
— Мій батько так само заперечував, коли я обрав служіння,— відказав старий.— Це дід відіслав мене у Цитадель. Король Дейрон нажив чотирьох синів, і троє з них мали власних синів. «Забагато драконів — це так само небезпечно, як і замало»,— сказав його світлість моєму батькові того дня, коли мене відсилали на навчання. Ланцюг важкий, Семе,— Еймон підніс руку в старечій гречці до ланцюга з багатьох металів, що вільно висів у нього на шиї,— але мій дід мав рацію. Так само як і ваш лорд Сноу.
— Сноу,— пробурмотів один з круків.
— Сноу,— луною підхопив інший. І всі вони хором закрукали:
— Сноу, Сноу, Сноу, Сноу, Сноу.
Це Сем навчив їх цього слова. Нічого не поробиш, збагнув він. Мейстер Еймон у такій самій пастці, як і він. «На морі він помре,— у відчаї подумав Сем.— Занадто він старий, щоб пережити таку мандрівку. І синочок Жиллі теж може померти. Він не такий великий і міцний, як Даллин хлопчик. Джон що — хоче нас усіх убити?»
Наступного ранку Сем осідлав кобилу, якою приїхав із Сурмосхилу, й повів її до цвинтаря біля східної дороги. Сакви розпирало від сиру, ковбаси і варених яєць, а ще від солоного окосту, якого Трипалий Гоб подарував Сему на іменини. «Ти справжній поціновувач смачної їжі, Смертовбивче,— сказав кухар.— Побільше б нам таких». Окіст пригодиться, це без сумніву. До Східної варти їхати довго й холодно, а в тіні Стіни не виросли ні містечка, ні заїзди.
За годину до світанку було темно й тихо. Чорний замок здавався на диво мовчазним. На цвинтарі вже чекала пара двоколісних фургонів, а біля них — Блекджек Булвер з дюжиною загартованих розвідників, міцних, як гарони під ними. Кедж Білоокий, здоровим оком угледівши Сема, голосно вилаявся.
— Не звертай уваги, Смертовбивче,— сказав Блекджек.— Він програв парі: казав, нам доведеться витягати тебе, зарюмсаного, з-під ліжка.
Мейстер Еймон був занадто слабкий, щоб їхати верхи, тож для нього приготували фургон, устелений хутрами, зі шкіряним верхом, що захистить від дощу та снігу. З мейстром поїдуть Жиллі з дитиною. У другому фургоні їхатимуть одяг і пожитки, а також скриня старих рідкісних книжок, яких, на думку Еймона, немає в Цитаделі. Сем половину ночі їх вишукував, але познаходив тільки одну з чотирьох потрібних. «І добре, бо нам би ще один віз знадобився».
З'явився мейстер, закутаний у ведмежу шкуру, втричі більшу за нього самого. Коли Клайдас вів його до фургона, налетів вітер, і старий заточився. Сем кинувся до нього й підхопив за пояс. «Ще один такий порив вітру — і його за Стіну перенесе».
— Тримайтеся за мою руку, мейстре. Вже недалеко.
Сліпець кивнув; вітер зривав з людей каптури.
— У Старгороді завжди тепло. На острівці в Медовинній є шинок, куди я вчащав, ще як був юним новаком. Приємно буде ще раз там посидіти, попиваючи яблучник.
Поки влаштували мейстра, з'явилася Жиллі зі згортком у руках. Очі під каптуром були червоні від сліз. Водночас із нею прийшов і Джон зі Стражденним Едом.
— Лорде Сноу,— покликав його мейстер Еймон,— у себе в покоях я залишив для вас книжку. «Нефритова збірка». Написана волантиським шукачем пригод Колокво Вотаром, який здійснив подорож на схід і відвідав усі землі Нефритового моря. Там є абзац, який може вас зацікавити. Я попросив Клайдаса підкреслити його дня вас.
— Обов'язково прочитаю,— відповів Джон Сноу.
З носа в мейстра Еймона вискочила булька. Він витер її зворотом рукавички.
— Знання — це зброя, Джоне. Озбройся добре, перш ніж виїжджати на битву.
— Озброюся.
Посипався легенький сніжок — з неба повільно спускалися великі пухкі сніжинки. Джон обернувся до Блекджека Булвера.
— Постарайтеся поквапитися, але без особливої потреби не ризикуйте. З вами їдуть літній пан і немовля. Потурбуйтеся, щоб вони їхали в теплі й ситості.
— А ви так само потурбуйтеся про другого хлопчика, м'лорде,— попросила Жиллі.— Так само потурбуйтеся про другого. Знайдіть йому мамку, як казали. Ви мені обіцяли. Хлопчик... Даллин хлопчик... маленький королевич тобто... знайдіть для нього добру жінку, щоб він виріс великим і міцним.
— Даю слово,— урочисто мовив Джон Сноу.
— І не давайте йому імені. Аж поки йому не виповниться два роки. Це погана прикмета — називати немовлят, поки не віднімеш від грудей. Ви, ворони, може, цього й не знаєте, але так і є.
— Як зволите, міледі.
Обличчя Жиллі зсудомило від гніву.