Горіхові очі Лео блищали від вина та злостивості.
— Мати твоя була мавпою з Літніх островів. Дорнянин злягатиметься з ким завгодно, аби дірка між ніг. Без образ. Ти, звісно, брунатний як горіх, але ти бодай миєшся. На відміну від нашого Брудного Баняка,— він махнув на Пейта.
«Якщо я заціджу йому кухлем, половину зубів повибиваю»,— подумав Пейт. Свинопас Пейт на прізвисько Брудний Баняк був героєм тисяч сороміцьких оповідок: добросердий дурноверхий неотеса, якому завжди вдавалося перемудрувати лордійчуків, зарозумілих лицарів і пихатих септонів, які напосідалися на нього. Дивним чином його дурість завжди виявлялася такою собі немудрою хитрістю; усі оповідки закінчувалися тим, що Пейт Брудний Баняк опинявся на престолі лорда або в ліжку лицарської дочки. Але то в казках. У реальному світі свинопасам так не щастить. Пейту іноді спадало на думку, що мати, мабуть, ненавиділа його, якщо дала таке ім'я.
Аллерас уже не посміхався.
— А за це ти вибачишся.
— Я? — зронив Лео.— Та куди мені, так горло пересохло...
— Кожним своїм словом ти ганьбиш свій дім,— мовив до нього Аллерас.— І Цитадель ганьбиш самою своєю присутністю.
— Та знаю. Пригости мене, щоб я втопив у випивці свою ганьбу.
— Я б тобі язика під корінь втнув,— сказав Моландер.
— Справді? І як я тоді розповім вам про драконів? — Лео знову здвигнув плечима.— Напівкровка має рацію. Донька Божевільного Короля жива, ще й висиділа собі трьох драконів.
— Трьох? — вражено перепитав Рун.
Лео поплескав його по руці.
— Більш як двох і менш як чотирьох. На твоєму місці я б зараз ще не намагався скласти іспит на золоту ланку.
— Відчепися від нього,— застеріг Моландер.
— Який шляхетний Стриб-Скок! Як скажеш. Про цих драконів торочать геть усі моряки, чиї кораблі пропливали бодай за сто льє від Карта. А кількоро з них навіть кажуть, що бачили драконів на власні очі. І Маг схильний їм вірити.
Армен несхвально скривив вуста.
— Марвин хворий на голову. Архімейстер Перестан сам вам перший це скаже.
— Архімейстер Ріям теж так каже,— сказав Рун.
— Море мокре,— позіхнув Лео,— сонце світить, а в звіринці всі ненавидять сторожового пса.
«Усім він приліпив глузливі прізвиська»,— подумав Пейт, але важко було заперечити, що Марвин і справді більше схожий на сторожового пса, ніж на мейстра. «Так наче кусатися готовий». Маг був геть не схожий на інших мейстрів. Подейкували, він водить товариство з повіями і чаклунами-бурлаками, розмовляє з волохатими ібенцями й чорношкірими мешканцями Літніх островів їхніми рідними мовами та приносить офіри облудним богам у маленьких моряцьких храмах біля пристані. Казали люди, що бачили його в підгородді, в щурячих ямах і брудних борделях, він знався з лицедіями, співцями, перекупними мечами й навіть жебраками. А пошепки переказували, що він кулаками затовк людину до смерті.
Коли Марвин повернувся у Старгород, провівши вісім років на сході, де складав карти далеких країв, шукав утрачені книжки й навчався разом з ворожбитами й повелителями тіней, В'їдливий Вейлін дав йому прізвисько Марвин Маг. І зовсім скоро ціле місто, на біду Вейліна, підхопило це прізвисько. «Заклинання й молитви лиши жерцям і септонам, а собі в голову вкладай істини, яким можна довіряти»,— порадив колись Пейту архімейстер Ріям, але в Ріяма і перстень, і берло, і маска були золоті, а на мейстерському ланцюзі не мав він ланки з валірійської криці.
Армен відвернув носа від Лео Лінюха. А ніс у нього був неабиякий: довгий, тонкий і гострий.
— Архімейстер Марвин у різні дивні речі вірить,— сказав він,— але доказів існування драконів у нього не більше, ніж у Моландера. Тільки моряцькі оповідки.
— Помиляєшся,— мовив Лео.— У покоях Мага горить скляна свічка.
Над освітленою смолоскипами верандою повисла тиша. Армен, зітхнувши, похитав головою. Моландер засміявся. Сфінкс роздивлявся Лео великими чорними очима. Рун мав геть розгублений вигляд.
Пейт чув про скляні свічки, тільки ніколи не бачив, як вони горять. Цю таємницю в Цитаделі берегли найпильніше. Переказували, що їх у Старгород привезли з Валірії за тисячу років до Руїни. Пейт чув, свічок чотири: одна зелена та три чорні, і всі вони високі й покручені.
— Що це за скляні свічки? — поцікавився Рун.
Армен Підмейстер прочистив горло.
— Перш ніж скласти обітницю, підмейстер має вистояти всенощну в підземеллі. Не дозволяється брати з собою ні ліхтаря, ні смолоскипа, ні лампи, ні воскової свічки... лише обсидіанову свічу. Якщо не зможеш запалити цю свічу, всю ніч доведеться просидіти в темряві. І дехто намагається її запалити. Дурні та впертюхи, які вивчали оті так звані вищі містерії. Іноді пальці собі ріжуть, бо ребра свічок, подейкують, гострі як лезо. Й отак, із закривавленими долонями, вони чекають світанку, міркуючи над своєю невдачею. А мудріші просто спати лягають або моляться, але щороку знаходиться кілька таких, які хочуть спробувати.
— Так,— підтвердив Пейт: він чув схожі оповідки.— Але яка користь од свічки, що не дає світла?
— Це урок,— пояснив Армен,— останній урок перед тим, як вдягнемо мейстерський ланцюг. Скляна свіча уособлює істину та вченість — речі рідкісні, прекрасні й делікатні. Скло має форму свічки як нагадування, що мейстер, хай де служитиме, має проливати світло, а гострі краї — що знання може бути небезпечним. Мудрі можуть занадто запишатися у своїй мудрості, але мейстер має лишатися скромним. Скляна свіча і про це нам нагадує. Навіть склавши обітницю, вдягнувши ланцюг і заступивши на службу, мейстер пам'ятатиме свою проведену в темряві всенощну — пам'ятатиме, як не зміг запалити свічу... бо деякі речі лишаються неможливими, навіть коли маєш знання.
Лео Лінюх розреготався.
— Неможливими для тебе, ти хотів сказати. А я на власні очі бачив, як горіла свіча.
— Якась свічка горіла, не маю сумнівів,— сказав Армен.— Либонь, з чорного воску.
— Я знаю, що я бачив. Світло було дивне, яскраве — набагато яскравіше за воскові чи лойові свічки. Воно створювало чудернацькі тіні й не тріпотіло — не ворухнулося, навіть коли позаду мене з відчинених дверей війнуло протягом.
— Обсидіан не горить,— схрестив руки Армен.
— Драконове скло,— сказав Пейт.— Простолюд називає його драконовим склом.
Чомусь йому здалося це дуже важливим.
— Щира правда,— задумливо мовив Аллерас Сфінкс,— і якщо на світі знову з'явилися дракони...
— І дракони, і сили темніші,— сказав Лео.— Сірі вівці заплющили очі, але сторожовий пес бачить правду. Прокидаються давні сили. Збудилися тіні. Наближається доба чудес і жахів, доба богів і героїв,— він потягнувся, лінькувато посміхнувшись.— За це варто випити, здається мені.
— Ми вже доволі випили,— мовив Армен.— Ранок прийде — ми і спам'ятатися не встигнемо, а зранку архімейстер Еброз має читати лекцію про властивості сечі. Тому, хто хоче викувати срібну ланку, не варто пропускати його урок.
— Ну, йдіть покуштуйте сечі, не відволікатиму,— зронив Лео.— Я ж особисто надаю перевагу смаку арборського золотого.
— Якщо обирати між сечею і тобою, я ліпше сечі нап'юся,— Моландер підвівся з-за столу.— Ходімо, Руне.
Сфінкс теж потягнувся до чохла з луком.
— Мені також час у ліжко. Сподіваюся, мені насняться дракони і скляні свічки.
— Всі йдете? — Лео знизав плечима.— Ну, Розі лишається. Либонь, піду розбуджу нашу маленьку цукерочку та зроблю з неї жінку.
Аллерас, зауваживши вираз Пейтового обличчя, мовив:
— Якщо в нього немає мідяка на кубок вина, на дівчину дракона в нього точно не знайдеться.
— Ага,— підтвердив Моландер.— Крім того, щоб робити жінку, потрібен чоловік. Ходімо, Пейте. Старий Волгрейв прокинеться зі сходом сонця. Йому у виходку знадобиться твоя допомога.
«Якщо він сьогодні взагалі пам'ятатиме, хто я такий». Архімейстер Волгрейв без проблем розрізняв круків, а от з людьми в нього виходило значно гірше. Іноді він плутав Пейта з кимось на ім'я Кресен.