На верхівці сходів уже зустрічав верховний септон. Згорблений старигань з ріденькою сивою бородою, він так похилився під вагою своєї пишно гаптованої хламиди, аж очі опинилися на одному рівні з грудьми королеви... хоча вінець, легкий і витончений, з гранованого кристалу й канителі, додавав септону добрі півтора фута зросту.
Лорд Тайвін подарував йому цей вінець навзамін загубленого тоді, коли натовп убив попереднього верховного септона. Люди витягнули того тлустого дурня з паланкіна й роздерли навпіл — того дня, коли Мірселла відпливла у Дорн. «Той був захланний і слухняний. Цей...» А цей верховний септон — Тиріонова креатура, знагла пригадала Серсі. Ця думка розтривожила її.
Рука старого, що вистромлювалася з рукава, гаптованого золотом і розшитого маленькими кристалами, була вся в старечих плямах і нагадувала курячу лапку. Опустившись навколішки на вологий мармур, Серсі поцілувала йому пальці, і Томен вчинив так само. «Що він знає про мене? Скільки йому розповів карлик?» Проводжаючи королеву в септ, верховний септон посміхався. Однак була це погрозлива посмішка, багатозначна — чи просто дурний вищир старечих вуст? Королева не знала напевне.
Стискаючи Томена за руку, вона попід кольоровими кулями з мозаїчного скла перетнула залу світильників. Трант і Кетлблек трималися обабіч, і з їхніх плащів скрапувала вода й лишала на підлозі калюжки. Верховний септон ішов дуже повільно, спираючись на ціпок з віродерева, оздоблений кришталевою кулею. Його оточували семеро найправедніших у мерехтливих сріблотканих мантіях. Томен під соболевим палантином був одягнений у золоту тканину, а королева — у стару сукню з чорного оксамиту, облямовану горностаєм. Не було часу шити нову, але ж Серсі не могла вдягнути ту саму, що й на похорон Джофрі, а тим більше ту, яку вбирала на похорон Роберта.
«Принаймні за Тиріоном мені не доведеться носити жалобу. З такої нагоди я вберуся в малиновий шовк і золоту тканину, а коси прикрашу рубінами». Того, хто принесе їй голову карлика, винагородять титулом лорда, оголосила королева, хай якого скромного походження і положення він буде. Цю обіцянку круки вже понесли в усі куточки Сімох Королівств, а зовсім скоро звістка перетне вузьке море й дістанеться і вільних міст, і далеких країв. «Хай Куць хоч на край світу тікає, а від мене він не втече».
Королівський кортеж зайшов у внутрішні двері, що вели в саме серце Великого септу, й перетнув широкий прохід — один із сімох, що сходилися попід банею. Праворуч і ліворуч перед королем і королевою опускалися навколішки вельможні жалобники. Тут було чимало батькових прапороносців і лицарів, які билися поруч з Тайвіном Ланістером у півсотні битв. Побачивши їх, Серсі почулася впевненіше. «Є ще в мене друзі».
Попід високою банею Великого септу Бейлора, збудованого зі скла, золота й кришталю, лежало на східчастому мармуровому п'єдесталі тіло лорда Тайвіна Ланістера. В узголів'ї стояв на чатах Джеймі, здоровою рукою стискаючи руків'я довгого золотого меча, що кінчиком упирався в підлогу. Плащ із каптуром на Джеймі був білий, як свіжий сніжок, а луска довгої кольчуги сяяла перламутром, інкрустованим золотом. Лорд Тайвін волів би бачити сина в золоті й кармазині, подумалося Серсі. Батька завжди сердив білий колір на Джеймі. Брат знову почав відрощувати бороду. Щетина, яка вкрила підборіддя і щоки, надавала його обличчю грубуватого, брутального вигляду. «Міг би й почекати, поки прах тата поховають під Кичерою».
Серсі допомогла королю подолати три сходинки й опуститися навколішки біля тіла. Томенові на очі набігли сльози.
— Плач беззвучно,— нахилившись ближче, сказала вона.— Ти король, а не пискляве дитинча. На тебе дивляться лорди.
Хлопчик зворотом долоні витер сльози. У нього були її очі — смарагдово-зелені, великі та ясні, як були й у Джеймі у Томеновому віці. Брат був таким вродливим хлопчиком... але й зубастим, точно як Джофрі,— справжнє левеня. Обійнявши Томена, королева поцілувала його в золоті кучері. «Я потрібна йому, щоб навчити його правити, щоб захистити від ворогів». Навіть тут нині присутні вороги, які вдають із себе друзів.
Німотні сестри вдягнули лорда Тайвіна в обладунки, мов на останню битву. Він був у своїй найкращій кірасі з товстої криці, емальованої густим темним кармазином, з золотим інкрустуванням на латних наручах, поножах і нагруднику. За ронделі правили золоті сонця; на плечах застигли, готові до стрибка, дві золоті левиці; на великому шоломі, що лежав біля голови, на гребені красувався гривастий лев. На грудях у батька лежав довгий меч у золочених піхвах, прикрашених рубінами, і руків'я його стискали дві долоні в золочених кольчужних рукавицях. «Навіть у смерті в його обличчі відчувається шляхетність,— подумала Серсі,— от тільки рот...» Куточки вуст трішки закручувалися вгору, надаючи батькові зачудованого вигляду. «Це неправильно». Провину за це Серсі покладала на Пайсела: він мав повідомити німотним сестрам, що лорд Тайвін Ланістер ніколи не усміхався. «Від старого користі, як від пипок на нагруднику». Ця півусмішка чомусь робила лорда Тайвіна не таким грізним. Вона, а ще заплющені очі. Очі в батька завжди в усіх вселяли тривогу: світло-зелені, з золотими цятками, вони наче аж світилися. Ці очі бачили крізь тебе — бачили, який ти в глибині слабкий, нікчемний і потворний. Ти зразу знав, коли лорд Тайвін дивиться на тебе.
Наринули непрохані спогади про бенкет, який влаштував король Ейрис, коли Серсі щойно з'явилася при дворі — дівчиськом зеленим, як трава влітку. Старий Мерівезер торочив про підвищення винних акцизів, коли лорд Рикер мовив: «Якщо нам потрібне золото, його світлість хай попросить лорда Тайвіна посидіти трохи на нічному горщику». Ейрис разом зі своїми підлабузниками гучно розреготався, а батько понад винним кубком довгим поглядом подивився на Рикера. Веселощі давно затихли, а погляд затримався. Рикер відвернувся, обернувся знову, зустрівся з батьком очима, почав уникати його погляду, випив кухоль елю — й нарешті вибіг, весь червоний з обличчя, переможений парою незмигних очей.
«Очі лорда Тайвіна заплющилися назавжди,— подумала Серсі.— І відтепер це мій погляд має тривожити людей, це моєї насупленості хай бояться. Я теж левиця».
З таким сірим небом надворі, й у септі було темнувато. Якби вщухнув дощ, сонце, відбиваючись від розвішених кристалів, розцвітило б небіжчика веселками. Лорд Кичери Кастерлі заслуговував на веселки. Він був людиною величною. «Та я стану величнішою. Через тисячу років, коли мейстри писатимуть про наші часи, тебе пам'ятатимуть лише як батька королеви Серсі».
— Мамо,— потягнув її Томен за рукав.— Що це так смердить?
«Мій лорд-батько».
— Смерть.
Вона теж відчувала сопух: легкий натяк на гнилизну, від якого хотілося наморщити носа. Але Серсі не звертала на нього уваги. Позаду п'єдесталу стояло семеро септонів у сріблястих мантіях, молячи Отця Небесного судити лорда Тайвіна справедливо. Коли вони закінчили, сімдесят сім септ зібралися перед олтарем Матері й заспівали до неї, прохаючи її милості. Томен на той час уже вертівся, та й у самої королеви заболіли коліна. Вона зиркнула на Джеймі. Брат-близнюк стояв непорушно, мов з каменю витесаний, і не дивився в її бік.
На поклінній лавці навколішках стояв дядько Кеван, похиливши плечі, а поруч з ним — його син. «У Ланселя вигляд гірший, ніжу нашого тата». Сімнадцятирічний Лансель нагадував сімдесятирічного: сірий з обличчя, худющий, із запалими щоками, з волоссям білим і крихким, як крейда. «Як це так: Лансель живий, а Тайвін Ланістер мертвий? Чи боги зовсім з глузду з'їхали?»
Лорд Гайлз кашляв більше, ніж зазвичай, і затуляв носа червоним шовковим носовичком. «Він теж занюхав цей запах». Великий мейстер Пайсел заплющив очі. «Якщо він заснув, присягаюся, я накажу його відшмагати». Праворуч від п'єдесталу стояли навколішках Тайрели: лорд Небосаду, його відразлива матір, прісна дружина, син Гарлан і дочка Марджері. «Королева Марджері»,— нагадала собі Серсі,— Джофова удова й Томенова майбутня дружина. Марджері була страшенно схожа на свого брата — Лицаря Квітів. Цікаво, подумала королева, що ще вони мають спільного? «Біля нашої маленької ружі повсякчас крутиться чимало жінок, день і ніч». І нині при ній їх була мало не дюжина. Серсі з цікавістю роздивлялася їхні обличчя. «Хто з них найпереляканіша, найрозпусніша, найспрагліша милостей? У кого найдовший язичок?» Обов'язково слід дізнатися.