— Мені дорогою зустрілися брати, які прямували на Королівський Причал.
— Та на дорогах їх сотні. І не тільки братів. І септонів теж, і простолюду. Розлетілися, як горобці. Може, я також горобець. Коваль мене створив маленьким,— хихикнув карлик.— А яка ваша сумна історія, м'леді?
— Я шукаю сестру. Високородну вродливу тринадцятирічну панну з синіми очима й золотисто-каштановими косами. Можливо, вона подорожує з чоловіком. З лицарем або з блазнем. Тому, хто допоможе мені її знайти, заплатять золотом.
— Золотом? — брат вищирив червоні зуби.— Для мене досить у винагороду й миски крабового рагу, але, боюся, я вам допомогти не зможу. Блазнів я зустрічав, і чимало, але не так багато вродливих панн,— він, схиливши голову набік, мить поміркував.— Хоча, пригадую, я бачив у Дівоставі блазня. В брудному лахмітті, а от під брудом, наскільки пам'ятаю, прозирав картатий блазенський костюм.
«А Донтос Голард носив блазенський костюм?» Брієнна ще ні від кого не чула, що носив... але й що не носив, теж не чула. Проте чому він такий обдертий? Може, під час утечі з Королівського Причалу з ними з Сансою трапилося лихо? Цілком можливо, адже на дорогах нині дуже небезпечно. А може, це був зовсім і не він.
— А у того блазня ніс був червоний, весь у полусканих капілярах?
— Щодо цього я не певен. Зізнаюся, я не дуже його роздивлявся. В Дівостав я пішов після того, як поховав своїх братів, сподіваючись сісти на корабель до Королівського Причалу. Першого разу я запримітив блазня біля доків. Здавалося, що він ховається і намагається не потрапляти на очі солдатам лорда Тарлі. Пізніше я зустрів його знову — у «Смердючій гусці».
— У «Смердючій гусці»? — невпевнено перепитала Брієнна.
— Неприємне місце,— визнав карлик.— Вояки лорда Тарлі патрулюють порт у Дівоставі, але у «Гусці» завжди повно моряків, а моряки, як відомо, за добру ціну беруть на борт нелегалів. Блазень шукав корабель, який узяв би трьох пасажирів за вузьке море. Потім я чимало разів зустрічав його там — він розмовляв з гребцями галер. Іноді наспівував кумедну пісеньку.
— Трьох людей? Не двох?
— Трьох, м'леді. Можу присягнутися Сімома.
«Троє,— подумала Брієнна.— Санса, сер Донтос... але хто ж третій? Куць?»
— То блазень підшукав собі корабля?
— Не можу сказати напевне,— відповів карлик,— але якось увечері солдати лорда Тарлі приходили в «Гуску» — шукали його, а за декілька днів я чув, як один чолов'яга хвалився, буцімто пошив у блазні блазня, й на підтвердження цього мав при собі золото. Він сам був п'янючий і всім охочим ель виставляв.
— Пошив у блазні блазня,— повторила Брієнна.— Цікаво, що він мав на увазі.
— Оце вже не знаю. Звали його Спритний Дик, оце я пригадую. Боюся,— карлик розвів руками,— оце і все, що я можу для вас зробити, окрім як помолитися.
Дотримавши слова, Брієнна купила йому миску гарячого крабового рагу... а ще свіжого хліба з печі й кубок вина. Він так і їв, стоячи біля Брієнни, а вона в цей час обмірковувала його слова. «Чи міг до них приєднатися Куць?» Якщо за зникненням Санси стоїть Тиріон Ланістер, а не Донтос Голард, цілком резонно, що найкраще їм тікати за вузьке море.
Покінчивши зі своїм рагу, карлик доїв і за Брієнною.
— Вам треба більше їсти,— сказав він.— Така рослява жінка має підтримувати сили. До Дівоставу не так уже й далеко, але на дорогах нині дуже небезпечно.
«Знаю». Саме на цій дорозі загинув сер Клеос Фрей, а їх із Джеймі Ланістером захопили криваві лицедії. «Джеймі мене мало не вбив,— пригадалося їй,— хоч який він худий був і виснажений, ще й зап'ястки мав скуті ланцями». Навіть у такому стані йому це заледве не вдалося, однак було це до того, як Золло відрубав йому долоню. Золло, Рордж і Шагвел зґвалтували б її разів п'ятдесят, якби сер Джеймі не переконав їх, що за Брієнну можна взяти сапфірами стільки, скільки вона важить.
— М'леді? Ви така сумна! Думаєте про сестру? — карлик поплескав її по руці.— Стариця освітить вам дорогу до неї, відкиньте страх. А Діва вбереже її.
— Ваші слова богам у вуха.
— Так і буде,— він уклонився.— Мені вже час. До Королівського Причалу дорога неблизька.
— Маєте коня? Чи мула?
— Двох мулів,— розсміявся карлик.— Ось вони, мої ніженьки. Доправлять мене, куди схочу,— він ще раз уклонився й подибав до дверей, з кожним кроком похитуючись.
А Брієнна лишилася сидіти за столом, затримавшись над кухлем розведеного вина. Вона нечасто пила вино, тільки щоб шлунок заспокоїти. «І куди мені рухатися? — питала вона себе.— У Дівостав, шукати чоловіка на ім'я Спритний Дик у шинку під назвою „Смердюча гуска“?»
Коли вона востаннє була у Дівоставі, містечко перетворилося на пустку: лорд замкнувся у замку, а люди погинули, повтікали або поховалися. Пригадалися спалені хати й порожні вулиці, потрощені й розбиті брами. До коней чіплялися дикі пси, а на поверхні джерельного ставка, який і дав наймення місту, плавали розбухлі трупи, наче велетенське біле латаття. Джеймі співав «Шість панн у ставку» і сміявся, коли Брієнна просила його поводитися тихше. І до того ж у Дівоставі нині облаштувався Рендил Тарлі — ще одна причина уникати міста. Може, ліпше сісти на корабель до Мартингорода чи Білої Гавані. «Але можна встигнути і те, і те. Заскочити в „Смердючу гуску“ й побалакати зі Спритним Диком, а потім у Дівоставі сісти на корабель, який пливе на північ».
Вітальня потихеньку порожніла. Брієнна розламала навпіл скибку хліба, дослухаючись до розмов за іншими столами. Здебільшого обговорювали смерть лорда Тайвіна Ланістера.
— Подейкують, його власний син убив,— казав один з місцевих — швець на вигляд,— отой малий лихий карлик.
— А король ще зовсім хлопчик,— мовила найстарша з чотирьох септ.— І хто нами правитиме, доки від досягне повноліття?
— Брат лорда Тайвіна,— сказав якийсь гвардієць.— А може, лорд Тайрел. Або Царевбивця.
— Тільки не він,— заперечив господар заїзду.— Не той клятвопорушник,— сплюнув він у вогонь.
Уночі Брієнна знов уві сні опинилися в шатрі лорда Ренлі. Свічки вже згасали, а холод підступав. У зеленій темряві щось ворухнулося — щось лихе й моторошне напало на її короля. Вона хотіла його захистити, але руки й ноги мов задерев'яніли від холоду, й не було навіть сили підняти руку. А коли тінь меча протяла зелену крицю латного коміра й ринула кров, Брієнна раптом побачила, що присмертний король — то не Ренлі, а Джеймі Ланістер, якого вона теж підвела.
Капітанова сестра розшукала її у вітальні, коли Брієнна снідала кухлем молока, перемішаного з медом і трьома сирими яйцями.
— Яка краса,— зронила Брієнна, коли жінка показала їй помальований щит. Це був не так герб, як справжня картина, й один погляд на неї переніс Брієнну на багато років назад — у темну прохолоду батькової зброярні. Пригадалося, як водила вона пальцями по розтрісканій і вицвілій фарбі, по зеленому листю на дереві, по світляній доріжці, яку лишала, падаючи, зірка.
Брієнна заплатила капітановій сестрі у півтора разу дорожче, ніж вони домовлялися, купила в кухаря трохи сухих плескачів, сиру й борошна в дорогу й, виходячи з заїзду, повісила щита на плече. Місто вона залишила крізь північну браму й поволі поїхала через луки й лани, де точилися найзапекліші бої, коли на Сутінь-діл напали вовки.
Військом Джофрі, яке складалося з західняків, мешканців штормових земель і лицарів Розлогів, командував лорд Рендил Тарлі. Тих з його вояків, які загинули тут, з почестями занесли назад у місто й поховали, як героїв, попід септами Сутінь-долу. А загиблі північани, яких було набагато більше, опинилися в братській могилі на березі моря. Над купою каміння, яка позначала могилу, переможці поставили грубий дерев'яний знак. «ТУТ СПОЧИЛИ ВОВКИ» — ось і все, що на ньому писалося. Зупинившись біля нього, Брієнна проказала безмовну молитву за полеглих, і за Кетлін Старк, і за її сина Роба, і за всіх, хто загинув разом з ними.