— Прошу? — мовила Брієнна.— Ти хотів сказати — прошу? — вона приставила кінчик меча йому до борлака.— Прошу, скажи-но мені, хто ти такий і навіщо їдеш за мною.
— Не п-п-прошу,— запхавши в рота пальця, він виштовхав грудку землі, сплюнув.— П-П-Под. Мене звати. П-П-Подрик. П-Пейн.
Брієнна опустила меча, відчувши приплив співчуття до хлопця. Пригадала один день у Вечірньому палаці, пригадала юного лицаря з трояндою в руці. «Він приніс мені троянду». Як і обіцяла септа. Брієнна просто мала запросити його до батькового замку. Йому було вісімнадцять років, довгі руді кучері спадали йому на плечі. Брієнні було дванадцять, її туго зашнурували в нову сукню, ліф якої ряхтів гранатами. Вони двоє були однакові на зріст, але Брієнна не могла ні очей на юнака підвести, ні вимовити простих слів, яких навчила її септа: «Пане Ронете, сер. Ласкаво прошу до палацу мого лорда-батька. Приємно нарешті вас бачити».
— Навіщо ти за мною їздиш? — поцікавилася вона в хлопчини.— Тобі веліли за мною шпигувати? Хто — Вейрис чи королева?
— Ні. Жодна. Жодний. Ніхто.
Брієнна дала б йому років десять, але вона ніколи не вміла визначати вік дитини. Завжди їй здавалося, що вони молодші, ніж виявлялося насправді, можливо, тому, що сама вона була занадто висока як на свій вік. «Химерно висока,— казала септа Роель,— і мужикувата».
— Така дорога занадто небезпечна для самотнього хлопчика.
— Не для зброєносця. Я зброєносець. Зброєносець правиці.
— Лорда Тайвіна? — Брієнна сховала меча в піхви.
— Ні. Не цього правиці. Колишнього. Його сина. Я з ним разом бився в бою. Кричав: «Недоросток! Недоросток!»
«Зброєносець Куця». Брієнна й не знала, що в того був зброєносець. Тиріон Ланістер не лицар. Мабуть, йому належиться мати одного-двох прислужників, припускала вона, пажів а чи чашників, щоб допомагали йому вдягатися. Але зброєносець?
— Навіщо ти мене переслідуєш? — запитала вона.— Чого ти хочеш?
— Знайти її,— хлопчина зіп'явся на ноги.— Його леді. Ви її шукаєте. Брелла мені сказала. Це ж його дружина. Не Брелла, леді Санса. Я подумав: якщо ви знайдете її...— його обличчя зненацька перекосилося від болю.— Я ж його зброєносець,— повторив хлопець, а дощ стікав йому по обличчю,— а він мене покинув.
Санса
Давним-давно, як вона була ще зовсім дівчинкою, у Вічнозимі півроку мешкав мандрівний співець. Він був уже літній, з білою чуприною і обвітреними щоками, але співав про лицарів, подорожі та красних панн, і коли він поїхав геть, Санса гірко плакала й просила батька, щоб повернув його. «Та він уже всі пісні, що знав, тричі нам переспівав,— лагідно мовив лорд Едард.— Я не можу його тримати проти волі. Але не треба плакати. Приїдуть інші співці, обіцяю».
Однак ніхто не приїздив цілий рік. Санса молилася в септі Сімом, молилася давнім богам перед серце-деревом, благаючи повернути старого, а ще краще прислати нового співця, молодого та вродливого. Боги не почули її, тож у залах Вічнозиму так і панувала тиша.
Але тоді Санса була ще маленька й дурненька. А тепер вона панна, їй тринадцять, і жіночність її вже розквітла. Всі ночі її дзвенять піснями, та вдень вона молиться за тишу.
Якби Соколине Гніздо збудоване було так само, як усі замки, то тільки пацюки й тюремники чули б співи мерця. У підземеллях стіни товсті, вони заглушать і спів, і скрики. Але в небесних камерах замість стін повітря, отож кожен акорд мерця вільно відлунював від кам'яних рамен Велетового Ратища. А пісні, які він обирав... Він співав про Танок драконів, і про красуню Джонкіл та її блазня, і про Дженні Старомурську та комашиного королевича. Він співав про зраду і моторошні вбивства, про повісельників і криваву помсту. Він співав про горе і журбу.
Хай куди Санса піде в замку, ніде не втекти їй від музики. Музика летіла гвинтовими сходами на вежу, знаходила голу Сансу в купелі, у сутінках вечеряла з нею, прокрадалася в її спальню крізь щільно зачинені віконниці. Музика влітала з холодним розрідженим повітрям і, як повітря, холодила. Хоча в Гнізді не падав сніг з того самого дня, коли загинула леді Лайса, ночі стояли дуже зимні.
Голос співця був сильний і солодкий. Сансі здавалося, що співає він краще, ніж раніше,— цей голос став наче глибший: повний болю, і страху, і туги. Санса не розуміла, як боги могли обдарувати таким голосом таку лиху людину. «Він би примусом узяв мене на Пальцях, якби Пітир не лишив сера Лотора наглядати за мною,— нагадувала собі Санса.— І він грав на лірі, щоб заглушити мій плач, коли тітка Лайса намагалася мене вбити».
Але від цього слухати його співи не ставало легше.
— Будь ласка,— благала Санса лорда Пітира,— невже не можна так зробити, щоб він замовкнув?
— Я дав йому слово, люба,— відповів на це Пітир Бейліш, лорд Гаренхолу, верховний лорд Тризуба, лорд-оборонець Соколиного Гнізда й Видолу Аринів, відірвавши очі від листа, якого писав. Відтоді як загинула леді Лайса, він написав уже сотню листів. Санса бачила в гайвороннику, скільки круків літає туди-сюди.— Ліпше хай співає, ніж скиглить.
«Так, ліпше хай співає, але...»
— Невже обов'язково грати цілу ніч, мілорде? Лорд Роберт не може спати. Він плаче...
— ...за мамою. Але цьому не зарадити, вона мертва,— Пітир стенув плечима.— Однак триватиме це вже недовго. Завтра до нас підніметься лорд Нестор.
Санса вже зустрічалася з лордом Нестором Ройсом — після Пітирового весілля з тіткою. Ройс — доглядач Місячної брами, великого замку, який стоїть біля підніжжя гір і захищає підйом на Соколине Гніздо. Весільна процесія, перш ніж почати підйом, одну ніч провела в Ройса в гостях. Лорд Нестор і не дивився на Сансу, але його приїзд страшенно її лякав. Він-бо до всього ще й великий стюард Видолу, довірений васал Джона Арина й леді Лайси.
— Він не... ви ж не дозволите лорду Нестору допитувати Марильйона, ні?
На обличчі в неї, певно, відбився переляк, оскільки Пітир відклав перо.
— Навпаки. Я на цьому наполягатиму,— від жестом запросив її присісти поряд.— Ми з Марильйоном уклали угоду. Морд уміє переконувати. Та навіть якщо співець розчарує нас і заспіває пісеньку, яка нам не сподобається, ми з тобою просто скажемо, що він бреше. І кому, як ти гадаєш, повірить лорд Нестор?
— Нам?
Хотіла б Санса мати в цьому певність!
— Звісна річ. Бо з нашої брехні йому тільки вигода.
У світлиці було тепло, весело потріскував вогонь, але Санса все одно тремтіла.
— Так, але... але що як...
— Що як лорд Нестор ставить честь вище за вигоду? — Пітир обійняв її.— Що як він хоче домогтися правди й справедливості для своєї покійної леді? — посміхнувся він.— Я добре знаю лорда Нестора, люба. Невже гадаєш, я дозволю йому скривдити мою дочку?
«Я вам не дочка,— подумала Санса.— Я — Санса Старк, дочка лорда Едарда й леді Кетлін, спадкоємиця Вічнозиму». Але вголос вона цього не промовила. Якби не Пітир Бейліш, це б Санса, а не Лайса Арин, вилетіла в холодне блакитне небо й на смерть розбилася на камінні за шістсот футів унизу. «Він такий сміливий!» Сансі б його мужність. Натомість їй кортіло заповзти назад у ліжко й заховатися під ковдрою — і спати, спати. З самої смерті Лайси Арин вона ще жодної ночі не спала безпробудним сном.
— А ви не могли б сказати лорду Нестору, що я... нездужаю або...
— Він захоче вислухати твої свідчення про Лайсину смерть.
— Мілорде, якщо... якщо Марильйон розповість, як усе було насправді...
— Якщо він почне брехати, ти хотіла сказати?
— Брехати? Так... якщо почне брехати, якщо його слова суперечитимуть моїм, лорд Нестор зазирне мені в очі — й побачить, яка я налякана...
— А ти і маєш бути трохи налякана, Алейн. У тебе на очах таке жахіття трапилося! Нестор буде зворушений...— Пітир роздивлявся її очі, так наче вперше їх бачить.— У тебе материні очі. Щирі й невинні. Сині, як море на сонці. Трошки підростеш — і чимало чоловіків схочуть потонути в цих очах.
Санса не знала, як на таке відповідати.