— У лорда Нестора бородавка,— почав викручуватися хлопчик. Роберт боявся людей з бородавками.— Мама казала, він страхітливий.
— Мій бідолашний Славний Робін,— Санса пригладила йому волосся.— Знаю, ти скучив за нею. І лорд Пітир скучив за нею. Він любив її, як і ти.
Це була брехня, але сказана з добрими намірами. Єдина жінка, яку любив за все життя Пітир, це Сансина убита матір. Він сам у цьому зізнався леді Лайсі, перш ніж виштовхати її у Місячні двері. «Вона була божевільна й небезпечна. Вбила власного лорда-чоловіка; вбила б і мене, якби не з'явився Пітир і не врятував мене».
Але Робертові цього знати непотрібно. Він просто маленький хворобливий хлопчик, який любив свою маму.
— Ось,— сказала Санса,— тепер у тебе вигляд, як у справжнього лорда. Мадді, принесіть його плаща.
Плащ був поярковий, м'який і теплий, приємного небесно-блакитного кольору, який відтінив його кремову сорочку. Санса застебнула плащ на плечах срібною застібкою у вигляді півмісяця й узяла хлопчика за руку. Бодай цього разу Роберт не вередував.
Висока зала була зачинена з самого падіння леді Лайси, й Санса аж похолола, що доведеться туди заходити. Зала була довга, пишна й прегарна, це правда, але Сансі вона не подобалася. Вона і в ліпші часи здавалася білою і холодною. Стрункі колони нагадували кості, а блакитні прожилки в білому мармурі були наче вени на старечих ногах. І хоча вдовж стін вишикувалося п'ятдесят срібних держал, горіло менше дюжини смолоскипів, отож тіні танцювали на підлозі й збиралися по кутках. Кроки відлунювали від мармуру, і чути було, як шарпає вітер Місячні двері. «Не можна на них дивитися,— сказала собі Санса,— бо сама почну тіпатися, як Роберт».
За допомогою Мадді вона всадовила Роберта на престол з віродерева, підклавши стос подушок, і веліла переказати, що його милість готовий до прийому гостей. Двоє вартових у небесно-блакитних плащах відчинили двері в кінці зали, і Пітир повів гостей довгим блакитним килимом, простеленим між білих як кості колон.
Хлопчик привітав лорда Нестора пискляво, але чемно, й ані слова не сказав про бородавку. Коли ж великий стюард почав розпитувати його про леді-маму, в Роберта легенько затремтіли руки.
— Маму скривдив Марильйон. Викинув у Місячні двері.
— А ваша милість самі це бачили? — запитав сер Марвин Белмор, рудий довготелесий лицар, який служив у Лайси капітаном замкової варти, поки Пітир не замінив його на сера Лотора Бруна.
— Алейн бачила,— сказав хлопчик.— І мій лорд-вітчим.
Лорд Нестор перевів погляд на Сансу. На неї подивилися всі: сер Альбар, сер Марвин, мейстер Колмон. «Вона моя тітка, але ж вона хотіла мене вбити,— подумала Санса.— Потягнула мене до Місячних дверей і спробувала виштовхати. А я не хотіла того цілунку, я просто будувала замок у снігу». Вона обхопила себе руками, щоб не тремтіти.
— Даруйте їй, мілорди,— стиха мовив Пітир Бейліш.— Їй і досі сняться кошмари про той день. Не дивно, що вона не в змозі про це говорити,— він підійшов до неї ззаду й лагідно поклав долоні їй на плечі.— Знаю, це важко, Алейн, але наші друзі хочуть почути правду.
— Так,— озвалася вона; в горлі так пересохло, що говорити було мало не боляче.— Я бачила... Я була з леді Лайсою, коли...— по щоці їй покотилася сльоза. «От і добре. Сльоза — це добре».— Коли Марильйон... штовхнув її.
І вона вдруге переказала вигадку, заледве сама себе чуючи.
Ще Санса й до половини не дійшла, як заплакав Роберт, і під ним небезпечно заходили ходором подушки.
— Він убив маму! Нехай політає!
Долоні в нього затрусилися дужче, а скоро вже й усі руки шарпалися. Сіпнулася голова, зацокотіли зуби.
— Нехай політає! — вереснув хлопчик.— Політає, політає!
У нього вже тіпалися руки й ноги. Лотор Брун саме вчасно підійшов до помосту, бо хлопчик вже зіслизнув з престолу. Водночас підбіг і мейстер Колмон, хоча насправді він нічого не міг вдіяти.
Така сама безпомічна, як і решта, Санса стояла й дивилася, поки минеться напад трясці. Однією ніжкою Роберт зацідив серу Лотору просто в обличчя. Брун вилаявся, але й далі тримав хлопчика, який звивайся, буцався й урешті впісявся. Гості не промовили ні слова; лорд Нестор точно бачив уже ці напади. Спливло чимало часу, перш ніж Робертові судоми почали стишуватися, а здалося, що минуло ще більше. Врешті-решт маленький лордійчук так ослабнув, що не міг самостійно стояти.
— Віднесіть-но його милість у ліжко й пустіть йому кров,— сказав лорд Пітир. Брун, узявши хлопця на руки, поніс його геть із зали. Мейстер Колмон з похмурим обличчям рушив слідком.
Їхні кроки стихли вдалині, й у високій залі Соколиного Гнізда запала цілковита тиша. Санса чула, як стогне вечірній вітер, шкребеться в Місячні двері. Вона змерзла й утомилася. «Мені ще раз усе переповідати?» — думала вона.
Але, мабуть, говорила вона достатньо переконливо. Лорд Нестор прочистив горло.
— Мені той співець від самого початку не сподобався,— пробуркотів він.— Я казав леді Лайсі відіслати його геть. Багато разів казав.
— Ви завжди давали їй добрі поради, мілорде,— мовив Пітир.
— Але вона їх не слухала,— поскаржився Ройс.— Точніше, слухала неохоче й ніколи не виконувала.
— Міледі була занадто довірлива,— заговорив Пітир так ніжно, що Санса могла б і повірити, наче він кохав свою дружину.— Лайса не бачила в людях лихого, тільки добре. Марильйон співав солодких пісень, і вона прийняла це за щирість.
— Нас він кнурами обзивав,— сказав сер Альбар Ройс. Грубуватий широкоплечий лицар, який голив підборіддя, проте плекав густі чорні бакенбарди, що облямовували його простувате обличчя, нагадуючи живопліт, сер Альбар був викапаний батько, тільки молодший.— Склав пісеньку про двох кнурів, які риються попід горою в пошуках соколиних покидьків. Це він про нас, та коли я обурився, він лише зареготався. «Та що ви, сер, це просто пісенька про кнурів»,— сказав він.
— Із мене він теж глузував,— мовив сер Марвин Белмор.— Сер Бом-Бом — ось як він мене обізвав. А коли я присягнувся йому язика вирвати, він утік і заховався леді Лайсі під спідницю.
— І повсякчас так робив,— сказав лорд Нестор.— Він звичайний боягуз, який занадто запишався через Лайсину прихильність. Лайса його вдягала, наче лорда, підносила йому золоті перстеники, подарувала пояс із місячного каміння...
— Ба навіть улюбленого сокола лорда Джона йому віддала,— мовив лицар, у якого на камзолі виднілося шість білих свічок дому Векслі.— Його милість дуже любив того птаха. Йому подарував його король Роберт.
Пітир Бейліш зітхнув.
— Так, це було недоречно,— погодився він,— і я хотів покласти цьому край. Лайса вже погодилася відіслати співця геть. Саме тому вона того дня з ним тут і зустрілася. Я мав би піти з нею, але я й уявити не міг... якби я не наполіг... виходить, це я її вбив.
«Ні,— подумала Санса,— не кажіть так, не кажіть їм, не кажіть». Однак Альбар Ройс уже хитав головою.
— Ні, мілорде, не звинувачуйте себе,— мовив він.
— Це співцева робота,— погодився його батько.— Приведіть його, лорде Пітире. Поставимо крапку в цій сумній справі.
Пітир Бейліш, заспокоївшись, мовив:
— Як зволите, мілорди.
Обернувшись до гвардійців, він зронив наказ, і співця привели з в'язниці. З ним прийшов тюремник Морд, велетенський чолов'яга з маленькими чорними очицями й перекошеним, пошрамованим обличчям. Одне вухо й частину щоки йому відрубали в якомусь бою, однак і без них у ньому залишалося ще вісім пудів мертвотно-блідого тіла. Одяг сидів на ньому жахливо, ще й смердів тухлятиною.
На відміну від Морда, Марильйон вигляд мав майже елегантний. Хтось його викупав і вбрав у небесно-блакитні бриджі й вільну білу сорочку з пишними рукавами, підперезану сріблястим поясом — дарунком від леді Лайси. На руках були білі рукавички, а біла шовкова пов'язка затуляла порожні очниці, щоб не лякати лордів.
Морд став позаду нього з батогом у руці. Коли тюремник штурхнув співця в спину, той опустився на одне коліно.
— Ласкаві лорди, благаю вашої милості.