— Віктаріон отримав звістку про загибель твого батька. І про царезбори теж, не сумніваюся. Але більше я нічого не знаю.
«Ну, царезбори — це краще, ніж війна».
— Мабуть, мені треба цілувати Мокрочубому смердючі ноги й вибирати водорості в нього з-поміж пальців,— Аша висмикнула чингал зі стільниці й заховала у піхви.— Царезбори, щоб їм лихо!
— На Старій Весі,— підтвердив лорд Родрик.— Тільки лиха нам не треба. Я тут передивлявся Гейрегову «Історію залізнородних». Коли востаннє зустрілися на царезборах королі солі й королі каміння, Арон Оркогорський випустив своїх сокирників, і ребра Наґи почервоніли від крові. З тих чорних часів дім Грейайронів правив тисячу років, поки не прийшли андали.
— Дайте мені почитати Гейрегову книжку, вуйку.
Слід побільше дізнатися про царезбори, перш ніж їхати на Стару Весь.
— Тільки читай тут. Вона стара й крихка,— Родрик, нахмурившись, роздивлявся Ашу.— Архімейстер Ригні колись писав, що історія — це колесо, бо природа людей істотно не змінюється. Що було, волею-неволею повториться, писав він. Щоразу, думаючи про Вороняче Око, я згадую ці слова. Моїм старечим вухам заклики Юрона Грейджоя на диво нагадують заклики Арона Грейайрона. Я не попливу на Стару Весь. І тобі не слід туди плисти.
Аша посміхнулася.
— І проґавити перші царезбори, скликані за... коли востаннє вони скликалися, вуйку?
— Чотири тисячі років тому, якщо вірити Гейрегу. Дві тисячі, якщо прийняти доводи Денестана у «Питаннях». Плисти на Стару Весь безглуздо. Наше омріяне королівство — чисте божевілля. Я так і казав твоєму батькові, ще під час першого його повстання, а нині це тим більше божевілля. Нам земля потрібна, а не корона. Поки Станіс Баратеон з Тайвіном Ланістером змагаються за Залізний трон, нам випадає рідкісний шанс покращити свою ситуацію. Слід просто пристати на чийсь бік, допомогти перемозі своїм флотом — і вимагати потім від вдячного короля землі для себе.
— Варто буде поміркувати над цією пропозицією, коли я сяду на Скелястий престол.
Вуйко зітхнув.
— Не хочу тебе розчаровувати, Ашо, але тебе не оберуть. Ще жодна жінка не правила залізнородними. Ґвінесса на сім років старша за мене, та коли помер наш батько, Десятивежжя перейшло мені. І з тобою буде так само. Ти у Балона дочка, а не син. І в тебе троє дядьків.
— Четверо.
— Троє дядьків-кракенів. Я не рахуюся.
— А я тебе рахую. Поки в мене є вуйко в Десятивежжі, в мене є Гарло.
Гарло — не найбільший із Залізних островів, зате найбагатший і найгустіше населений, і силою лорда Родрика не варто нехтувати. На острові Гарло в дому Гарло немає суперників. Волмарки та Стоунтрі мають на острові великі володіння й пишаються видатними капітанами й сильними вояками, але навіть найсильніші схиляються перед косою. Кенінги й Майри, колись запеклі вороги, уже давно понижені до васалів.
— Родичі мої присягали мені на вірність, на війні саме я маю командувати їхніми клинками й кораблями. Але на царезборах...— лорд Родрик похитав головою.— Під ребрами Наґи всі капітани рівні. Хтось викрикне і твоє ім'я, не маю сумнівів. Але таких буде замало. А от коли почнуть викрикувати імена Віктаріона або Воронячого Ока, дехто з отих, що зараз пиячать у мене в залі, приєднаються до решти. Повторюю: не варто тобі плисти назустріч шторму. Твоя битва безнадійна.
— Не може битва бути безнадійною, ще не розпочавшись. У мене прав найбільше. Я — кровна спадкоємиця Балона.
— Ти досі свавільна дитина. Подумай про свою бідолашну матір. У Лані не лишилося нікого, крім тебе. Та я власноруч спалю «Чорний вітер», якщо тільки так тебе втримати тут.
— Як, і змусиш мене діставатися Старої Весі плавом?
— У холодній водичці, заради корони, якої все одно нам не втримати. У батька твого мужності було більше, ніж глузду. Давній звичай добре служив островам, коли ми були маленьким королівством серед багатьох інших, але край цьому поклало Ейгонове Завоювання. Балон відмовлявся бачити очевидне. Давній звичай помер разом з Гареном Чорним і його синами.
— Та знаю,— сказала Аша; вона любила батька, але не збиралася обманюватися. Багато в чому Балон був справжнім сліпцем. «Хоробрий воїн, та поганий лорд».— Це означає, що ми маємо жити й померти невольниками Залізного трону? Якщо з правого борту — скелі, а з лівого — шторм, мудрий капітан обирає третій шлях.
— І що це за третій шлях?
— Я покажу тобі... на власних царезборах. Вуйку, як ти можеш не прийти? Та це жива історія!
— А я надаю перевагу мертвій. Мертва історія пишеться чорнилом, а жива — кров'ю.
— Збираєшся померти старим боягузом у ліжку?
— А як іще? Але не раніше, ніж усе дочитаю,— лорд Родрик підійшов до вікна.— Ти не питаєш про свою леді-матір.
«Боюся питати».
— Як вона?
— Краще. Вона ще, може, переживе нас усіх. А якщо ти не викинеш із голови ці дурниці, тебе переживе так точно. Їсть вона тепер більше, ніж коли тільки приїхала, й частенько спить цілу ніч.
— Добре.
Останні свої роки на Пайку леді Аланіс зовсім не могла спати. Поночі блукала залами зі свічкою, шукаючи синів. «Мароне? — пронизливо гукала вона.— Родрику, де ти? Теоне, маленький, ходи до мамусі». Багато разів бачила Аша, як мейстер зранку виймав скабки з материних підошов, бо вона переходила хиткі дерев'яні мости в Морську вежу босоніж.
— Побачуся з нею вранці.
— Вона питатиме про Теона.
«Королевича Вічнозимського».
— А ти їй розповів?
— Зовсім мало. Не було чого розповідати,— він повагався.— Ти певна, що він мертвий?
— Я ні в чому не певна.
— Тіло ви знайшли?
— Шматки від різних тіл. До нас там уже побували вовки... чотирилапі, але до своїх двоногих родичів вони особливої пошани не виявили. Всюди валялися розгризені кості загиблих — вовки до мозку діставалися. Зізнаюся, важко було судити, що там узагалі сталося. Таке було враження, наче північани між собою воювали.
— Круки теж б'ються за трупи і задзьобують одне одного за очі,— лорд Родрик задивився на море, де місячне світло танцювало на хвилях.— Був у нас один король, а стало п'ятеро. А тепер я бачу лише круків, які скубуться за тіло Вестеросу,— він зачинив віконниці.— Не пливи на Стару Весь, Ашо. Лишайся з матір'ю. Боюся, їй недовго вже бути з нами.
Аша посовалася на стільці.
— Мати ростила мене сміливою. Якщо я не поїду, то все життя потім питатиму себе: а як би все склалося, якби я поїхала?
— Якщо поїдеш, життя твоє може обірватися так несподівано, що ти не встигнеш нічого запитати.
— Це ліпше, ніж решту днів скаржитися, що Скелястий престол по праву мусив бути мій. Я не Ґвінесса.
Вуйко здригнувся.
— Ашо, двоє моїх синів годують крабів поблизу Білого острова. Одружуся я знову навряд чи. Лишайся тут — і я оголошу тебе спадкоємицею Десятивежжя. Задовольнися цим.
— Десятивежжям? — («Хотіла б я!») — Кузенам твоїм це не сподобається. Лицарю, старому Сигфріду, Гото Горбаню...
— У них є власні землі та престоли.
Таки є. Старому Сигфріду Гарло на прізвисько Срібночолий належить вогкий і занепалий палац Гарло; горбатий Гото Гарло сидить на престолі в Мерехтливій Вежі, на стрімчаку понад західним узбережжям. Лицар, сер Гарас Гарло, тримає двір у Сірому Саду; Бормунд Блакитний править з верхівки гори Гаргари. Але всі вони підлягають лорду Родрику.
— У Бормунда — троє синів, у Сигфріда Срібночолого є онуки, а в Гото — амбіції,— мовила Аша.— І кожен з них сподівається стати твоїм наступником, навіть Сигфрід — він, схоже, намірився жити вічно.
— Після мене лордом Гарло стане Лицар,— мовив вуйко,— але він може правити і з Сірого Саду, не тільки звідси. Присягни йому на вірність в обмін на замок, і сер Гарас захистить тебе.
— Я й сама себе здатна захистити. Вуйку, я — кракен. Я — Аша з дому Грейджоїв,— вона зіп'ялася на ноги.— Я хочу батьків престол, а не твій. Оці твої коси вигляд мають вельми загрозливий. Одна з них колись упаде й голову мені відітне. Ні, я сидітиму на Скелястому престолі.