— Тоді ти теж як ті круки, що кидаються на падло,— Родрик знову всівся за стіл.— Іди. Волію повернутися до архімейстра Марвина з його дослідженням.
— Скажеш мені, якщо він відшукає ще одну сторінку.
Вуйко — це вуйко. Його вже не змінити. «Але він припливе на Стару Весь, хай що зараз каже».
Команда вже має вечеряти в залі. Аша розуміла, що мусить приєднатися, обговорити збори на Старій Весі, поміркувати, що це для них усіх означатиме. Її люди, звісно, підтримають її. Але ж їй потрібні й усі решта: всі родичі Гарло, Волмарки, Стоунтрі. «Маю перетягнути їх на свій бік». Щойно її люди почнуть вихвалятися перемогою в Пущанському Насипі, а вони обов'язково почнуть, це повинно зіграти Аші на користь. Команда «Чорного вітру» відчуває якусь збочену гордість за звитяги своєї капітанші. Половина моряків любить її як доньку, половина мріє залізти їй між ноги, але і ті, і ті радо помруть за неї. «А я за них»,— думала Аша, штовхаючи плечем двері в кінці сходів і виходячи у залитий місяцем двір.
— Ашо? — відділилася від колодязя тінь.
Рука метнулася до чингала... і тут місячне світло перетворило темну постать на чоловіка в котиковій шубі. «Ще один привид».
— Трисе! Гадала, ти в залі.
— Хотів побачити тебе.
— Побачити щось конкретне? — вона посміхнулася.— Ну, ось я стою, цілком доросла. Дивися скільки схочеш.
— Жінка,— він наблизився.— Прегарна.
Тристифер Ботлі погладшав, відколи вони востаннє бачилися, але й досі чуприну мав неслухняну, як Аша пам'ятала, а очі великі й довірливі, як у морського котика. «Милі в нього очі, правда». В тому й проблема бідолашного Тристифера: занадто він милий для Залізних островів. «З обличчя гарний став»,— подумала Аша. Хлопчиком Трис потерпав через прищі. Аша так само, і це, можливо, і зблизило їх.
— Мені страшенно прикро через твого батька,— сказала вона йому.
— А мені — через твого.
«Чого б це?» — мало не спитала Аша. Саме Балон відіслав хлопця геть з Пайку, годованцем до Бейлора Блектайда.
— То це правда — ти тепер лорд Ботлі?
— Номінально. Гарен загинув під Кейлінським Ровом. Один з бісів болотяних підстрелив його отруйною стрілою. Але як лорд я нічим не володію. Коли батько не підтримав претензій Воронячого Ока на Скелястий престол, той утопив його, а дядьків змусив переприсягнути на вірність йому. І навіть після цього половину батькових земель Юрон передав у Залізний Гай. Лорд Вінч перший прихилив коліно й визнав його королем.
Дім Вінчів мав на Пайку великий вплив, але Аша постаралася, щоб сум'яття не відбилося в неї на обличчі.
— Ніколи Вінч не мав такої мужності, як твій батько.
— Твій дядько його купив,— сказав Трис.— «Тиша» повернулася з повними трюмами скарбів. Срібло й перли, смарагди й рубіни, сапфіри завбільшки з яйця, а мішки натоптані монетами так, що з місця не зрушиш... Вороняче Око повсюди купує собі друзів. Лордом Ботлі назвався мій дядько Гермунд і тепер править у Лордпорті як підданий твого дядька.
— Законний лорд Ботлі — ти,— запевнила його Аша.— Коли я сяду на Скелястий престол, тобі повернуться всі землі твого батька.
— Як скажеш. Мені байдуже. Ти така вродлива в місячному світлі, Ашо! Доросла жінка, а я пригадую тебе худенькою дівчинкою з прищавим обличчям.
«Чого всім завжди кортить нагадати про прищі?»
— Я теж іноді пригадую...
«Тільки не з такою любов'ю, як ти». З п'ятьох хлопців, яких мати привезла на Пайк як годованців після того, як Нед Старк забрав єдиного її зацілілого сина собі в заручники, Трис за віком був до Аші найближчий. Він був не першим хлопцем, з яким вона поцілувалася, зате першим, хто розшнурував на ній шкірянку й ковзнув під низ пітною долонею — помацати її набубнявілі перса.
«Я б йому й більше дозволила, якби йому сміливості стало». Розквіт її жіночності припав на війну та збудив її жадання, але й перед тим Аші було цікаво. «Він був поряд, він був мого віку, він жадав мене, оце і все... ну, і ще місячне». Але вона вважала це коханням, аж поки Трис не почав розводитися про дітей, яких вона йому народить: щонайменше дюжину синів і кількоро дочок на додачу. «Не хочу я дюжину синів,— обурено сказала вона йому.— Я хочу пригод». А незабаром мейстер Кален застукав їх за тою грою, і юного Гристифера Ботлі відіслали у Чорноплин.
— Я писав тобі листи,— сказав Трис,— але мейстер Джозеран не хотів їх відсилати. Одного разу я заплатив оленя гребцю на торговій галері, яка прямувала у Лордпорт, і той пообіцяв мені вручити тобі мого листа.
— Обібрав тебе той гребець, а листа твого викинув у море.
— Цього я й боявся. І твоїх листів мені не віддавали.
«А я й не писала». Якщо по правді, вона зітхнула з полегшенням, коли Триса відіслали геть. На той час його незграбність уже почала їй набридати. Але такого йому чути не варто.
— Ейрон Мокрочубий скликав царезбори. Приїдеш, підтримаєш мене?
— З тобою — куди завгодно, але... лорд Блектайд каже, що царезбори — дурна й небезпечна затія. Вважає, що дядько твій просто нападе на присутніх і всіх повбиває, як колись Арон.
«Ну, цей божевільний може».
— Йому сили забракне.
— Не знаєш ти його сили. Він уже збирає людей на Пайку. Орквуди з Оркогори припливли двадцятьма лодіями, а Вузьколиций Джон Майр привів з собою ще дюжину. З ними і Ліворукий Лукас Код, і Гарен Пів-Гор, і Рудий Весляр, і Кемет Пайк на прізвисько Байстрюк, і Родрик Вільнонароджений, і Торволд Брунатнозуб...
— Ці люди небагато варті,— сказала Аша; вона їх знала всіх до одного.— Сини соляних жінок, онуки невільників. Коди... знаєш їхнє гасло?
— «Нехай усі нас зневажають»,— промовив Трис,— та якщо вони піймають тебе в свої сіті, помреш ти так само, як і в сітях повелителів драконів. Але є й гірші новини. Вороняче Око зі сходу привіз чорних чудовиськ... і чаклунів.
— Стрийко завжди любив диваків і дурнів,— мовила Аша.— Батько з ним вічно через це сварився. Хай чаклуни моляться своїм богам. А Мокрочубий помолиться нашим — і потопить їх усіх. То я отримаю твій голос на царезборах, Трисе?
— Мене всього, не тільки голос. Я твій довіку. Ашо, я хочу з тобою одружитися. Твоя леді-мати дає згоду.
Вона мало не застогнала. «Міг би спершу в мене запитати... от тільки відповідь тобі б не сподобалася».
— Я вже не якийсь там середній син,— провадив він.— Я — законний лорд Ботлі, як ти сама кажеш. А ти...
— А хто я — з'ясується на Старій Весі. Трисе, ми вже не діти, які горнуться одне до одного, не знаючи, що і як робиться. Ти гадаєш, що хочеш зі мною одружитися, та не мене ти хочеш.
— Тебе. Я мрію тільки про тебе. Ашо, присягаюся кістьми Наґи, я в житті не торкався іншої жінки.
— То йди торкнися одної-двох... ба й десятьох. Бо скількох чоловік торкалась я — не полічити. Когось вустами, але більшість топором.
Цноту вона втратила в шістнадцять років з вродливим білявим матросом на торговій галері, що припливла з Ліса. Він знав усього шість слів загальною мовою, і одне з них було «кохатися» — його вона і сподівалася почути. Потому Аші стало клепки піти до полісунки, яка навчила її запарювати місячний узвар, щоб не виріс живіт.
Ботлі заморгав, так наче не до кінця зрозумів її слова.
— Ти... Я гадав, ти чекатимеш. Але чому...— він потер вуста.— Ашо, ти з примусу?
— З такого примусу, що аж сорочку на коханці розірвала. Не потрібна тобі така дружина, повір мені на слові. Ти милий хлопчик, ти завжди таким був, але я зовсім не мила дівчинка. Якщо ми одружимося, дуже скоро ти мене зненавидиш.
— Ніколи! Ашо, я так за тобою тужив!
З неї було досить. Хвора мати, вбитий батько, нашестя дядьків — такого жодна жінка не витримає, а тут ще й закоханий цуцик на додачу.
— Пошукай собі бордель, Трисе. Там розвіють твою тугу.
— Та я ніколи...— він похитав голово.— Ми створені одне для одного, Ашо. Я завжди знав, що ти станеш моєю дружиною, матір'ю моїх синів,— він схопив її за руку.
І вмить чингал опинився в нього на горлі.