— Яке розчарування! — голосно зазначила леді Оленна.— А я сподівалася послухати «У Кастамері дощ».
Скільки б не дивилася Серсі на старуху, а перед очима плавало обличчя Магі Ропухи — зморшкувате, моторошне й мудре. «Та всі літні жінки схожі між собою,— намагалася Серсі вмовити себе,— от і все». Якщо по правді, то горбата чаклунка геть не схожа була на королеву колючок, однак чомусь оця гидка посмішечка леді Оленни мов перенесла Серсі в намет Магі. Вона досі пам'ятала той запах, п'янкий від дивних східних прянощів, пам'ятала м'якість ясен Магі, коли та смоктала кров з пальця Серсі. «Королевою ти будеш,— пообіцяла стара з вустами досі мокрими, червоними й блискучими,— поки не з'явиться інша, молодша і вродливіша, яка скине тебе й відбере в тебе все найдорожче».
Серсі через Томенову голову глянула на Марджері, яка сміялася, сидячи поряд зі своїм батьком. «Так, вона гарненька,— довелося визнати,— але це лише через молодість. Навіть селючки замолоду гарненькі — поки ще свіжі, невинні й незіпсуті, й багато в кого з них каштанові коси та карі очі, як і в неї. Тільки дурень може сказати, що вона вродливіша за мене». Але на світі повно дурнів. І при дворі її сина теж.
І коли виголосити перший тост підвівся Мейс Тайрел, її гумор не поліпшився. Тайрел високо підніс золотий кубок, усміхаючись до своєї гарненької донечки, і прогуркотів:
— За короля і королеву!
Вівці забекали одностайно з ним.
— За короля і королеву! — кричали вони, цокаючись кубками.— За короля і королеву!
Вибору не було — довелося Серсі випити разом з усіма, тільки дуже хотілося, щоб оті всі гості зліпилися в одне обличчя, й тоді б вона хляпнула вино просто їм в очі, щоб нагадати, що це вона — справжня королева. Єдиний з Тайрелових підлабузників, який ще пам'ятав про неї, Пакстер Редвин, підвівся, похитуючись, щоб теж виголосити тост.
— За обох королев! — проскрекотав він.— Нову і стару!
Серсі випила декілька кухлів вина, а от їжу тільки по золотій тарілці розмащувала. Джеймі їв ще менше і взагалі рідко присідав на своє місце на помості. «Він так само нервується, як і я»,— збагнула королева, спостерігаючи, як він гасає залою, здоровою рукою відсуваючи гобелени, щоб пересвідчитися — за ними ніхто не ховається. Навколо будівлі на чатах розставлені ланістерівські списники, знала Серсі. Сер Озмунд Кетлблек охороняв одні двері, сер Мірин Трант — другі. За кріслом короля стояв Балон Свон, за кріслом королеви — Лорас Тайрел. На бенкеті ніхто не мав мечів, тільки білі лицарі.
«Мій син у безпеці,— запевняла себе Серсі.— Нічого йому не станеться — не тут і не зараз». Та щоразу як вона дивилася на Томена, перед очима поставала картина, як Джофрі хапається руками за горло. А коли Томен закашлявся, у королеви на мить перестало битися серце. Кинувшись до нього, вона збила з ніг служницю.
— Просто вино пішло не в те горло,— запевнила її Марджері, всміхаючись. Узявши Томена за руку, вона поцілувала йому пальчики.— Мій маленький коханий має пити меншими ковточками. Бачите, ви до смерті налякали свою леді-матір.
— Вибач, мамо,— присоромлено мовив Томен.
Серсі більше не витримувала. «Ніхто не повинен бачити, як я плачу»,— подумала вона, відчувши, як на очі накочуються сльози. Проминувши сера Мірина Транта, вона вийшла з чорного ходу. І тільки опинившись на самоті, попід лойовою свічкою, дозволила собі схлипнути — раз, удруге. Жінка має право на сльози, королева — ні.
— Ваша світлосте! — почувся ззаду голос.— Я не заваджу?
Голос був жіночий, зі східним акцентом. На мить Серсі перелякалася, що це до неї з могили заговорила Магі Ропуха. Та була це лише Мерівезерова дружина — чорноока красуня, з якою лорд Ортон побрався у вигнанні та привіз потім додому, в Довгостіл.
— У малій залі надто задушливо,— почула Серсі власні слова.— У мене від диму очі сльозяться.
— І в мене, ваша світлосте,— мовила леді Мерівезер; на зріст вона була висока, як і королева, тільки не білява, а темна: коси як воронове крило й оливкова шкіра, і на десяток років молодша. Жінка простягнула королеві блакитного шовкового носовичка з мереживом.— У мене самої син. Коли він одружуватиметься, боюся, я ріки сліз наплачу.
Серсі витерла щоки, лютуючи, що її сльози хтось побачив.
— Дякую,— сухо мовила вона.
— Ваша світлосте, я...— мирсянка стишила голос.— Ви маєте дещо знати. Ваша служниця підкуплена. Переповідає леді Марджері все, що ви робите.
— Сенель? — у королеви від наглої люті аж у животі замлоїло. Невже вона взагалі нікому не може довіряти? — Ви в цьому впевнені?
— Приставте до неї стеження. Марджері ніколи не зустрічається з нею особисто. Її ворони — кузини, це вони носять повідомлення. Іноді Елінор, іноді Алла, іноді Меґа. Всі вони для Марджері як сестри. Зустрічаються в септі, наче прийшли молитися. Поставте завтра свою людину на галереї — і вона побачить, як біля вівтаря Діви Сенель шепочеться з Меґою.
— Якщо це правда, навіщо ви це розповідаєте мені? Ви ж теж компаньйонка Марджері. Чого ж ви її зраджуєте? — Серсі навчилася підозріливості ще в батька на колінах: це теж може бути пастка — брехня, щоб посварити лева й ружу.
— Довгостіл, може, і присягав Небосаду,— відповіла жінка, мотнувши чорними косами,— але я з Мира, я віддана тільки чоловіку і сину. І роблю, як їм буде найкраще.
— Зрозуміло.
У тісняві коридору королева занюхала парфуми своєї візаві — мускусний аромат, який відгонив мохом, землею і польовими квітами. А крізь нього пробивалося честолюбство. «Вона давала свідчення на Тиріоновому суді,— зненацька пригадала Серсі.— Бачила, як Куць підкинув отруту Джофу в кубок, і не побоялася про це розповісти».
— Я перевірю,— пообіцяла королева.— Якщо ви кажете правду, отримаєте винагороду.
«А якщо брешете, лишитеся без язика, а отой ваш лорд-чоловік — без земель і золота».
— Ваша світлість дуже ласкава. І прегарна,— посміхнулася леді Мерівезер. Зуби вона мала білі, а вуста — повні й темні.
Повернувшись у малу залу, королева побачила, що брат неспокійно ходить туди-сюди.
— Просто ковток вина пішов не в те горло. Але я теж перелякався.
— У мене в нутрі все у вузол скрутилося, я їсти не можу,— загарчала на нього королева.— Вино на смак — наче жовч. Це весілля — то помилка.
— Весілля було необхідне. А хлопчик у безпеці.
— Дурень! Жодна людина, вдягаючи корону, не може бути в безпеці.
Серсі роззирнулася залою. Мейс Тайрел реготав серед своїх лицарів. Лорди Редвин і Рован нишком про щось перемовлялися. Сер Кеван сидів замислено в глибині зали над кубком вина, а Лансель щось шепотів до септона. Сенель рухалася вздовж столу, наповнюючи кухлі кузин королеви вином червоним, наче кров. Великий мейстер Пайсел задрімав. «Не можу я тут ні на кого покластися, навіть на Джеймі,— похмуро подумала королева.— Треба всіх їх вимести геть і оточити короля моїми людьми».
Потому як подали та прибрали солодощі, горіхи й сири, Марджері з Томеном пішли до танцю; кружляючи залою, вигляд вони мали трохи кумедний. Тайрелівна на дві голови вища за свого малолітнього чоловіка, та й Томена не назвеш зграбним танцюристом — нема в ньому природної грації Джофрі. Але він щиро старався і, здається, не помічав, яку влаштував виставу. Причому щойно його покинула панна Марджері, як за нього взялися її кузини, одна по одній, наполягаючи, що його світлість має потанцювати і з ними. «Поки вони натанцюються, він уже почне шпортатися й шаркати, як дурень,— подумала Серсі обурено, спостерігаючи за цим.— Половина двору позаочі сміятиметься з нього».
Поки Алла, Елінор і Меґа по черзі танцювали з Томеном, Марджері кружляла залою спершу зі своїм батьком, а потім з братом Лорасом. Лицар Квітів був у білих шовках, з поясом із золотих руж і нефритовою ружею на застібці плаща. «Вони майже як близнюки»,— подумала Серсі, роздивляючись їх. Сер Лорас був на рік старший за сестру, але мав такі самі карі очі, такі самі густі каштанові кучері, що вільно спадали на плечі, таку саму чисту гладеньку шкіру. «Трохи прищів могли б навчити їх скромності». Лорас був вищий, з ріденьким каштановим пушком на щоках, Марджері мала гарні жіночі форми, та в усьому іншому вони схожі були навіть більше, ніж Серсі з Джеймі. І це її теж дратувало.