Ці міркування урвав її власний близнюк.
— Ваша світлість не пошанує свого білого лицаря танцем?
Серсі кинула на нього спопеляючий погляд.
— Щоб ти по мені тим своїм кикотем возив? Ні. Але я дозволю тобі налити мені вина. Якщо, звісно, зможеш зробити це, не розплескавши.
— Такий калічка, як я? Оце навряд чи,— він пішов геть — робити ще один обхід зали. Довелося наповнювати кубок самій.
Відмовила Серсі й Мейсу Тайрелу, а згодом і Ланселю. Решта вже натяк зрозуміли, тож більше ніхто до неї не підходив. «Наші добрі друзі й лояльні лорди». Та Серсі не може навіть довіряти західнякам, батьковим присяжним мечам і прапороносцям! Особливо якщо її рідний дядько змовляється з ворогами...
Марджері танцювала зі своєю кузиною Аллою, Меґа — з сером Толадом Довганем. Інша кузина, Елінор, пила вино з юним вродливим Дрейфмаркським Байстрюком — Ораном Вотерзом. Це вже не вперше королева звернула увагу на Вотерза — стрункого юнака з сіро-синіми очима й довгим сріблясто-золотим волоссям. Коли вона вперше його побачила, на якусь мить їй навіть привиділося, що це Рейгар Таргарієн повстав з попелу. «Це все через волосся,— сказала вона собі.— Він і наполовину не такий вродливий, яким був Рейгар. Обличчя занадто вузьке, а ще ота ямочка на підборідді...» Веларіони — нащадки давніх валірійців, деякі з них мають таке саме сріблясте волосся, як колишні королі-дракони.
Томен повернувся в крісло — поїсти яблучного пирога. Дядькове крісло стояло порожнє. Зрештою королева очима відшукала дядька в куті — він розмовляв з сином Мейса Тайрела — Гарланом. «Про що це вони можуть говорити?» У Розлогах сера Гарлана величають Галантним, але йому Серсі довіряла не більше, ніж Марджері чи Лорасу. Вона ще не забула золотий, якого Кайберн відшукав під нічним горщиком у тюремника. «Золота долоня Небосаду. А Марджері шпигує за мною». Коли підійшла Сенель, щоб наповнити їй кубок, королева заледве стрималася, щоб не вчепитися їй у горлянку й не задушити. «Навіть не думай мені всміхатися, мала зрадлива сучко. Ото ти в мене проситимешся, коли я за тебе візьмуся!»
— Думаю, на сьогодні королеві вже досить вина,— почувся голос брата Джеймі.
«Недосить,— подумала королева.— Всього вина на світі не стане, щоб я витерпіла це весілля до кінця». Вона так стрімко скочила на ноги, що мало не впала. Джеймі притримав її, підхопивши під руку. Випручавшись, вона поплескала в долоні. Музика стихла, голоси замовкли.
— Лорди й леді,— гукнула Серсі,— ласкаво прошу вас надвір — запалимо свічку, щоб відсвяткувати союз Небосаду й Кичери Кастерлі, а також нову добу миру й достатку для Сімох Королівств.
Темна й занедбана стояла Вежа правиці, зяючи дірами, де колись були дубові двері й віконниці. Та навіть зруйнована і зневажена, вона мала загрозливий вигляд, нависаючи над зовнішнім двором. Виходячи з малої зали, гості мали пройти в її тіні. Звівши погляд, Серсі побачила, як зубці на її стінах вгризаються в осінній місяць-повню, й чомусь подумала про те, скільки правиць скількох королів мешкали тут за останні три сторіччя.
Ярдів за сто від вежі королева зупинилася, щоб відсапатися й позбутися запаморочення.
— Лорде Галіне! Можете починати.
Галін Піромант, пробурмотівши «гм-м-м», помахав смолоскипом, якого тримав у руці,— й лучники на мурах напнули луки, посилаючи дюжину запалених стріл у порожні вікна.
Вежа зі свистом спалахнула. За мить її нутро ожило від світла — червоного, жовтого, рудого... і зеленого, лиховісного темно-зеленого кольору жовчі, нефритів і посліду піромантів. «Речовина» — ось як її називали алхіміки, а простолюд дав їй назву «дикополум'я». У Вежі правиці його було п'ятдесят горщиків, а ще дрова, діжки смоли й залишки земних скарбів, що належали карлику на ім'я Тиріон Ланістер.
Королева відчувала жар зеленого полум'я. Піроманти кажуть, є тільки три речі, що дають більше жару, ніж речовина: драконове полум'я, вогонь у надрах землі й літнє сонце. Коли перші гарячі язики вилетіли з вікон, облизуючи стіни, деякі леді ахнули. Інші звеселилися, піднімаючи тости.
«Яка краса,— подумала королева,— таким прекрасним був Джофрі, коли його вперше поклали мені на руки». З жодним чоловіком не було їй так добре, як із сином, коли він уперше присмоктався їй до пипки.
Томен розширеними очима дивився на вогонь, водночас зачаровано і злякало, поки Марджері не прошепотіла йому щось на вухо — і він не розсміявся. Деякі з лицарів почали закладатися, як скоро вежа рухне. Лорд Галін, мугикаючи собі під ніс, гойдався на п'ятах.
Серсі пригадалися всі королівські правиці, з якими вона стикалася за ці роки: Оуен Мерівезер, Джон Конінтон, Карлтон Челстед, Джон Арин, Едард Старк, брат Тиріон. І батько, лорд Тайвін Ланістер,— передусім батько. «Всі вони зараз горять,— казала вона собі, смакуючи цю думку.— Всі вони мертві, всі горять з усіма своїми інтригами, змовами та зрадами. Сьогодні мій день. Мій замок і моє королівство».
Зненацька Вежа правиці застогнала, ще й так гучно, що різко урвалися всі розмови. Каміння затріщало й луснуло, і верхня частина зубчастої стіни відвалилася й рухнула з гуркотом, від якого здригнувся пагорб, а вгору злетів стовп пилу й диму. В пролам у кам'яній кладці ввірвалося свіже повітря, і вогонь бухнув угору. Зелене полум'я стрибнуло в небо й закружляло. Томен відсахнувся, але Марджері взяла його за руку й мовила:
— Дивіться, полум'я танцює. Як-от щойно ми з вами танцювали, коханий.
— Танцює,— зачудовано повторив Томен.— Мамо, дивися, полум'я танцює.
— Бачу. Лорде Галіне, скільки горітиме вогонь?
— Усю ніч, ваша світлосте.
— Нічогенька свічечка, тут не заперечиш,— сказала леді Оленна Тайрел, яка стояла поміж Лівого і Правого, спираючись на ковіньку.— Освітить нам дорогу в спальню. Старі кістки вже втомилися, та й молодим досить розваг на один вечір. Час вкладати короля й королеву в ліжко.
— Так,— Серсі жестом підкликала Джеймі.— Лорде-командувачу, прошу, проведіть короля і його маленьку королеву в ліжко.
— Як зволите. І вас також?
— Нема потреби,— сказала Серсі, яка після такого пожвавлення все одно заснути б не змогла. Дикополум'я очищало її, випалювало лють і страх, наповнювало рішучістю.— Вогонь такий чарівний! Хочу трохи помилуватися.
— Не варто тобі лишатися тут самій,— завагався Джеймі.
— Я буду не сама. Сер Озмунд може лишитися зі мною й охороняти. Твій побратим.
— Як забажає ваша світлість,— сказав Кетлблек.
— Вона бажає,— Серсі взяла його під руку, й отак пліч-о-пліч вони дивилися, як лютує вогонь.
Заплямований лицар
Ніч видалася несподівано холодною, навіть як на осінь. Поривчастий вологий вітер кружляв провулками, здіймаючи куряву. «Північний вітер, пронизливий». Сер Арис Окгарт натягнув каптур на обличчя. Недобре буде, якщо його впізнають. Два тижні тому в місті-тіні зарізали купця — безневинного чолов'ягу, який приїхав у Дорн по фініки, та замість сухофруктів знайшов тут смерть. Єдиним його злочином було те, що приїхав він з Королівського Причалу.
«А в мені юрма побачить ще гіршого ворога». Зараз Окгарт би замалим не зрадів нападу. Рука опустилася на руків'я довгого меча, який ховався в брижах двошарового лляного плаща: верхній шар прикрашали бірюзові смуги й рядочки золотих сонць, а нижній — легший — був жовтогарячий. Дорнське вбрання було зручне, але батько, якби дожив, обурився б, що син отак одягнений. Він-бо родом був з Розлогів, і дорняни — відвічні його вороги, як засвідчують гобелени в Старому Дубі. Заплющуючи очі, Арис досі їх бачив мов навіч. Лорд Едгеран Щедрий сидить серед пишноти, а під ногами в нього — ціла гора голів дорнян... Княжий коридор, трилистя пронизане дорнськими списами, а Алестер, востаннє набравши повітря в груди, сурмить у бойовий ріжок... Сер Олівар Зелений Дубок, весь у білому, гине за Юного Дракона... «Дорн не місце для Окгарта».