— Не треба посилати мені подарунків,— озвався він. Це тільки привертатиме увагу. Стріпнувши сорочку, він вдягнув її задом наперед. Шовк приємно холодив шкіру, тільки на спині, де жінка лишила подряпини, прилипав. Ну, до палацу й так можна буде дійти.— Я просто хочу покласти край цьому... цьому...
— Хіба це по-лицарському, сер? Ви мене ображаєте. Мені вже здається, що всі ваші слова кохання — брехня.
«Вам би я не зміг брехати». Сер Арис почувався так, наче ляпаса отримав.
— Якщо це не кохання, то як я міг зректися власної честі? Коли я з вами, я... я навіть думати заледве можу, ви — все, про що я в житті мріяв, але...
— Словеса — це суховій. Якщо кохаєш мене, то не йди.
— Я дав обітницю...
— ...не одружуватися й не мати дітей. Що ж, місячний узвар я випила, а взяти шлюб з тобою, сам знаєш, я не можу,— посміхнулася вона.— Але, якщо переконаєш, можу лишити тебе за коханця.
— Тепер ви глузуєте з мене.
— Можливо — трішки. Чи ти гадаєш, що ти — єдиний лицар королівської варти, який закохався в жінку?
— В усі часи були люди, яким дати обітницю легше, ніж дотримати,— визнав він. Сер Борос Блаунт вчащає на вулицю Шовкову, а сер Престон Грінфілд навідується до одного мануфактурника, якраз коли того мануфактурника немає вдома, але Арис не ганьбитиме своїх побратимів, обговорюючи їхні слабкості.— Сера Теренса Тойна якось застукали в ліжку з наложницею короля,— натомість мовив він.— Це кохання, присягався він, але це коштувало життя і йому, і їй, і потягнуло за собою падіння його дому та смерть найшляхетнішого лицаря всіх часів.
— А як же Лукамор Любас, що мав троє дружин і шістнадцятеро дітей? Як чую ту пісню, завжди регочу.
— Правда про нього не така вже й смішна. За життя ніхто не прозивав його Лукамором Любасом. Звали його сером Лукамором Стронгом, і все життя його було облудою. Коли ж його викрили, побратими оскопили його, а Старий Король відіслав його на Стіну. Шістнадцятеро дітей лишилися в сльозах. Липовий він був лицар, як і Теренс Тойн...
— А Лицар-Дракон? — вона, відкинувши простирадло, опустила ноги на підлогу.— Найшляхетніший лицар усіх часів, кажеш ти, а він уклав до себе в ліжко королеву та зробив їй дитину.
— Я в це не вірю,— обурився Арис.— Легенда про зраду королевича Ейриса з королевою Нейрис — легенда і є: цю брехню вигадав його брат, бо хотів спадок передати не законному сину, а байстрюкові. Ейгона прозвали Негідником не без підстав,— піднявши ремінь з мечем, Арис застебнув його на поясі. Хоча ремінь не дуже поєднувався з шовковою дорнською сорочкою, звичний тягар меча й кинджала нагадав Арису, хто він такий.— Я не хочу, щоб мене пам'ятали як сера Ариса Негідника,— заявив він.— Я не плямуватиму свого плаща.
— Атож,— мовила жінка,— гарного білого плаща. Ти забув: мій двоюрідний дідусь також носив такого плаща. Він помер, як я ще маленька була, але я досі його пам'ятаю. Високий був як вежа й любив мене лоскотати, поки я від реготу не засапаюся.
— Я не мав честі знати княжича Левина,— мовив сер Арис,— проте ніхто не заперечить, що це був видатний лицар.
— Видатний лицар, який мав коханку. Вона вже стара, але замолоду, подейкують, була справжня красуня.
Княжич Левин? Цієї історії сер Арис не чув. Його це вразило. Про зраду Теренса Тойна й облудність Лукамора Любаса записано в Білій книзі, але на сторінці княжича Левина немає і натяку на жінку.
— Дядько завжди казав, що чоловіка визначає той меч, що в нього в руці, а не той, що між ногами,— провадила жінка,— отож досить цих благочестивих розмов про заплямований плащ. Не наше кохання ганьбить тебе, а те чудовисько, якому ти служив, і ті звірі, яких ти кличеш побратимами.
Це його вразило в саме серце.
— Роберт не був чудовиськом.
— Він на трон свій видерся по трупах дітей,— сказала вона,— хоча, не заперечую, до Джофрі йому було далеко.
Джофрі. Вродливий був хлопчина, високий і дужий як на свій вік, але нічого більше доброго про нього й не скажеш. Серу Арису соромно було згадувати всі ті рази, коли він за хлопцевим наказом лупив бідолашну Старківну. Коли Тиріон саме його обрав у супровід Мірселлі в Дорн, Арис на знак подяки запалив Воїну свічку.
— Джофрі мертвий, його отруїв Куць,— мовив Арис; він би в житті не подумав, що карлик здатен на такий мерзенний злочин.— Тепер король — Томен, а він на свого брата зовсім не схожий.
— І на сестру теж.
Це таки була правда. Томен — маленький добряк, страшенно старанний, та останній спогад Ариса про нього — як він плаче на причалі. Мірселла не зронила ні сльозинки, хоча це вона полишала рідну оселю й огнище, щоб своєю цнотою скріпити державний союз. Якщо по правді, сестра хоробріша за брата, кмітливіша та впевненіша. Розум у неї меткіший, а манери кращі. Вона ніколи нічого не боялася, навіть Джофрі. «Насправді це жінки — сильна стать». Арис мав на увазі не тільки Мірселлу, а і її матір, і свою власну матір, і королеву колючок, і вродливих та смертоносних гадюк Червоного Гада. І князівну Аріанну Мартел — її понад усе.
— Не заперечуватиму,— хрипко озвався він.
— Ні? Бо не можеш! Мірселла більше пасує, щоб правити...
— Син передує дочці.
— Чому? Який бог це вигадав? Я — батькова спадкоємиця. Чи мені зректися своїх прав на користь брата?
— Ви перекручуєте мої слова. Я не казав... у Дорні все інакше. В Сімох Королівствах ніколи не правила королева.
— Перший Вісерис хотів, щоб престолонаслідницею стала Рейніра, ти не забув? Та коли король помирав, лорд-командувач королівської варти вирішив по-іншому.
Сер Кристон Коул. Кристон Царетворець нацькував брата на сестру й розсварив королівську варту, викликавши жахливу війну, яку співці потім назвали Танком драконів. Дехто каже, що зробив він це через амбіції: королевич Ейгон був зговірливіший, ніж його свавільна старша сестра. Інші приписують йому шляхетніші мотиви, доводячи, що він просто захищав стародавні андальські звичаї. А дехто взагалі пліткує, що сер Кристон, перш ніж убратися в біле, був коханцем королівни Рейніри, тож хотів помститися жінці, яка його зневажила.
— Царетворець вчинив страшне зло,— сказав сер Арис,— і страшно поплатився за це, але...
— ...але Семеро, можливо, послали тебе сюди саме для того, щоб один білий лицар направив те, що зіпсував інший. Ти вже знаєш, що батько мій, коли повертатиметься у Водосад, збирається взяти з собою Мірселлу.
— Щоб захистити від тих, хто може тут її скривдити.
— Ні. Щоб забрати її від тих, хто може її тут коронувати. Княжич Оберин Червоний Гад, якби дожив, сам одягнув би їй на голову корону, а от батькові моєму бракує мужності,— жінка звелася на ноги.— Ти кажеш, що любиш дівчинку, як любив би рідну дочку. А ти б дозволив, щоб твою дочку позбавили прав і замкнули у в'язниці?
— Водосад не в'язниця,— слабко запротестував Арис.
— У в'язниці немає фонтанів і не ростуть фіги, ти про це? Та щойно дівчинка там опиниться, вирватися звідти вже не зможе. Так само, як і ти. Гота про це подбає. Ти не знаєш його так, як я. Він, якщо його збурити, страшна людина.
Сер Арис нахмурився. Поряд з норвоським капітаном-здорованем з пошрамованим обличчям він завжди почувався неймовірно тривожно. «Подейкують, він і спить, поклавши біля себе оту величезну барду».
— Чого ви чекаєте від мене?
— Лише виконання своєї присяги. Захищати Мірселлу навіть ціною власного життя. Обороняти її... і її права. Одягнути корону їй на голову.
— Я дав обітницю!
— Джофрі, а не Томену.
— Так, але Томен — добрий хлопчик. З нього буде кращий король, ніж був Джофрі.
— Однак не кращий, ніж Мірселла. І вона любить хлопчика. Переконана, що вона ніколи не дозволить його скривдити. За законом Штормокрай належить йому, оскільки лорд Ренлі нащадків не залишив, а лорд Станіс позбавлений цивільних і майнових прав. А з часом до хлопчика перейде і Кичера Кастерлі — через його леді-матір. Він стане наймогутнішим лордом у королівстві... проте на Залізному троні по праву повинна сидіти Мірселла.