«Знову привиди»,— подумала Брієнна.
— Я шукаю сестру, гарну тринадцятирічну панну. Ви не бачили?
— Не бачили ми панн, ані гарних, ані гидких.
«Ніхто не бачив». Але розпитувати все одно треба.
— Мутонова донька — панна,— провадив селянин.— Ну, поки що — до шлюбної постелі. Оці яйця — на її весілля. З сином Тарлі. Кухарям потрібні яйця на пироги.
— Потрібні.
«Син лорда Тарлі. Юний Дикон одружується». Брієнна почала пригадувати, скільки йому може бути років. «Вісім-десять»,— подумала вона. Брієнну заручили у сім років з хлопцем, на три роки за неї старшим,— з молодшим сином лорда Карона, сором'язливим, з родимкою над губою. Зустрічалися вони лише раз — на заручинах. А за два роки він помер від тої самої застуди, яка забрала лорда й леді Каронів і всіх їхніх дочок. Якби він не помер, їх би одружили за рік по тому, як Брієнни розквітла, і тоді все її життя було б зовсім іншим. І нині вона б не їхала тут, вдягнена в чоловічу кольчугу, з мечем, шукаючи дитину давно мертвої жінки. Швидше за все, сиділа б вона в Ночеспіві, сповивала власну дитину, а може, й годувала ще одну. Така думка не вперше навідувала Брієнну. І завжди від цього вона відчувала легеньку зажуру — але водночас і полегшення.
Сонце заховалося за хмари; виїхавши з-за почорнілих дерев, подорожні побачили перед собою Дівостав, а за ним — глибоководу затоку. Брієнна одразу помітила, що браму міста відновили й укріпили, а на рожевих мурах знову походжали арбалетники. Понад прибрамною маяв прапор короля Томена: чорний олень і золотий лев зітнулися на ньому на золотисто-малиновому полі. На інших прапорах виднівся мисливець Тарлі, а червоний лосось дому Мутонів майорів тільки на замку на пагорбі.
Біля звідних ґрат стояла дюжина вартових з галябардами. З гербів видно було, що це солдати з війська лорда Тарлі, але не люди Тарлі. Брієнна роздивилася двох кентаврів, блискавку, синього жука й зелену стрілу, але мисливця Сурмосхилу тут не було. Старшина мав на грудях павича, чий яскравий хвіст побляк на сонці. Коли під'їхали селяни, старшина присвиснув.
— Що це тут? Яйця? — від підкинув одне, зловив.— Забираємо.
— Яйця для лорда Мутона,— залементував старий.— На весільні пироги і все таке.
— Ваші кури ще знесуть. А я не їв яєць півроку. Ось тобі, й не кажи, що тобі не заплатили,— він жбурнув під ноги старому жменю мідяків.
Тут втрутилася жінка селянина.
— Цього недосить,— сказала вона.— І близько недосить.
— А я кажу — досить,— мовив старшина.— І за яйця, і за тебе. Ану тягніть її сюди, хлопці. Вона для цього стариганя занадто молода.
Двоє вартових, прихиливши галябарди до муру, потягнули жінку геть від воза, хай як вона пручалася. Селянин дивився на це з посірілим обличчям, але не наважився і ворухнутися.
Брієнна приострожила кобилу.
— Відпустіть її!
Голос її змусив вартових на мить завагатися, і селянка встигла викрутитися з їхніх рук.
— Тебе це не стосується,— мовив один з вартових.— Тримай рота на замку, дівко.
Брієнна у відповідь витягнула меча.
— Ну що ж,— зронив старшина,— оголена криця. Здається мені, я тут беззаконника занюхав. А ти знаєш, як лорд Тарлі чинить із беззаконниками?
Він і досі тримав у руці яйце з воза. Пальці його стиснулися, і між них потік жовток.
— Я добре знаю, як лорд Рендил чинить із беззаконниками,— сказала Брієнна.— А ще знаю, як він чинить із ґвалтівниками.
Вона сподівалася, що це ім'я трохи пристрашить їх, але старшина, струсивши яйце з пальців, дав сигнал своїм воякам розосередитися. Брієнна опинилася в оточенні гострої криці.
— Що це ти там кажеш, дівко? Що там лорд Тарлі робить з...
— Ґвалтівниками,— закінчив за нього інший голос, нижчий.— Він їх оскопляє або відсилає на Стіну. А іноді і те, і те. А злодіям він пальці відрубує.
З-за прибрамної виступив млявий парубок з мечем на поясі. Сюрко, яке прикривало крицю, колись було білим, і цей білий колір досі прозирав де-не-де з-під плям від трави і засохлої крові. На грудях виднівся герб: брунатний олень, забитий і підвішений на жердину.
«Він!» Цей голос був для Брієнни — мов удар у живіт, це обличчя — мов меч у кишках.
— Сер Гайл,— сухо привіталася Брієнна.
— Облиште її, хлопці,— застеріг сер Гайл Гант.— Це Брієнна Краля, панна Тартська, яка зарізала короля Ренлі й половину його веселкової варти. Вона така сама лиха, як і бридка, а бридкіших на світі немає... окрім хіба тебе, Стічник, але ж батько в тебе був з лиця як зад у тура, тож у тебе є виправдання. А її батько — Вечірниця з Тарту.
Вартові розреготалися, однак галябарди прибрали.
— А чи не слід нам її заарештувати, сер? — поцікавився старшина.— За вбивство Ренлі?
— Навіщо? Ренлі був заколотником. Ми всі до ноги були заколотниками, а стали Томеновими відданими служаками,— сказав лицар і помахав селянам, щоб заїжджали в браму.— Стюард його милості порадіє яйцям. Шукайте його на ринку.
Старий уперся кісточками пальців у чоло.
— Дякую, м'лорде. Ви справжній лицар, це видно. Ходімо, жінко,— і вони, підналігши на воза, поторохтіли до брами.
Брієнна клусом поїхала за ними, Подрик насідав їй на п'яти. «Справжній лицар»,— думала Брієнна, хмурячись. Заїхавши в місто, вона зупинила коня. Ліворуч виднілися руїни стайні, яка виходила у брудний провулок. Навпроти неї, на балконі борделю, стояли перешіптуючись три напівголі повії. Одна була дуже схожа на шльондру, яка тягалася за військом і одного разу підійшла до Брієнни й запитала, що там у неї в штанях — піхва чи прутень.
— Такої страхітливої шкапи я ще в житті не бачив,— зронив сер Гайл, роздивляючись Подрикового коня.— Дивно, що це не ви на ній їдете, міледі. То ви збираєтеся подякувати мені за допомогу?
Брієнна зістрибнула з кобилиці — й виявилася на голову вищою за сера Гайла.
— Одного дня в рукопашній обов'язково подякую, сер.
— Як Рудому Ронету? — розреготався Гант. Сміх у нього був глибокий і гарний, а от обличчя — непоказне. Щире обличчя, колись думала Брієнна, поки не обпеклася; а ще кошлатий каштановий чуб, горіхові очі, невеличкий шрам біля лівого вуха. Підборіддя роздвоєне, ніс гакуватий, але сміявся Гайл і справді гарно — і часто.
— Ви б ліпше свою браму вартували.
На це він тільки скривився.
— Мій кузен Алін полює на беззаконників. Без сумніву, тріумфально повернеться з головою Гончака, покривши себе славою. А я тим часом приречений вартувати цю браму, і все через тебе. Сподіваюся, ти задоволена, кралю моя. Що це ти шукаєш?
— Стайню.
— Біля східної брами. Ця спалена.
«Сама бачу».
— Ви сказали цим людям... коли помер король Ренлі, я була з ним, але помер він через якесь чаклунство, сер. Присягаюся своїм мечем,— Брієнна поклала долоню на руків'я, готова битися, якщо Гант просто в лице обізве її брехухою.
— Ага, а веселкову варту порубав Лицар Квітів. Ти б могла, якщо пощастить, подолати хіба сера Емона. Завжди він квапився й тому швидко втомлювався. Але Ройса? Ні. Сер Робар був мечником удвічі кращим за тебе... а ти ж і не мечник, правильно? Є таке слово — «мечниця»? І що привело нашу панну в Дівостав, цікаво?
«Я шукаю сестру, тринадцятирічну дівчину»,— мало не сказала Брієнна, але ж сер Гайл знає, що в неї немає сестер.
— Я шукаю одного чоловіка, він вчащає в забігайлівку під назвою «Смердюча гуска».
— А я гадав, Брієнна Краля чоловіками не цікавиться,— посміхнувся Гант безжалісно.— «Смердюча гуска»! Цілком відповідна назва, ага... особливо «смердюча». Це в гавані. Та спершу ходімо зі мною до його милості.
Брієнна не боялася сера Гайла, але ж це один з капітанів Рендила Тарлі. Тільки свисне — і йому на охорону збіжиться сотня вояків.
— Мене заарештують?