— Що, за Ренлі? А хто він був такий? Ми вже за той час усі перебігли до інших королів, а дехто й двічі. Всім давно байдуже, всі вже й забули,— він легенько поклав долоню їй на руку.— Сюди, будь ласка.
Вона відсахнулася.
— Буду вдячна, якщо не торкатиметеся мене.
— Нарешті вона вдячна,— озвався він з кривою посмішкою.
Коли востаннє Брієнна бачила Дівостав, місто було спустошене — похмура діра з порожніми вулицями й попаленими будинками. А тепер на вулицях тлумилися свині й дітлахи, а більшість згорілих будинків уже розібрали. На місці деяких уже висадили овочі, а на місці інших стояли купецькі намети й лицарські шатра. Брієнна бачила, що й нові будинки потихеньку починають з'являтися: де колись був дерев'яний заїзд, уже виріс мурований, а на міському септі з'явився лупаковий дах. Прохолодне осіння повітря дзвеніло від дзижчання пилок і стукотіння молотків. Робітники на вулицях носили колоди, а рудокопи тягнули багнистими стежками свої вози. У багатьох на грудях красувався мисливець.
— Солдати відбудовують місто,— здивовано зронила Брієнна.
— Без сумніву, вони б залюбки зараз грали в кості, пиячили й злягалися, та лорд Рендил переконаний, що працювати мають усі.
Брієнна очікувала, що її поведуть у замок. Натомість Гант рушив до гамірної гавані. З приємністю Брієнна зауважила, що в Дівостав повернулися торгові кораблі. У порту стояли галера, галеас і великий двощогловий ког, а також два десятки рибальських човнів. У затоці теж плавали рибалки. «Якщо нічого не дізнаюся в „Смердючій гусці“, сяду на корабель»,— подумала Брієнна. Мартингород зовсім недалечко. А звідти можна легко дістатися Соколиного Гнізда.
Лорда Тарлі вони відшукали на рибному ринку — він чинив правосуддя.
Біля води змайстрували підвищення, з висоти якого лорд поглядав на людей, звинувачених у злочинах. Ліворуч од нього звели довгий ряд шибениць, де мотузок вистало б на двадцять людей. Там уже гойдалося четверо страчених. Одне тіло було ще свіже, а от решта три висіли вже довгенько. З одного небіжчика, вже добряче набряклого, ворона висмикувала довгі смужки м'яса. Решта ворон розлетілися, налякавшись натовпу містян, які збіглися в надії, що кого-небудь повісять.
Разом з лордом Рендилом на підвищенні сидів лорд Мутон — блідий, м'якотілий, дебелий чолов'яга у білому камзолі й червоних бриджах, у горностаєвому плащі, застебнутому на плечі брошкою червоного золота у формі лосося. Тарлі був у кольчузі й дубленій шкірі, ще й у кірасі з сірої криці. З-за лівого плеча вистромлювалося руків'я великого меча. Звався він Серцезгуб, гордість дому.
Коли підійшли Брієнна з Гантом, саме слухалася справа якогось підлітка в домотканому плащі й засмальцьованій шкірянці.
— Я нікого не чіпав, м'лорде,— почула Брієнна.— Тільки забрав собі те, що позоставили септони, тікаючи. Якщо мусите відрубати мені за це палець, рубайте.
— Палець заведено рубати у злодюжки,— твердим голосом озвався лорд Тарлі,— а людина, що краде в септі, краде в богів.
Він обернувся до капітана своєї варти.
— Сім пальців. Обидва великі лишіть йому.
— Сім? — пополотнів злодій. Коли гвардійці схопили його, він спробував чинити опір, але слабко, так наче його вже скалічили. Дивлячись на нього, Брієнна мимохіть подумала про сера Джеймі — як він кричав, коли опустився Золлів арах.
Наступним був пекар, якого звинувачували в тому, що він до борошна підмішує трачиння. Лорд Рендил присудив йому штраф у п'ятдесят срібних оленів. Пекар почав божитися, що не має такої величезної кількості срібла, і його милість оголосив, що за кожного срібного оленя, якого не вистане на сплату штрафу, пекар може отримати батога. За пекарем ішла обідрана сіролица повія, звинувачена в тому, що нагородила пранцями чотирьох солдатів Тарлі.
— Помийте їй піхву лугом, а потім киньте її в підземелля,— наказав Тарлі. Коли зарюмсану повію потягли геть, його милість угледів у кінці натовпу Брієнну, яка стояла між Подриком і сером Гайлом. Тарлі нахмурився, але в очах його не змигнула й іскра упізнавання.
Наступним був матрос із галеаса. Обвинувачував його лучник із залоги лорда Мутона, який мав перебинтовану долоню й лосося на гербі.
— З дозволу м'лорда, цей виродок мені руку кинджалом прохромив. Сказав, що я в кості з ним махлював.
Лорд Тарлі перевів погляд з Брієнни на чоловіка, що стояв перед ним.
— А ти махлював?
— Ні, м'лорде. Ніколи.
— За злодійство я рубаю палець. Збрешеш мені — повішу. Можна мені поглянути на кості?
— Кості? — лучник зиркнув на лорда Мутона, однак його милість роздивлявся рибальські човни. Стрілець ковтнув.— Я, здається... ці кості, вони щасливі, правда, але я...
Тарлі цього було досить.
— Відрубайте йому мізинець. Руку хай обере сам. А другому пробийте долоню цвяхом,— він підвівся.— Ми закінчили. Решту ведіть назад у підземелля, візьмуся за них завтра.
Розвернувшись, він підкликав до себе сера Гайла. За ним рушила й Брієнна.
— Мілорде,— привіталася вона, зупинившись перед ним. Почувалася вона так, наче їй знову вісім років.
— Міледі. Чим завдячуємо такій... честі?
— Мене послали на пошуки... на пошуки...— вона завагалася.
— І як ви шукатимете цього когось, якщо не знаєте його імені? Це ви вбили лорда Ренлі?
— Ні.
Тарлі зважив її відповідь. «Він судить мене, як судив оцих усіх людей».
— Ні,— нарешті промовив він,— ви тільки дозволили йому померти.
Ренлі помер у неї на руках, спливши кров'ю... Брієнна здригнулася.
— Це були чари. Я ніколи...
— Ви ніколи? — голос його хльостав її, як батіг.— Атож. Вам ніколи не слід було вдягати кольчуги й пояса з мечем. Вам ніколи не слід було виїжджати з батькового палацу. Це війна, а не бал на жнива. На бога, та я маю відіслати вас назад на Тарт.
— Зробите так — відповідатимете перед престолом,— озвалася вона тоненьким дівчачим голосом, зовсім не безстрашним, як їй би хотілося.— Подрику! Дістань у моїх саквах грамоту. Передай її його милості.
Узявши грамоту, Тарлі, нахмурившись, розгорнув її.
— Королівська справа. Яка саме справа?
«Збрешеш мені — повішу».
— С-Санса Старк.
— Якби Старківна була тут, я б знав це. Закладаюся, вона втекла на північ. Сподівається знайти прихисток в одного з батькових прапороносців. Якщо пощастить потрапити до гідного.
— А може, вона поїхала у Видол,— зненацька випалила Брієнна,— до материної сестри.
Лорд Рендил кинув на неї презирливий погляд.
— Леді Лайса померла. Її скинув з гори якийсь співець. Тепер Гніздо в руках Мізинчика... але ненадовго. Лорди Видолу не з тих, хто прихилить коліно перед якимсь вискочнем, який тільки і вміє мідяки рахувати,— він повернув Брієнні грамоту.— Їдьте, куди збиралися, й робіть, що заманеться... та коли вас зґвалтують, не шукайте правосуддя у мене. Це вам кара за дурість буде.
Він перевів погляд на сера Гайла.
— А ви, сер, маєте стояти при брамі. Я вас туди командувати призначив, хіба ні?
— Так, мілорде,— відповів сер Гайл Гант,— просто я подумав...
— Ви забагато думаєте,— лорд Тарлі широким кроком пішов геть.
«Лайса Тарлі померла». Брієнна так і стояла біля шибениць, тримаючи в руці безцінну грамоту. Натовп розпорошився, і круки повернулися на свій бенкет. «Її скинув з гори якийсь співець». Цікаво, на трупі сестри леді Кетлін круки побенкетували теж?
— Ви згадували «Смердючу гуску», міледі,— мовив сер Гайл.— Якщо хочете, покажу вам...
— Повертайтеся на браму.
На його обличчі промайнуло роздратування. На простому обличчі, але нещирому.
— Як зволите.
— Саме так.
— Це просто гра була, щоб згаяти час. Ми не хотіли вас кривдити,— він повагався.— А Бен загинув, знаєте? Зарубали на Чорноводді. І Фароу теж, і Вілл Чорногуз. А Марк Малендор таку рану отримав, що йому півруки втяли.
«От і добре,— хотілося сказати Брієнні.— Отримав по заслузі». Аж тут їй пригадався Малендор біля шатра: на плечі в нього мавпочка в маленькій кольчужці, й вони двоє одне до одного кривляються... Як того вечора на Буремості назвала їх леді Кетлін? Лицарі літа. А нині прийшла осінь, і вони падають, як листя...