— Скрута й дурість — ось що це,— погодилася королева.— Північани дикунів ненавидять, і Руз Болтон легко перетягне їх на наш бік. Дехто з них уже приєднався до його байстрюка, щоб звільнити Кейлінський Рів од клятих залізних і розчистити лорду Болтону дорогу. Амбер, Рисвел... не пам'ятаю всіх прізвищ. Навіть Біла Гавань от-от долучиться до нас. Її лорд уже погодився видати обох своїх онучок за наших друзів Фреїв і відчинити свій порт для наших кораблів.
— Я думав, у нас немає кораблів,— геть заплутався сер Гарис.
— Вайман Мандерлі був відданим прапороносцем Едарда Старка,— мовив великий мейстер Пайсел.— Хіба можна довіряти такій людині?
«Довіряти не можна нікому».
— Він старий, тлустий і настрашений. Однак в одному виявляє запеклу впертість: наполягає, що не прихилить коліно, поки до нього не повернеться його спадкоємець.
— А цей спадкоємець у нас? — запитав сер Гарис.
— Він у Гаренхолі, якщо досі живий. Його захопив Грегор Кліган,— пояснила королева. Гора-на-коні не завжди лагідно обходився зі своїми бранцями, навіть якщо за тих можна отримати чималий викуп.— Якщо ж він загинув, гадаю, доведеться вислати лорду Мандерлі голови тих, хто його вбив, разом з нашими найщирішими перепрошеннями.
Якщо однієї голови досить, щоб утихомирити князя Дорнського, то мішка голів буде більш ніж достатньо для товстуна в котиковій шубі.
— А лорд Станіс не спробує й собі укласти спілку з Білою Гаванню? — запитав великий мейстер Пайсел.
— О, та він уже спробував. Лорд Мандерлі відповів йому ухильно, а його листи переслав нам. Станіс вимагає у Білої Гавані списів і срібла, а навзамін пропонує... ну, нічого не пропонує,— мовила королева. Слід буде якось запалити свічку Невідомцю за те, що забрав Ренлі, а натомість залишив Станіса. Якби сталося навпаки, її життя було б набагато складнішим.— Сьогодні вранці прилетіла чергова пташка. Станіс послав свого цибулевого пачкаря вести від його імені переговори з Білою Гаванню. Мандерлі замкнув бідолаху в камеру. Питає, що йому з ним робити.
— Хай відпровадить сюди, щоб ми могли його допитати,— запропонував лорд Мерівезер.— Цей чолов'яга напевно має багато цінної інформації.
— Ні, ліпше віддати його на смерть,— мовив Кайберн.— Це буде уроком для Півночі, щоб знали, яка доля чекає на зрадників.
— Згодна,— сказала королева.— Я наказала лорду Мандерлі негайно відрубати пачкарю голову. Після такого Біла Гавань уже ніяк не зможе приєднатися до Станіса.
— Станісу тепер потрібен новий правиця,— хихикнув Оран Вотерз.— Ріповий лицар, мабуть?
— Ріповий лицар? — збентежено мовив сер Гарис Свіфт.— А хто це? Я про такого не чув.
Вотерз у відповідь тільки очі закотив.
— А що як лорд Мандерлі відмовиться? — запитав Мерівезер.
— Не наважиться. Голова цибулевого лицаря — це монета, яка купить життя його синові,— посміхнулася Серсі.— Старий тлустий дурень, можливо, по-своєму відданий Старкам, та коли всі вовки на Півночі винищені...
— Ваша світлість забуває про леді Сансу,— зронив Пайсел.
— Про цю малу вовчицю я вже точно не забула,— наїжачилася королева, яка навіть імені дівчини вимовляти не хотіла.— Я б її мала в чорну камеру запроторити як дочку зрадника, а натомість тримала її при дворі. Вона зі мною ділила одрину й огнище, гралася з моїми дітьми. Я її годувала, вдягала, хотіла навчити дечого про світ, а як вона відплатила мені за доброту? Допомогла закатрупити мого синочка. Коли знайдемо Куця, знайдемо і леді Сансу. Вона жива... та коли я з нею закінчу, обіцяю, вона співатиме до Невідомця, благаючи його цілунку.
Повисла ніякова тиша. «Вони всі що — язики проковтнули?» — подумала Серсі роздратовано. Тоді навіщо взагалі їй ця рада?
— У будь-якому разі,— провадила королева,— молодша дочка лорда Едарда нині в лорда Болтона й пошлюбить його сина Ремсі, щойно впаде Кейлінський Рів.
Якщо дівча гарно зіграє свою роль, тим самим зацементувавши Болтонові претензії на Вічнозим, їм обом буде байдуже, що насправді вона — виплодок якогось стюарда, хитромудра вигадка Мізинчика.
— Якщо Півночі аж так потрібен хтось зі Старків, Північ його отримає,— Серсі підставила свій келих лорду Мерізеверу, щоб той долив їй вина.— Однак на Стіні виникла інша проблема. Брати Нічної варти, певно, з'їхали з глузду, обравши лордом-командувачем байстрюка Неда Старка.
— Хлопець носить прізвище Сноу,— невідомо навіщо мовив Пайсел.
— Бачила я його одного разу у Вічнозимі,— сказала королева,— хоча Старки намагалися його заховати. Він дуже схожий на батька.
Байстрята її чоловіка теж були страшенно схожі на нього, та Роберт принаймні старався тримати їх подалі від її очей. Одного разу, після тої сумної історії з кицькою, Роберт щось таке торочив, що збирається привезти до двору свою незаконну доньку. «Роби як знаєш,— сказала йому тоді королева,— тільки не дивуйся, якщо місто виявиться не найбезпечнішим місцем для дівчинки». Синці, які вона заробила такими слова, важко було приховати від Джеймі, зате про байстрючку більше ніколи не чули. Кетлін Тарлі — справжня сіра миша, бо могла б того Джона Сноу ще в колисці придушити. «Натомість лишила цю брудну справу мені».
— Сноу такий самий зрадник, як і лорд Едард,— сказала королева.— Батько хотів віддати королівство Станісу. Син віддав йому землі й замки.
— Нічна варта присягалася не брати участі у війнах Сімох Королівств,— нагадав їм Пайсел.— Тисячі років чорні брати дотримуватися цієї традиції.
— Аж до сьогодні,— мовила Серсі.— Байстрюк написав нам, запевняючи, що Нічна варта не стає ні на чий бік, але дії його свідчать про брехливість його слів. Він надав Станісу прихисток і стіл — і водночас має нахабство просити у нас зброю і людей.
— Нечувано,— виголосив лорд Мерівезер.— Ми не можемо дозволити, щоб Нічна варта приєдналася до війська лорда Станіса.
— Ми маємо оголосити цього Сноу зрадником і бунтівником,— погодився сер Гарис Свіфт.— Чорні брати повинні його скинути.
Великий мейстер Пайсел поважно кивнув.
— Пропоную повідомити Чорний замок, що більше ми їм людей не надсилатимемо, аж поки вони не приберуть Сноу.
— Та й новим дромонам потрібні гребці,— сказав Оран Вотерз.— Слід наказати всім лордам відтепер відсилати своїх браконьєрів і злодіїв нам, а не на Стіну.
Тут уперед гойднувся Кайберн з посмішкою на обличчі.
— Нічна варта боронить нас від бабаїв і змікул. Мілорди, гадаю, слід допомогти хоробрим чорним братам.
— Про що це ви? — кинула на нього гострий погляд Серсі.
— А ось про що,— озвався Кайберн.— Уже багато років Нічна варта просить людей. На це прохання відгукнувся лорд Станіс. Чому не може так само вчинити і король Томен? Його світлість пошле на Стіну сотню вояків, щоб начебто вбратися в чорне, а насправді...
— ...щоб прибрати Джона Сноу з керівництва,— закінчила за нього Серсі. «Я таки мала рацію, беручи його до себе в раду».— Так ми і маємо вчинити,— розсміялася вона. «Якщо цей байстрюк справжній син свого батька, він і не запідозрить нічого. Може, навіть дякуватиме мені — поки йому між ребра не встромиться лезо».— Але, певна річ, робити це слід дуже обережно. Лишіть це мені, мілорди.
Ось як слід розмовляти з ворогом: не заявами, а зброєю.
— Ми добре сьогодні попрацювали, мілорди. Дякую вам. Щось іще?
— Останнє, ваша світлосте,— мовив Оран Вотерз вибачливим тоном.— Не хочу забирати час у ради через такі дрібниці, але останнім часом у доках ходять дуже дивні плітки. Люди торочать про драконів...
— ...і мантикор, мабуть, і бородатих змікул? — хихикнула Серсі.— Ліпше приходьте до мене, коли почуєте щось про карликів, мілорде.
Вона підвелася, даючи зрозуміти, що нарада закінчилася.
Коли Серсі вийшла з нарадчої зали, віяв дужий осінній вітер, а на тому кінці міста дзвони Великого септу Бейлора й досі співали свою жалобну пісню. До галасу долучилися сорок лицарів у дворі, відбиваючись один від одного мечами і щитами. Сер Борос Блаунт провів королеву назад у її покої, де леді Мерівезер уже хихикала з Джоселін і Доркас.