— Я більше в топори гралася.
— Так,— неохоче погодився він,— але жінці потрібен чоловік, а не корона. І коли я стану королем, я тобі такого чоловіка знайду.
— Стрийко такий добрий до мене! А мені знайти тобі гарненьку жіночку, коли я стану королевою?
— З жінками мені не щастить. Ти тут давно?
— Та давненько: вже бачу, що дядько Мокрочубий збурив хвилі вищі, ніж сам очікував. І Драм збирається заявити претензії, а Тарл Тричі-затонулий, начебто говорив, що справжній спадкоємець чорної лінії — Марон Волмарк.
— Король має бути з кракенів.
— Вороняче Око — кракен. А старший брат іде перед молодшим,— сказала Аша й нахилилася ближче.— Але я — рідна дочка короля Балона, тож я йду перед вами обома. Послухай, стрийку...
Та в цю мить запала нагла тиша. Вмовкли співи, Малий Ленвуд Тоні опустив скрипку, чоловіки почали озиратися. Навіть затих стукіт тарілок і ножів.
У святкове шатро увійшла дюжина нових гостей. Віктаріон побачив Вузьколицього Джона Майра, Торволда Брунатнозуба, Ліворукого Лукаса Кода. Гермунд Ботлі схрестив руки на позолоченому нагруднику, що зняв його з якогось ланністерівського капітана ще під час першого Балонового заколоту. Поряд з ним стояв Орквуд з Оркогори. За ними — Кам'янорук, Квелон Гамбл і Рудий Весляр із заплетеним у коси вогненним волоссям. Були тут також Ральф Шепард, і Ральф Лордпортський, і Карл Невільник.
І Вороняче Око — Юрон Грейджой.
«А він усе такий самий,— подумав Віктаріон.— Такий самий, як того дня, коли розреготався мені в обличчя й пішов». Юрон був найвродливішим з усіх синів лорда Квелона, і три роки вигнання не змінили його. Чуприну мав і досі чорну, як опівнічне море без жодного білого гребінця, а обличчя — бліде й гладеньке під охайною темною борідкою. Ліве Юронове око затуляла чорна пов'язка, а от праве сяяло блакиттю, як небо влітку.
«Це усміхнене око»,— подумав Віктаріон.
— Вороняче Око,— привітався він.
— Король Вороняче Око, брате,— посміхнувся Юрон. У ліхтарному світлі вуста його здавалися дуже темними — синіми.
— Не мати нам іншого короля, окрім обраного на царезборах,— підвівся Мокрочубий.— Безбожнику не...
— ...посісти Скелястий престол, ага,— Юрон обвів оком шатро.— Але сталося так, що останнім часом я чимало посидів на Скелястому престолі. Й ніхто не заперечував,— його усміхнене око заблищало.— Хто знає про богів більше за мене? Кінських богів і вогняних богів, зроблених із золота богів з самоцвітними очима, вирізаних з кедрового дерева богів, вирубаних у скелях богів, богів порожнього повітря... Я знаю їх усіх. Бачив, як народи заквітчують їх гірляндами, проливають на них кров офірних цапів і дітей. Чув молитви півсотнею мов. Зціли мою всохлу ногу, зроби так, щоб мене полюбила дівчина, даруй мені здорового сина... Врятуй мене, поможи мені, зроби мене заможним... Захисти мене І Захисти від ворогів моїх, захисти від темряви, захисти від раків у животі, від комонників, від работоргівців, від перекупних мечів під дверима. Захисти від «Тиші»,— розреготався він.— Це я безбожник? Ейроне, та я — найпобожніший з усіх, хто піднімав вітрило! Ти служиш одному богу, Мокрочубий, а я служив десятку тисяч. Люди від Ібу до Ашаю, побачивши мої вітрила, починають молитися.
Жрець підніс кістлявого пальця.
— Вони моляться деревам, і золотим бовванам, і потворам з цапиними головами. Облудним богам...
— Атож,— мовив Юрон,— і за цей гріх я всіх їх повбивав, їхню кров я пролив у море, а їхніх верескливих жінок засіяв своїм сіменем. Їхні божки не змогли мене зупинити, отож цілком очевидно, що це облудні боги. Та я побожніший за тебе, Ейроне. Либонь, це тобі слід ставати переді мною навколішки, благаючи благословення.
Тут Рудий Весляр розреготався, і його сміх підхопили й інші.
— Дурні,— сказав жрець,— дурні, невільники й сліпаки — ось хто ви такі. Невже не бачите, хто перед вами?
— Король,— озвався Квелон Гамбл.
Сплюнувши, Мокрочубий сягнистим кроком рушив у ніч.
Коли він пішов, Вороняче Око перевів своє усміхнене око на Віктаріона.
— Лорде-капітане, а ви не привітаєте брата, з яким так довго не бачилися? А ти, Ашо? Як поживає твоя леді-матір?
— Погано поживає,— озвалася Аша,— бо один дядько зробив її вдовицею.
— А я чув,— знизав плечима Юрон,— що це бог штормів забрав Балона. Хто ж цей дядько, що вбив його? Назви мені його ім'я, небого, і я особисто з ним поквитаюся.
Аша звелася на ноги.
— Ти знаєш його ім'я незгірше за мене. Три роки не було тебе з нами — й ось «Тиша» повертається саме в день смерті мого лорда-батька.
— Ти звинувачуєш мене? — спокійно запитав Юрон.
— А повинна? — поцікавилася Аша різко, і на цю різкість у її голосі Віктаріон нахмурився. Небезпечно в такому тоні розмовляти з Воронячим Оком. Навіть коли його око поблискує від потіхи.
— Хіба я орудую вітрами? — запитав Вороняче Око у своїх посіпак.
— Ні, ваша світлосте,— відповів Орквуд Оркогорський.
— Немає людини, здатної орудувати вітрами,— мовив Гермунд Ботлі.
— Але було б непогано,— сказав Рудий Весляр.— Можна плисти куди схочеш і ніколи не потрапляти у штиль.
— Ось тобі й відповідь з вуст трьох сміливців,— мовив Юрон.— Коли загинув Балон, «Тиша» була в морі. Якщо не віриш словам власного дядька, дозволяю допитати мою команду.
— Команду німаків? Ну звісно. Це дуже допоможе.
— Тобі б гарний чоловік допоміг,— сказав Юрон і знову обернувся до своїх поплічників.— Торволде, щось не пригадую, в тебе жінка є?
— Одна лише,— вишкірився Торволд Брунатнозуб — і стало ясно, звідки в нього таке прізвисько.
— А я взагалі нежонатий,— оголосив Ліворукий Лукас Код.
— І не дивно,— зронила Аша.— Кодів зневажають не лише чоловіки, а й жінки. І не дивись на мене так жалібно, Лукасе. Руки ж у тебе є,— вона зімітувала непристойні рухи.
Код вилаявся, але Юрон поклав йому долоню на груди.
— Де твої манери, Ашо? Ти зачепила Лукаса за живе.
— Це значно легше, ніж зачепити його за живчика. Топір я кидаю незгірше за чоловіків, та коли ціль така крихітна...
— Дівчисько забувається,— загарчав Вузьколиций Джон Майр.— Балон дозволив їй забрати собі в голову, ніби вона — чоловік.
— Твій батько таку саму помилку зробив з тобою,— сказала Аша.
— Віддай її мені, Юроне,— запропонував Рудий Весляр.— Я її так взую, що в неї срака порудіє, як мій чуб.
— Спробуй-но — і заробиш собі прізвисько Рудий Євнух,— відтяла Аша, яка мала в руці топірця. Підкинувши його в повітря, вона спритно його піймала.— Ось мій чоловік, стрийку. І той, хто мене захоче, розмовлятиме з ним.
Віктаріон грюкнув кулаком по столу.
— Я не дозволю тут проливати кров. Юроне, забирай своїх... звіряток... і сам забирайся.
— Я сподівався від тебе на тепліший прийом, брате. Я ж бо старший твій брат, а незабаром і законним королем твоїм стану.
Віктаріон потемнів з обличчя.
— Царезбори вирішать, кому саме носити плавникову корону.
— Не можу не погодитися,— Юрон підніс два пальці до пов'язки на оці й відкланявся. Поплічники хвостиком побігли за ним, як песики. В шатрі повисла тиша, аж тут Малий Ленвуд Тоні підняв свою скрипочку. Знов полилися вино й ель, та декілька гостей втратили апетит. Надвір вислизнув Елдред Код, притискаючи до себе закривавлену руку. За ним — Вілл Гамбл, Гото Гарло, чимало Гудбразерів.
— Стрийку,— поклала Аша долоню Віктаріону на плече.— Прогуляйся зі мною, будь ласка.
Надворі здіймався вітер. На блідий місячний лик набігали хмари. Вони чимось нагадували галери, які щосили веслують, ідучи на таран. Зірки були нечисленні та тьмяні. Вздовж усієї берегової лінії спочивали довгі лодії, і їхні високі щогли росли з води, наче справжній ліс. Чути було, як риплять їхні боки, сідаючи на пісок. Чути було голосіння лінів і ляпання прапорів. А далі, у глибоких водах затоки, стрибали на якорі більші кораблі, як похмурі тіні, оповиті туманом.