Аша з дядьком гуляли вздовж берега, біля самої води, подалі від табору й вогнищ.
— Скажи мені правду, стрийку,— попросила Аша,— чому Юрон тоді так раптово поїхав?
— Вороняче Око часто розбійничав.
— Але не так довго.
— Цього разу він спрямував «Тишу» на схід. А це довга подорож.
— Я запитала, чому він поїхав, а не куди.
Оскільки Віктаріон не відповів, вона провадила:
— Коли відпливла «Тиша», мене тут не було — я на «Чорному вітрі» навколо Арбору ходила на Східці — хотіла трохи потрусити лісянських піратів. А коли повернулася додому, Юрон уже відплив, а твоя дружина померла.
— Це була соляна дружина.
Відтоді як він кинув її крабам, він не торкався жодної іншої жінки. «Коли стану королем, мушу взяти собі дружину. Справжню дружину, щоб стала королевою і народила мені синів. Королю потрібен спадкоємець».
— Батько відмовлявся говорити про неї,— сказала Аша.
— Немає сенсу говорити про речі, яких усе одно не зміниш,— озвався Віктаріон, якому вже набридла ця тема.— Я бачив лодію Книгогриза.
— Ледве вмовила його вийти з Книжкової вежі.
«Отже, Гарло на її боці». Віктаріон спохмурнів ще дужче.
— Ти ж не сподіваєшся отримати владу? Ти — жінка.
— Це не тому я завжди програю в змаганні «хто далі пустить струмінь»? — розсміялася Аша.— Стрийку, мені боляче це говорити, але твоя правда, мабуть. Чотири дні й чотири ночі я пила з капітанами й королями, слухаючи те, що вони кажуть... і чого не кажуть. Мої всі на моєму боці, й багато хто з Гарло теж. І ще Трис Ботлі й декілька інших. Але цього недосить,— вона буцнула камінець, і той полетів у воду й плюхнувся між двох лодій.— Я вже схильна крикнути дядька на царство.
— Але якого саме? — запитав Віктаріон.— Їх у тебе троє.
— Четверо. Стрийку, послухай мене. Я власноруч покладу тобі на голову плавникову корону... якщо ти поділишся владою.
— Поділюся владою? Як це?
Жінка верзла якісь нісенітниці. «Вона що — хоче пошлюбити мене й стати королевою?» Віктаріон спіймав себе на тому, що дивиться на Ашу зовсім іншими очима. І відчув, як у нього почало тверднути в штанях. «Вона ж Балонова дочка»,— нагадав він собі. Він пам'ятає, як вона ще зовсім дівчинкою жбурляла топірці в двері. Віктаріон схрестив руки на грудях.
— На скелястому престолі сісти може тільки хтось один.
— То нехай сяде стрийко,— мовила Аша.— А я стоятиму позаду, прикриваючи тобі спину й нашіптуючи на вухо. Жоден король не може владарювати сам-один. Навіть дракони, посівши Залізний трон, брали собі помічників. Королівських правиць. Дозволь мені стати твоєю правицею, стрийку.
«На Островах королі зроду не мали правиць, тим паче жінок. Капітани й королі напідпитку глузуватимуть з мене».
— Навіщо тобі посада правиці?
— Щоб покласти край війні, поки війна не поклала край нам. Ми вже завоювали все, що хотіли... і можемо все це миттєво втратити, якщо не пристанемо на мир. З леді Гловер я обходилася дуже добре, й вона присягається, що її чоловік згоден вступити зі мною в переговори. Якщо ми повернемо Пущанський Насип, Торенів Квадрат і Кейлінський Рів, каже вона, північани віддадуть нам мис Морського Дракона й усе Скелясте узбережжя. Землі ці не надто густонаселені, та все одно вдесятеро більші за всі Острови разом узяті. Обмін заручниками підкріпить пакт, і обидві сторони дадуть згоду виступити разом, якщо Залізний трон...
— Ця леді Гловер,— пирхнув Віктаріон,— зовсім тебе за дурепу має, небого. Мис Морського Дракона й Скелясте узбережжя й так наші. То для чого нам щось віддавати? Вічнозим — згорілий і зруйнований, а обезголовлений Юний Вовк гниє в землі. Вся Північ належатиме нам, як і мріяв твій лорд-батько.
— Коли лодії навчаться плавати в лісі — тоді може бути. Рибалка може й левіафана підчепити на гачок, та якщо вчасно не обітне волосінь, чудовисько його потопить. Завелика Північ, щоб ми змогли її втримати, й північан там забагато.
— Іди грайся ляльками, небого. А перемагати у війнах лиши воїнам,— Віктаріон підкинув угору кулаки.— У мене дві руки. Три нікому не потрібні.
— Але декому потрібен дім Гарло.
— Гото Горбань хоче віддати за мене свою доньку. Якщо я погоджуся, Гарло мої.
Дівчина була вражена.
— Домом Гарло править лорд Родрик!
— Тільки в Родрика дочок немає, самі книжки. Його спадкоємцем стане Гото, а я стану королем,— сказав Віктаріон, і ці слова, промовлені вголос, немов уже справдилися.— Вороняче Око занадто довго був відсутній.
— Є люди, які зоддалік здаються величнішими,— застерегла його Аша.— Походи між вогнищ, якщо не боїшся, і послухай розмови. Ніхто там не хвалить ані твою силу, ані мою вроду. Говорять лише про Вороняче Око: про далекі краї, які він бачив, про жінок, яких зґвалтував, і чоловіків, яких повбивав, про міста, які розграбував, і про те, як він під Ланіспортом спалив флот лорда Тайвіна...
— Це я спалив лев'ячий флот,— заперечив Віктаріон.— Я власноруч кинув першого смолоскипа у їхнього флагмана.
— Але розробив цей план Вороняче Око,— Аша поклала долоню йому на рукав.— І жінку твою вбив також... хіба ні?
Балон велів їм двом про це нікому не розповідати, але Балона вже немає.
— Він зробив їй дитину й цим підштовхнув мене до вбивства. Я б і його вбив, тільки Балон не хотів братовбивства у своїх палатах. Натомість відіслав Юрона у вигнання, звелівши не повертатися...
— ...до кінця Балонового життя?
Віктаріон поглянув на свої кулаки.
— Вона мені роги наставила. Я не мав вибору.
«Якби про це дізналися, з мене б глузували — як глузував Вороняче Око, коли я звинуватив його. Вона сама до мене прибігла, соком стікаючи,— ось як хвалився він.— Схоже, Віктаріон великий в усьому, крім головного». Але цього Аші він розповісти не міг.
— Мені шкода тебе,— сказала Аша,— а її шкода ще більше... але ти не лишаєш мені вибору: доведеться мені самій висунути претензії на Скелястий престол.
«Куди тобі».
— Тільки сили змарнуєш, жінко.
— Побачимо,— озвалася вона й пішла геть.
Затонулий
Лише коли руки й ноги вже заціпеніли від холоду, Ейрон Грейджой важко видибав на берег і знову вдягнувся.
Він утік від Воронячого Ока, так наче й досі був колишнім слабаком, та хвилі, накривши його з головою, нагадали йому знову, що той, колишній, помер. «Я вдруге народився з моря, суворішим і сильнішим». Ніхто зі смертних уже не здатен налякати його, так само як не здатна ані темрява, ані скелет його душі — сірий і страшний скелет його душі. Рипіння відчинених дверей, вищання іржавих залізних завіс...
Хламида жерця аж хрустіла, коли він її натягував, уся просякла сіллю після останнього купання два тижні тому. Вовна липнула до мокрих грудей, всотуючи ропу, що цебеніла з волосся. Наповнивши бурдюк, Ейрон повісив його на плече.
Він попростував берегом і за деякий час наштовхнувся в темряві на затонулого, який саме вирішив сходити до вітру.
— Мокрочубий,— пробурмотів той. Ейрон поклав руку йому на голову, благословляючи, й рушив далі. Земля під ногами почала підніматися догори — спершу полого, далі крутіше. Відчувши між пальців жорстку траву, Ейрон зрозумів, що берег залишився позаду. А він повільно дряпався нагору, дослухаючись до хвиль. «Море не втомлюється ніколи. І я маю бути такий самий невтомний».
На верхівці пагорба з землі випиналося сорок чотири здоровезних кам'яних ребра, нагадуючи великі білі дерева. Від погляду на них у Ейрона швидше закалатало серце. Наґа була першим морським драконом — наймогутнішим з усіх, що колись випірнали з води. Харчувалася Наґа кракенами й левіафанами, в гніві топила цілі острови, та все одно Сірому Королю вдалося її вбити, й тоді затонулий бог перетворив її кістяк на каміння, щоб люди повік-віку чудувалися з мужності першого з королів. Ребра Наґи стали його палацу за балки й колони, а її паща — йому за престол. Тисячу й сім років владарював він тут, пригадав Ейрон. Тут узяв собі за дружину русалку, тут замислив війну проти бога штормів. Звідси він правив сіллю й камінням, вбраний у мантію з морських водоростей і високу білу корону з зубів Наґи.