Але край вигукам поклав не Юрон, а жінка. Заклавши два пальці в рота, вона свиснула — гостро й пронизливо, і цей свист розтяв гамір, як ніж розтинає масло.
— Стрийку! Стрийку!
Нахилившись, вона хапнула покручене золоте кольє і пострибала сходами нагору. Ньют ухопив її за руку, і якусь мить Ейрон ще сподівався, що братовим заступникам вдасться заткати їй рота, та Аша, вирвавшись від Голяря, щось мовила до Рудого Ральфа — і той відступив з дороги. Поки вона піднімалася, вигуки стихли. Вона-бо донька Балон Грейджоя, і натовпу цікаво було почути, що має вона сказати.
— Дуже щедро з твого боку принести на мої царицезбори такі дари, стрийку,— звернулася Аша до Віктаріона,— але навіщо було вдягати на себе такі міцні лати? Даю слово, я тебе не скривджу...— Аша обернулася до капітанів.— Нема на світі людини хоробрішої за мого стрийка, дужчої і лютішої в бою. І до десятьох він рахує не гірше за будь-кого, я сама бачила... та коли треба порахувати до двадцятьох, йому доводиться скидати чоботи...— (Присутні зареготали).— Однак у нього немає синів. Жінки його раз у раз помирають. Вороняче Око старший за нього, тож має першочергове право...
— Так! — гаркнув знизу Рудий Весляр.
— Але я маю більше прав за них обох,— Аша набакир насадила на голову кольє, і в її чорних косах заблищало золото.— Балонові брати не можуть іти перед Балоновим сином!
— Балонові сини мертві,— крикнув Ральф Кульга.— Я тут бачу тільки малу Балонову донечку.
— Донечку? — Аша запхала руку собі під шкірянку.— Ого! Що це тут у нас? Показати? Дехто з вас такого не бачив відтоді, як мамця вас від грудей відірвала...— (Присутні знов зареготали).— Цицьки в короля — це жахлива дурня... то пісня була така? Ральфе, ти мене викрив, я жінка... тільки не така старуха, як ти. Ральф Кульга... може, Ральф Яга?
Аша висмикнула з-за пазухи чингал.
— А ще я мати — ось моє немовлятко! — вона піднесла чингал угору.— А ось і мої заступники.
Наперед, розштовхуючи Віктаріонову трійцю, вийшли Ашині троє і стали трохи нижче за неї: Карл-Дівиця, Тристифер Ботлі й лицар сер Тарас Гарло, чий меч на ймення Суморок був не менш уславлений, ніж Пурпуровий Проливень Данстана Драма.
— Стрийко каже, ви всі його знаєте. Мене ви також знаєте...
— Я б залюбки пізнав тебе краще,— гукнув хтось.
— Додому йди — жінку свою пізнай,— знайшлась Аша.— Стрийко каже, з ним буде все так, як було за Балона. А що це було? Скарби і слава, скаже дехто. Воля, а вона ще солодша. Так, правда, все це він лишив вам... а ще лишив удовиць, як вам підтвердить лорд Блектайд. Скільком з вас спалили домівки, коли прийшов Роберт? Скільком зґвалтували й забрали дочок? Згорілі міста і зруйновані замки — ось що лишив вам мій батько. Поразка — ось що він вам лишив. Від стрийка чекайте того самого. Але не від мене.
— Чого ж чекати від тебе? — поцікавився Лукас Код.— Шитва-плетива?
— Так, Лукасе. Я зшию і сплету для нас королівство,— Аша перекинула чингал з руки в руку.— Слід нам затямити урок, який дав усім Юний Вовк, вигравши всі бої... і програвши битву.
— Вовк не кракен,— заперечив Віктаріон.— Кракен, коли щось захопить, то вже не відпустить — ні лодію, ні левіафана.
— А що захопив ти, стрийку? Північ? А що таке Північ, хіба не безкраї льє і льє суходолу, де не чути хлюпотіння моря? Ми взяли Кейлінський Рів, Пущанський Насип, Торенів Квадрат, ба навіть Вічнозим. І що ми з цього отримали? — Аша кивнула, і матроси з «Чорного вітру» ступили наперед, несучи на плечах дубові скрині, оббиті залізом.— Покажу я вам багатства Скелястого узбережжя,— мовила Аша, коли перевернули першу скриню. З неї на сходи посипався з гуркотом цілий град ріння — ріння сірого, чорного й білого, гладенько обточеного морем.— Дарую вам скарби Пущанського Насипу,— провадила Аша, коли відчинили другу скриню. Звідти посипалися шишки, покотилися під ноги юрмі.— І нарешті — золото Вічнозиму,— мовила Аша, коли з третьої скрині висипалася жовта ріпа — кругла й тверда, завбільшки з людську голову — і приземлилася поміж ріння й шишок. Аша нахромила одну ріпку на чингал.— Гармунде Шарп,— крикнула Аша,— твій син Гараг загинув у Вічнозимі за оце,— знявши ріпку з леза, Аша кинула її Гармундові.— Думаю, в тебе є ще сини. Якщо хочеш проміняти їх на ріпу, викрикуй стрийкове ім'я!
— А якщо я крикну твоє ім'я? — запитав Гармунд.— Тоді що?
— Мир,— відповіла Аша.— Земля. Перемога. Я обіцяю вам мис Морського Дракона і Скелясте узбережжя — чорнозем, високі дерева й каміння, щоб вистало всім синам, навіть молодшим, збудувати собі палати. А ще я обіцяю вам північан... як друзів, які стануть з нами пліч-о-пліч проти Залізного трону. Вибір у вас простий. Коронуйте мене — отримаєте мир і перемогу. Коронуйте мого стрийка — отримаєте нову війну й нову поразку,— Аша сховала чингал у піхви.— То що вам до шмиги, залізнородні?
— ПЕРЕМОГА! — крикнув Родрик Книгогриз, приклавши долоні рупором до рота.— Перемога й Аша!
— АША! — луною озвався лорд Бейлор Блектайд.— АША КОРОЛЕВА!
Крик підхопила Ашина команда:
— АША! АША! АША КОРОЛЕВА!
Вони тупали ногами, розмахували кулаками й кричали, й Мокрочубий слухав це, не вірячи власним вухам. Та вона ж знищить усе, чого домігся її батько! Але її підтримав Тристифер Ботлі, й чимало Гарло, дехто з Гудбразерів, червонопикий лорд Мерлін — більше людей, ніж жрець міг навіть уявити... і це жінку!
Однак решта мовчали або ж перешіптувалися з сусідами.
— Ніякого боягузливого миру! — нарешті загуркотів Ральф Кульга. Рудий Ральф Стоунгавз, змахнувши прапором Грейджоя, гримнув:
— Віктаріон! ВІКТАРІОН! ВІКТАРІОН!
Зчинилася штовханина. Хтось пожбурив шишку Аші в голову. Аша пригнулася, і її саморобна корона впала додолу. На мить жерцю здалося, що він стоїть на верхівці велетенського мурашника, а під ногами в нього вирують тисячі мурах. Хвилями перекочувалися крики «Аша!» й «Віктаріон!», так наче людей от-от поглине шалений шторм. «Це бог штормів поміж нас,— подумав жрець,— сіє гнів і розбрат».
Аж тут повітря прорізала сурма — гостра як криця.
Зловісно і згубно звучав її голос — палкий крик, від якого, здавалося, в тілі кістки починають стугоніти. Цей крик повис у вологому морському повітрі:
— А-а-ар-р-рі-і-і-і-і!
Всі очі повернулися на звук. Це сурмив один з Юронових напівкровок — здоровезний чолов'яга з поголеною головою. На руках у нього поблискували браслети — золоті, нефритові й гагатові, а на плечах виднілося татуювання якогось стерв'ятника, з чиїх пазурів скрапувала кров.
— А-а-ар-р-рі-і-і-і-і!
Ріг, у який дмухав чолов'яга, був чорний і покручений, більший за людину, й тримати його доводилося обіруч. Окутий стрічками червоного золота й темної криці, він був різьблений старовинними валірійськими символами, які, здавалося, світяться червоним, а звук дедалі наростав.
— А-а-ар-р-рі-і-і-і-і!
Це був жахливий звук — болісний і лютий стогін, який пропалював вуха. Ейрон Мокрочубий затулився від нього і почав молитися затонулому богу, щоб той здійняв потужну хвилю й змив того рога, примусивши замовкнути, але вереск не змовкав. «Та це пекельний ріг!» — хотілося крикнути Ейрону, але ніхто б його не почув. Чолов'яга з татуюванням так надимав щоки, що вони мало не лускали, а м'язи на грудях у нього напиналися так, що птах, здавалося, от-от зірветься й полетить. А символи й справді горіли — яскраво горіли: кожна риска й кожна літера мерехтіли білим вогнем. Звук усе не змовкав, луною котився поміж дзвінких пагорбів, летів ген поза пагорби, понад водами Колиски Наґи, щоб відбитися від гір Великої Весі,— він дзвенів і дзвенів, поки не заповнив собою великий всесвіт водяний.
І коли вже здавалося, що цей звук ніколи не втихне, він урвався.
Нарешті сурмачу забракло повітря. Заточившись, він мало не впав. На очах у жерця Орквуд Оркогорський підхопив його під руку, а Ліворукий Лукас Код забрав у нього чорний покручений ріг. З рогу здіймалася тонесенька цівочка диму, і жрець угледів на вустах сурмача кров і пухирі. Птах у нього на грудях теж кривавився.