Юрон Грейджой, до якого були прикуті всі очі, повільно видерся на пагорб. Угорі ще раз і ще раз крикнув мартин. «Безбожнику не посісти Скелястий престол»,— подумав Ейрон, але він розумів, що має дозволити брату висловитися. Губи його беззвучно ворушилися в молитві.
Ашині заступники відійшли вбік, і те саме зробили й Віктаріонові. Жрець, відступивши на крок, поклав долоню на холодне й шорстке кам'яне ребро Наґи. Вороняче Око зупинився на верхній сходинці, під дверима палацу Сірого Короля, й перевів своє усміхнене око на капітанів і королів, але Ейрон відчував і погляд його другого ока — того, яке ховалося під пов'язкою.
— ЗАЛІЗНІ,— заговорив Юрон Грейджой,— ви чули мою сурму. А тепер послухайте мою мову. Я — Балонів брат, найстарший серед живих Квелонових синів. У жилах моїх біжить кров лорда Вікона, так само як і кров Старого Кракена. Але заплив я далі за них усіх. Лише один з кракенів ніколи не зазнавав поразки. Лише один ніколи не прихиляв коліна. Лише один плавав до Ашаю в Тіні й бачив там немислимі дива й жахи...
— Якщо тобі так сподобалася Тінь, вертайся гуди,— гукнув рожевощокий Карл-Дівиця, один з Ашиних заступників.
Вороняче Око не звернув на нього уваги.
— Мій менший брат хоче докінчити Балонову війну й забрати Північ. Моя люба небога приготувала для нас мир і соснові шишки,— сині вуста його скривила посмішка.— Аша надає перемозі перевагу над поразкою. Віктаріон хоче ціле королівство, а не кілька крихітних ярдів землі. А зі мною ви отримаєте і те, і те.
Ви кличете мене Воронячим Оком. Що ж, хіба не у ворона найгостріше око? Після кожної битви злітаються ворони сотнями й тисячами бенкетувати на трупі загиблих. Ворон чує смерть здалека. І я чую, що Вестерос помирає. І ті, що підуть за мною, бенкетуватимуть до кінця своїх днів.
Ми — залізнородні, колись ми були завойовниками. Наша влада простягалася повсюди, де чути хлюпотіння хвиль. Брат мій воліє, щоб ви вдовольнилися холодною і гнітючою Північчю, а небога — ще меншим... але я віддам вам Ланіспорт. Небосад. Арбор. Старгород. Приріччя й Розлоги, королівський ліс і дощові ліси, Дорн і Прикордоння, Місячні гори і Видол Аринів, Тарт і Східці. Кажу вам: забираймо все! Кажу вам: забираймо Вестерос! — він глянув на жерця.— І все це во славу нашого затонулого бога, певна річ.
На якусь мить Ейрона захопили ці сміливі слова. Коли він уперше побачив у небі червону комету, йому теж про таке мріялося. Вогнем і мечем підкоримо царину, викорінимо септонівських сімох богів і білі дерева північан...
— Вороняче Око,— гукнула Аша,— ти в Ашаї весь розум розгубив? Нам не втримати Північ... нам не... як ми зможемо завоювати всі Сім Королівств?
— Чому ж, у минулому це траплялося. Невже Балон так мало учив свою дівчинку мистецтва війни? Віктаріоне, донька нашого брата, схоже, й не чула ніколи про Ейгона завойовника.
— Про Ейгона? — Віктаріон схрестив руки на закутих у лати грудях.— Який стосунок Завойовник має до нас?
— Про війну я знаю не менше за тебе, Вороняче Око,— сказала Аша.— Ейгон Таргарієн завоював Вестерос за допомогою драконів.
— І ми зробимо те саме,— пообіцяв Юрон Грейджой.— Той ріг, який ви чули сьогодні, я знайшов серед димних руїн Валірії, куди ніхто, крім мене, й не наважується поткнутися. Ви чули, як він сурмить, яку силу він має. Це драконячий ріг, окутий червоним золотом і валірійською крицею, з вирізьбленими заклинаннями. В такі роги сурмили давні повелителі драконів, поки їх не забрала Руїна. З цим рогом, залізні, я зможу приборкати драконів.
Аша голосно розреготалася.
— Більше користі було б з рогу, здатного приборкувати кіз, Вороняче Око. Бо драконів немає.
— Помиляєшся знову, дівчинко. Є трійко, і я знаю, де їх шукати. Певен, це варто плавникової корони.
— ЮРОН! — закричав Ліворукий Лукас Код.
— ЮРОН! ВОРОНЯЧЕ ОКО! ЮРОН! — підхопив Рудий Весляр.
Німаки й напівкровки з «Тиші» відчинили Юронові скрині й розсипали перед капітанами й королями дари. І тут до жерця долинув голос Гото Гарло, який набрав повні жмені золота. А потім голос Ґорольда Гудбразера і Ерика Бийковадло.
— ЮРОН! ЮРОН! ЮРОН!
Крик наростав, перетворюючись на ревисько.
— ЮРОН! ЮРОН! ВОРОНЯЧЕ ОКО! ЮРОН КОРОЛЬ!
Він котився горою Наґа, наче бог штормів торохтів хмарами.
— ЮРОН! ЮРОН! ЮРОН! ЮРОН! ЮРОН! ЮРОН!
Навіть жерця можуть опосісти сумніви. Навіть пророк може вжахнутися. Ейрон Мокрочубий зазирнув собі в душу в пошуках бога — але душа мовчала. В той час як тисячі голосів викрикували братове ім'я, Ейрон чув тільки скрегіт іржавих залізних завіс.
Брієнна
На схід від Сутінь-долу виросли пагорби, дикі й незаймані, й сосни обступили подорожніх, наче військо мовчазних сіро-зелених солдатів.
Спритний Дик запевнив, що вздовж берега дорога найкоротша й найлегша, отож затока майже повсякчас залишалася в полі зору. Поступово містечка й села на березі меншали й траплялися дедалі рідше. Надвечір зазвичай шукали заїзд, щоб зупинитися. Крабб лягав спати з рештою мандрівників, а для себе й для Подрика Брієнна брала окрему кімнату.
— Спати всім разом було б дешевше, м'леді,— казав Спритний Дик.— Ви б могли покласти біля себе меча. Старий Дик — людина сумирна. Шляхетний як лицар і чистий як білий день.
— Дні стають коротші й сіріші,— зауважила Брієнна.
— Ну, таки правда. Якщо не довіряєте мені, щоб пустити в ліжко, я міг би поспати й на підлозі, м'леді.
— Тільки не в мене.
— З ваших слів можна подумати, що ви взагалі мені не довіряєте.
— Довіру ще заробити слід. Так само як і золото.
— Як скажете, м'леді,— мовив Крабб,— але на північ звідси, де закінчується дорога, вам доведеться довіряти Дикові. Якби я хотів мечем відібрати у вас гроші, хто б мене зупинив?
— У вас меча немає. А в мене є.
Зачинивши двері, які розділяли їх, Брієнна ще деякий час постояла, дослухаючись, поки не впевнилася, що він пішов. Хай який він спритний, Дик Крабб — це не Джеймі Ланістер, не Маячливе Мишеня, ба навіть не Гамфрі Вагстаф. Він дрібний і худий від недоїдання, з обладунків у нього хіба що пом'ятий напівшолом, весь у плямах іржі. Замість меча Дик носить старий щербатий кинджал.
— Подрику,— мовила Брієнна,— скоро всі заїзди закінчаться, даху над головою не буде. Нашому проводиреві я не довіряю. Коли ми ночуватимемо, зможеш за мною наглянути, поки я спатиму?
— Чатувати, міледі? Сер,— він поміркував.— У мене є меч. Якщо Крабб спробує вас скривдити, я можу його зарубати.
— Ні,— суворо відказала вона.— Битися з ним не треба. Просто спостерігай за ним, коли я спатиму, й буди мене, якщо він поводитиметься підозріло. Я легко прокидаюся, ось побачиш.
Крабб свою справжню натуру виявив уже на другий день, коли зупинилися напувати коней. Брієнна пішла в кущі до вітру. Присідаючи навпочіпки, вона почула Подриків голос:
— Ви що робите? Ану геть звідти!
Закінчивши, Брієнна швидко натягнула бриджі й, повернувшись на дорогу, заскочила Спритного Дика за тим, що він змивав з пальців борошно.
— У саквах моїх ніяких драконів ти не знайдеш,— сказала до нього Брієнна.— Золото я завжди ношу з собою.
Трохи монет лежало в гамані, що висів на ремені, а решта були заховані в двох потаємних кишенях на одязі. Товстий гаман у саквах натоптаний був малими й великими мідяками — пенсами й півпенсами, чотирипенсовиками й зірками... і білим борошном, щоб здавався тугішим. Борошно вона купила в кухаря в «Сімох мечах», коли виїжджала з Сутінь-долу.
— Дик нічого такого не мав на увазі, м'леді,— розчепірив чолов'яга білі від борошна пальці: мовляв, я беззбройний.— Хотів просто перевірити, чи справді ви маєте дракони, які пообіцяли мені. На світі повно ошуканців, ладних обдурити чесну людину. Але ви не така.
Брієнна тільки й сподівалася, що проводир з нього кращий, ніж злодій.
— Час їхати,— мовила вона, сідаючи на коня.