— Хлюпотуни? — Брієнна кинула на нього підозріливий погляд.
— Чудовиська,— задоволено пояснив Спритний Дик.— Здалеку схожі на людей, тільки голови в них надто вже великі, а замість волосся — луска. Животи мають білі, риб'ячі, а між пальцями — перетинки. Завжди мокрі, хлюпотуни смердять рибою, але за отими товстими губами ховаються зелені зуби — гострі як голки. Кажуть, що перші люди їх усіх повинищили, але ви не вірте. Вони приходять поночі, хлюпаючи своїми перетинчастими ногами по воді — хлюп-хлюп, і крадуть нечемних дітей. Дівчат лишають собі, щоб нащадків народжували, а хлопців з'їдають, роздираючи своїми гострими зеленими зубами,— він посміхнувся до Подрика.— Тебе б точно з'їли, хлопче. Просто сирим з'їли.
— Хай тільки наблизяться — я їх повбиваю,— Подрик торкнувся меча.
— А ти спробуй. Ти спробуй. Хлюпотунів убити не так легко,— мовив Дик і підморгнув Брієнні.— А ви часом не нечемна дівчинка, м'леді?
— Ні.
«От блазень!» Мокре дерево не хотіло горіти, хай скільки викресала іскор Брієнна, вдаряючи кресалом об крицю. Тріски починали трохи диміти, та й по всьому. Нарешті вона обурено прихилися спиною до валуна, натягнула на себе плаща й приготувалася до холодної мокрої ночівлі. Мріючи про гарячу страву, Брієнна жувала смужку в'яленої яловичини, а Спритний Дик тим часом розводився про часи, коли сер Кларенс Крабб воював з царем хлюпотунів. «Веселенька історія,— не могла не визнати Брієнна,— однак Марк Малендор зі своєю мавпочкою теж був кумедний».
У такий дощ не видно було за хмарами, ні як сідає сонце, ні як сходить місяць. Ніч прийшла чорна й беззоряна. У Крабба нарешті закінчилися побрехеньки, і він заснув. Незабаром захропів і Подрик. Брієнна сиділа, зіпершись на валун, і слухала хвилі. «Ти на морі, Сансо? — думала вона.— Блазень шукав корабель, який взяв би трьох пасажирів, ось як сказав карлик. То до вас із сером Донтосом приєднався Куць — чи ти відшукала свою меншу сестричку?»
День був довгий, і Брієнна втомилася. Навіть сидячи під валуном, під тихий шелест дощу, вона відчувала, як починають злипатися повіки. Двічі вона засинала. На другий раз нагло прокинулася, й серце аж вилітало з грудей: їй здалося, що над нею хтось нависає. Руки й ноги заклякли, а плащ геть заплутався на гомілках. Відкинувши його, вона підвелася. Спритний Дик скрутився під валуном, закопавшись у тяжкий вологий пісок, і спав. «Сон. Це просто був сон».
Може, дарма вона втекла від сера Крейтона й сера Іліфера. Вони здавалися людьми чесними. «Якби ж зі мною поїхав Джеймі!» — подумала Брієнна... але ж він — лицар королівської варти, тож його місце біля короля. Крім того, насправді їй потрібен був Ренлі. «Я дала обітницю захистити його — і не впоралася. Потім я дала обітницю помститися за нього — і теж не впоралася. Натомість утекла разом з леді Кетлін — і її теж підвела». Вітер перемінився, і тепер дощ бив їй просто в обличчя.
Наступного дня стежка перетворилася на рінисту ниточку, а згодом від неї лишився заледве натяк. Близько опівдня стежка різко урвалася, добігши до підніжжя вивітреного стрімчака. Нагорі, похмуро споглядаючи хвилі, стояв невеличкий замок: три перехняблені вежі — сильветки на тлі свинцевого неба.
— Це Шепіт? — поцікавився Подрик.
— А це схоже на кляті руїни? — Крабб сплюнув.— Це Лиховісне Лігво, престол старого лорда Бруна. Дорога тут закінчується. Далі поїдемо через сосновий бір.
Брієнна роздивлялася стрімчак.
— А як ми видеремося нагору?
— Легко,— Спритний Дик розвернув коня.— Тримайтеся ближче до Дика. Хлюпотуни полюбляють нападати на тих, хто пасе задніх.
Нагору вела крута кам'яниста стежка, яка ховалася у розколині. Здебільшого це було природне заглиблення, але місцями люди витесали сходинки, щоб полегшити підйом. З двох боків тиснули прямовисні скелі, за століття побиті вітрами й дощами. Спритний Дик дорогою показував на виступи.
— Ось голова людожера, бачите? — вказав він, і Брієнна посміхнулася, і справді побачивши голову.— А он кам'яний дракон. Друге крило в нього відвалилося, коли ще мій батько був маленький. А над ним он вим'я нависає, мов цицьки старої гаргари,— він зиркнув на Брієннині груди.
— Сер! Міледі! — гукнув Подрик.— Там вершник.
— Де? — Брієнні серед цих скель жодна не нагадувала вершника.
— На дорозі. Не скеля. Справжній вершник. Іде за нами. Внизу,— вказав він.
Брієнна розвернулася в сідлі. Видерлися вони вже височенько, узбережжя видно було на багато льє. Тою самою дорогою, якою вони щойно їхали, скакав кінь, відстаючи на дві-три милі. «Знову?» Брієнна підозріливо зиркнула на Спритного Дика.
— Не треба зизити на мене оком,— відказав Крабб.— Хай хто там їде, Спритний Дик тут ні до чого. Це хтось із Брунів, швидше за все, повертається з війни. Або якийсь співець, мандрує собі з місця на місце,— відвернувшись, він сплюнув.— Це не хлюпотун, ото вже точно, чорт забирай. Бо ті на конях не їздять.
— Не їздять,— підтвердила Брієнна. Бодай у цьому вони дійшли згоди.
Останні сто футів підйому були найкрутіші й найпідступніші. З-під копит зривалися камінці, з гуркотом скочуючись на стежку. Випірнувши з ущелини, подорожні опинилися під мурами замку. На парапеті вгорі на мить з'явилося обличчя та знову зникло. Брієнні здалося, що це жінка, й вона так і сказала Спритному Дикові.
— Брун застарий, щоб лазити на мури,— погодився той,— а сини й онуки всі поїхали на війну. Не залишилося нікого, самі дівки й кількоро шмаркатих дітлахів.
Брієнна мало не спитала, до якого короля приєднався лорд Брун, але тепер це вже не має значення. Брунові сини поїхали, і дехто з них уже й не повернеться. «Тут нас не приймуть гостинно». Замок, повний старих, жінок і дітей навряд чи відчинить браму озброєним незнайомцям.
— Ви так говорите про лорда Бруна, наче знайомі з ним особисто,— мовила Брієнна до Спритного Дика.
— Колись і був знайомий.
Вона глянула на його камзол. На грудях обірвані нитки й темніша пляма на тканині свідчили про те, що колись тут був герб, нині зірваний. Отже, проводир їхній — дезертир, Брієнна вже не мала сумнівів. Може, отой вершник, що їде позаду, один з його братів по зброї?
— Їдьмо,— мовив Дик,— поки Брун не зацікавився, чого це ми стовбичимо під його мурами. Навіть дівка здатна накрутити клятого арбалета. Тут,— Дик тицьнув у напрямку порослих лісом вапнякових пагорбів позаду замку,— доріг уже немає, тільки річища струмків і звірині стежки, але не бійтеся, м'леді. Спритний Дик ці місця знає добре.
Саме цього Брієнна й боялася. Над стрімчаком літав вітер, але приносив він запах пастки.
— А вершник?
Скоро він теж подереться нагору — хіба що кінь у нього по воді вміє ходити.
— А що вершник? Якщо це якийсь дурень із Сутінь-долу, то, либонь, і кляту стежку знайти не зможе. А якщо й знайде, то в лісі ми відірвемося. Там дороги не буде, щоб їхати нашим слідом.
«Зате лишатимуться відбитки». Може, думала Брієнна, краще зустріти вершника тут, з мечем у руці. «Ото дурепою я видамся, якщо це якийсь співець або один з синів лорда Бруна». Мабуть, Крабб таки має рацію, вирішила вона. «Якщо вершник і завтра за нами їхатиме, тоді я ним і займуся».
— Як скажете,— мовила вона, розвертаючи кобилицю в напрямку заростів.
Замок лорда Бруна почав зменшуватися вдалині, а потім і зовсім зник. Навколо височіли чатові дерева й сосни-солдати, націливши в небо зелені списи. Під ногами лежала посилана шишками глиця — шаром товстим, як мур замку. Копита ступали майже безшумно. Якийсь час дощило, потім дощ ущух, потім знову почався, але серед сосон не впало ні краплі.
У лісі їхалося набагато повільніше. Брієнна вела кобилицю в зелені сутінки, продираючись серед дерев. Тут легко загубитися, збагнула вона. Куди не глянь — все однакове. Саме повітря здавалося сіро-зеленим і нерухомим. Соснове гілля дряпало руки, шкрябало нещодавно помальований щит. З кожною годиною моторошна непорушність тиснула дедалі дужче.
Спритного Дика це теж непокоїло. Пізніше, коли вже западали сутінки, він спробував заспівати. «Бурмило, був собі бурмило, бурмило, кошлатий чорний здоровило»,— затягнув він голосом дряпучим, як пара вовняних штанів. Але сосни поглинули пісню, як поглинали дощ і вітер. За деякий час Дик замовк.