— Погано тут,— мовив Подрик.— Лихе місце.
Брієнна почувалася так само, але не варто в цьому зізнаватися.
— Сосновий бір — місце похмуре, та все одно це просто бір. Нема тут чого нам боятися.
— А як же хлюпотуни? А голови?
— Розумний хлопчина,— засміявся Спритний Дик.
Брієнна кинула на нього роздратований погляд.
— Немає ніяких хлюпотунів,— сказала вона Подрику,— і голів теж немає.
Пагорби йшли то вгору, то вниз. Брієнна дуже сподівалася, що Спритний Дик — людина чесна і що він знає, куди веде їх. Сама-бо вона, мабуть, і не скаже, в якому напрямку море. День і ніч небо лишалося сірим і хмарним — дорогу не підсвічували ні сонце, ні зірки.
Увечері зупинилися на ночівлю рано, спустившись із пагорба просто до блискучого зеленого болота. У сіро-зеленому світлі земля під ногами видавалася твердою, та щойно заїхали в болото, коні провалилися по загривок. Довелося розвертатися й шукати твердого ґрунту.
— Нічого страшного,— запевнив Крабб.— Піднімемося знов на пагорб і спустимося з іншого боку.
Наступного дня все повторилося. Їхали серед сосон і боліт, під темним небом, яке раз у раз проливалося дощем, минали карстові вирви, печери й руїни стародавніх твердж, каміння яких уже геть поросло мохом. Кожна купа каміння мала свою історію, і Спритний Дик розповів їх усі. Якщо його послухати, то мешканці мису Ломиклішня поливали свої соснові бори кров'ю. Брієнні вже терпець уривався.
— Довго ще? — нарешті запитала вона.— Ми вже, мабуть, кожне дерево на Ломиклішні бачили.
— Оце навряд чи,— мовив Крабб.— Але ми вже близько. Бачите, дерева рідшають. Недалеко вузьке море.
«Блазень, до якого він пообіцяв мене привести, певно, виявиться моїм власним віддзеркаленням у воді»,— подумала Брієнна, але який сенс розвертатися, коли вже заїхала так далеко? Вона змучилася, нема й мови. Стегна понатирало сідлом, останнім часом ночами вона спала щонайбільше по чотири години, поки сторожив Подрик. Якщо Спритний Дик замислив повбивати їх, то, переконана була Брієнна, спробу зробить саме тут, бо ці місця він добре знає. Може, він веде їх зараз у якесь розбійне кубло, де чекають на нього такі самі підступні поплічники. А може, він просто їздить колами, щоб дочекатися, поки їх наздожене вершник. Від самого замку лорда Бруна вони й знаку не бачили того вершника, але це ще не означає, що він покинув своє переслідування.
«Може, доведеться його вбити»,— одного вечора міркувала Брієнна, міряючи кроками маленький табір. На саму думку про це ставало млосно. Її військовий інструктор, старий вояк, завжди ставив під сумнів її готовність до справжнього бою. «У тебе в руках чоловіча сила,— неодноразово казав він,— але серце в тебе м'яке, дівчаче. Одна справа — тренуватися з тупим мечем у руці, й зовсім інша — на фут застромити гостру крицю людині в нутрощі, спостерігаючи, як у її очах згасає світло». Щоб загартувати Брієнну, сер Гудвін відсилав її на батькову бійню — різати ягнят і молочних поросят. Поросята верещали, а ягнята ревіли, як перелякані діти. До закінчення брудної роботи Брієнна була вже сліпа від сліз, а просякнутий кров'ю одяг вона одразу віддавала покоївці, щоб спалила. Але в сера Гудвіна й досі лишалися сумніви. «Порося — це порося. З людиною все інакше. Коли я був ото таким молоденьким зброєносцем, як ти, мав я друга — дужого, меткого й моторного, на тренуваннях він завжди перемагав. Ми всі були певні, що одного дня він стане блискучим лицарем. А тоді на Східці прийшла війна. В мене на очах друг мій кинув ворога на коліна й вибив топора з його руки, та коли вже готовий був його добити, на мить затнувся. А у бою мить — це ціле життя. Ворог устиг вихопити чингал і застромити його в щілину на латах мого друга. Вся сила, вся швидкість, всі важко напрацьовані навички виявилися балабона не варті, бо друг злякався вбити. Пам'ятай про це, дівчинко».
«Пам'ятатиму,— присягнулася Брієнна його тіні в сосновому бору. Вона присіла на камінь, витягнула меча й заходилася нагострювати.— Пам'ятатиму й молитимуся, що не злякаюсь».
Наступного дня світанок був такий самий похмурий, холодний і хмарний. Сонце так і не показалося, тільки чорнота посіріла, і Брієнна зрозуміла, що час знову сідлати коней. Зі Спритним Диком на чолі знов заїхали між сосон. Брієнна насідала йому на п'яти, а Подрик на своєму конику їхав останній.
Замок з'явився перед очима неочікувано. Ось вони ще в гущавині бору, де на льє і льє не видно нічого, самі сосни. А ось обігнули валун — і попереду постала ущелина. А ще за милю бір різко закінчився. За ним виднілося тільки небо й море... і старовинний зруйнований замок, покинутий і зарослий, на самому краю стрімчака.
— Шепіт,— мовив Спритний Дик.— Ось послухайте. Може, голови почуєте.
— Я чую,— роззявив рота Подрик.
Брієнна теж їх чула. Слабеньке тихе мурмотіння, яке, здавалося, лине не тільки від замку, а і з самої землі. Ближче до скель мурмотіння посилилося. Та це ж море! — зненацька збагнула Брієнна. Хвилі вибили під скелями печери й тепер перекочуються отими підземними тунелями.
— Немає ніяких голів,— сказала Брієнна.— Це хвилі шепочуть.
— Хвилі не вміють шепотіти. Це голови.
Замок був колись збудований зі старого каміння, всього різної форми, не скріпленого розчином. Тріщини густо поросли мохом, а з підмур'я тягнулися вгору дерева. Старі замки майже всі мають богопраліс. У Шепоті, схоже, тільки богопраліс і лишився. Брієнна підвела кобилицю до краю кручі, де обвалився зовнішній мур. Гора битого каміння поросла отруйним червоним плющем. Прив'язавши коня до дерева, Брієнна — наскільки наважилася — наблизилася до обриву. За п'ятдесят футів унизу хвилі билися в залишки обваленої вежі. В глибині проглядалася велика печера.
— Це був старий маяк,— пояснив Спритний Дик, підходячи.— Вежа впала, коли мені було вполовину менше років, ніж ото зараз Подові. Колись у печеру вели сходи, та як та круча обвалилася, вони теж пропали. Після того пачкарі перестали тут причалювати. Були часи, коли вони в цю печеру запливали, та вже минули. Бачите? — одну руку він поклав Брієнні на спину, другою кудись указуючи.
У дівчини аж шкіра сиротами взялася. «Штовхне — й опинюся внизу, де і вежа». Вона зробила крок назад.
— Заберіть руки.
— Та я просто...— скривився Крабб.
— Мені байдуже, що там ви просто. Де вхід?
— З тамтого боку,— він повагався.— Цей ваш блазень, він же не триматиме на мене зла? — запитав він нервово.— Ну, вночі мені подумалося, що він, може, розсердився на старого Спритного Дика через ту мапу, що я йому продав, і що я не попередив — пачкарі сюди більше не запливають.
— Ви стільки золота отримаєте, що можете йому й віддати все, що заборгували,— озвалася Брієнна, яка не могла уявити Донтоса Голарда грізним месником.— Якщо він узагалі ще тут.
Обійшли по периметру мурів. Замок був трикутний, з квадратними вежами на рогах. Брама геть прогнила. Щойно Брієнна торкнулася однієї стулки, як дерево хруснуло й вивалилося довгими мокрими трісками, й ціла стулка рухнула на Брієнну. Всередині було так само похмуро. Крізь мури пробився ліс, проковтнувши і фортецю, і двір. Але за брамою досі виднілися звідні ґрати, які гострими зубами глибоко вп'ялися у м'яку багнисту землю. Залізо поруділо від іржі, та коли Брієнна поторсала ґрати, вони витримали.
— Довго вже ніхто брамою не користувався.
— Я можу перелізти,— запропонував Подрик.— По стрімчаку. Де мур завалився.
— Надто небезпечно. Каміння лежить нещільно, та й плющ отруйний. Тут мала бути потерна.
Потерна знайшлася з північного боку замку — вхід ховався за величезним ожиновим кущем. Ягоди хтось позбирав, а в кущі прорубали прохід до дверей. Побачивши поламане гілля, Брієнна відчула занепокоєння.
— Хтось тут був, і то нещодавно.
— Блазень з дівчатками,— мовив Крабб.— Я ж вам казав.
Санса? Брієнна не могла в це повірити. Навіть такий гіркий п'яниця, як Донтос Голард, тричі подумав би, перш ніж тягнути її в це похмуре місце. Щось у цих руїнах викликало неспокій. Старківну Брієнна тут точно не знайде... але поглянути слід. «Тут точно хтось був,— подумалося їй.— Хтось, хто воліє ховатися».