— Краббе, ходімте зі мною. Подрику, стережи коней.
— Я теж хочу піти. Я зброєносець. І вмію битися.
— Саме тому я й хочу, щоб ти лишився. У лісі можуть ховатися беззаконники. Не можна лишати коней без захисту.
— Як скажете,— Подрик буцнув чоботом камінець.
Продершись через кущ, Брієнна потягнула іржаве залізне кільце.
Якусь мить двері опиралися, а тоді рвучко розчахнулися, невдоволено зарипівши завісами. Від цього звуку в Брієнни на загривку волосся стало сторч. Вона витягнула меча. Навіть у кольчузі й дубленій шкірі вона почувалася голою.
— Ідіть же, м'леді,— мовив ззаду Спритний Дик.— Чого ви чекаєте? Старий Крабб уже тисячу років мертвий.
Чого вона чекає? Брієнна запевнила себе, що це все дурниці. Звуки — це просто морські хвилі, які, невпинно здіймаючись і опускаючись, перекочують відлуння в печерах попід замком. Але це і справді схоже було на шепіт, і на мить Брієнна мов навіч побачила голови — перешіптуються, стоячи на полицях. «Треба було таки витягти меча,— казала одна з них.— Треба було таки витягти чарівного меча».
— Подрику,— мовила Брієнна.— У мене в скатці загорнутий меч у піхвах.— Принеси мені.
— Так, сер. Міледі. Зараз,— хлопець помчав геть.
— Меч? — Спритний Дик почухав за вухом.— У вас меч у руці. Навіщо вам другий?
— Цей меч для вас,— Брієнна подала йому клинок руків'ям уперед.
— Правда? — Крабб невпевнено простягнув руку, так наче меч кусається.— Недовірлива панна віддає старому Дикові меча?
— Ви користуватися ним умієте?
— Я ж Крабб,— чолов'яга висмикнув клинок з її долоні.— В мені тече кров старого сера Кларенса,— розтявши мечем повітря, Дик широко посміхнувся до Брієнни.— Є приказка: видно пана по мечу.
Подрик Пейн повернувся, тримаючи Клятвохранителя обережно, наче немовля несе. Спритний Дик аж присвиснув, угледівши пишно оздоблені піхви, прикрашені рядом лев'ячих голів, але одразу замовк, щойно Брієнна витягнула меча й рубонула ним повітря. Навіть на звук він був гостріший, ніж звичайний меч.
— За мною,— мовила Брієнна до Крабба. І боком увійшла в потерну, пригнувши голову, щоб не зачепити арку.
Очам відкрився зарослий двір. Ліворуч була центральна брама й залишки колишньої стайні. З половини стійл випиналися пагони, проростаючи крізь суху поруділу солом'яну стріху. Праворуч виднілися прогнилі дерев'яні сходи, які спускалися в темряву підземелля а чи погребу. На місці фортеці лежала гора битого каміння, поросла зеленим і фіолетовим мохом. Весь двір був устелений бур'янами і глицею. Кругом росли рівними шерегами сосни-солдати. А серед них білів чужак — молоде струнке віродерево зі стовбуром білим, як ув'язнена панна. З розкидистого гілля звисало темно-червоне листя. А далі, де обрушився мур, зяяла порожнеча — тільки море й небо...
...і залишки багаття.
У вухах Брієнни дзумів наполегливий шепіт. Вона опустилася біля полум'я навколішки. Підняла обгорілого патика, понюхала його, помішала попіл. Хтось тут уночі грівся. Або ж посилав сигнал кораблю на морі.
— Аго-о-ов! — погукав Спритний Дик.— Є тут хто?
— Тихо,— звеліла йому Брієнна.
— Хтось, мабуть, ховається. Хоче нас роздивитися, перш ніж показатися,— він рушив до сходів, які вели під землю, й зазирнув у темряву.— Аго-о-ов! — знову погукав він.— Є там хто?
Брієнна бачила, як гойднувся пагін. З кущів висковзнув чоловік — такий забрьоханий, наче просто з землі випірнув. У руці мав поламаного меча, але збентежило Брієнну не це, а його обличчя — маленькі очка і плаский широкий ніс.
Вона впізнала цей ніс. І ці очі також. Пиг — ось як називали чолов'ягу його приятелі.
Здалося, що все відбулося за одну мить. З-за колодязя випірнув ще один чоловік — цілком безшумно, як ото змія ковзає по купі вологого листя. Був він у залізному напівшоломі, обтягнутому брудним червоним шовком, і тримав у руці короткий товстий дротик. Його Брієнна теж упізнала. Ззаду почувся шелест, і з-поміж червоного листя визирнула голова. Крабб саме стояв під віродеревом. Звівши очі, він побачив обличчя.
— Ось,— мовив він до Брієнни,— це той блазень, що ви шукали.
— Дику,— гукнула Брієнна,— до мене!
З гучним реготінням-іржанням Шагвел стрибнув з віродерева. Був він у блазенському костюмі, але такому вицвілому й брудному, що той здавався не так рожево-сірим, як брунатним. Замість блазенського ціпа він тримав потрійний моргенштерн — з дерев'яного держака звисали три шпичасті кулі. Змахнув тим моргенштерном низько над землею — і Краббове коліно вибухнуло кров'ю й кістками.
— Сміхота,— каркнув Шагвел, коли Дик упав. Меч, якого Дикові дала Брієнна, вилетів з руки та зник між дерев. Крабб з вереском звивався на землі, стискаючи потрощене коліно.
— Ви тільки погляньте,— мовив Шагвел,— це ж Пачкар Дик, який нам карту намалював. Приїхав аж сюди, щоб нам золото повернути?
— Будь ласка,— схлипував Дик,— будь ласка, не треба, нога...
— Болить? Зараз перестане.
— Облиш його! — гукнула Брієнна.
— НІ! — вереснув Дик, закривавленими руками затуляючи голову. Але Шагвел уже крутнув шпичасту кулю й зацідив просто Краббові в обличчя. Почувся нудотний хрускіт. А за мить у тиші, яка запала, Брієнна почула калатання власного серця.
— Лихий Шаг,— мовив чолов'яга, який випірнув з-за колодязя. Побачивши Брієннине обличчя, він розреготався.— Знову ти, жінко? Що, вирішила нас вистежити? Чи скучила за нами?
Перестрибуючи з ноги на ногу, Шагвел розкрутив своє молотило.
— Це вона до мене прийшла. Я-бо снюся їй щоночі, коли вона собі в щілину пальці пхає. Вона мене жадає, хлопці, ця кобила скучила за своїм веселим Шагом! Поратиму її в сраку, вдую їй блазенського сімені, щоб виплодила мені мою маленьку копію.
— Для цього інша дірка потрібна, Шагу,— мовив Тимеон, по-дорнському розтягуючи слова.
— То я скористаюся всіма дірками. Про всяк випадок,— Шагвел рушив до неї з правого боку, в той час як Пиг обходив її з лівого, змушуючи задкувати до нерівного обриву кручі. «Корабель, який візьме трьох пасажирів»,— пригадалося Брієнні.
— То вас тільки троє.
— Після Гаренхолу,— знизав плечима Тимеон,— ми розбіглися, кожен куди хотів. Урсвик зі своїми поїхав на південь, у Старгород. Рордж вирішив, що зможе вислизнути через Варницю. А ми з хлопцями рушили в Дівостав, але на корабель ніяк не могли потрапити,— дорнянин узяв дротик напереваги.— Ти ото коли Варго вкусила, кінець йому прийшов. Вухо в нього почорніло, гноїлося. Рордж з Урсвиком хотіли їхати геть, але Цап звелів нам утримувати замок. Казав, що він — лорд Гаренхолу, ніхто в нього замку не забере. Слиною бризкав, ото як завжди. Подейкують, Гора-на-коні його на шматочки покраяв. Сьогодні руку, завтра ногу — рівненько чикрижив. Ще й перебинтовував, щоб Гоут не помер. Прутень наостанок залишав, але прилетів птах, викликав Гору на Королівський Причал, отож він закінчив справу та й поїхав собі.
— Я тут не через вас. Я шукаю...— вона мало не сказала «сестру»,— блазня.
— Я блазень,— радісно оголосив Шагвел.
— Не той блазень,— випалила Брієнна.— Той, який мені потрібен, подорожує з високородною панною, дочкою лорда Старка Вічнозимського.
— Тоді тобі потрібен Гончак,— мовив Тимеон.— Але його тут немає, на жаль. Тільки ми.
— Сандор Кліган? — перепитала Брієнна.— Про що ви?
— Це у нього Старкова дочка. Наскільки я чув, вона їхала у Річкорин, але він її викрав. Клятий пес!
«Річкорин,— подумала Брієнна.— Їхала у Річкорин. До дядьків».
— А ви звідки знаєте?
— Один з Берикових хлопців розповів. Лорд Лискавка теж її шукає. Розіслав своїх людей по всьому Тризубу — винюхують її. Ми після Гаренхолу на трьох з них наскочили, й перед смертю один нам ото таке розповів.
— Та він міг набрехати.