— Гарно тут,— зауважив Дрі, допомагаючи Гарину напувати коней. Воду привезли з собою. Дорнські степові скакуни відзначалися прудкістю й невтомністю — могли пройти багато льє, коли інші коні просто падали, та навіть вони без води далеко не зайдуть.— Звідки ти дізналася про це місце?
— Дядько возив мене сюди разом з Тієною і Сареллою,— Аріанна всміхнулася на згадку про це.— Зловив кілька гадюк і вчив Тієну безпечно зціджувати в них отруту. Сарелла в цей час перевертала каміння, змахувала з мозаїки пісок і розпитувала все-все-все про людей, які колись тут мешкали.
— А що робили ви, князівно? — запитала Ластата Сильва.
«А я сиділа біля криниці, вдаючи, що мене сюди привіз лицар-розбійник і збирається збезчестити,— подумала вона,— високий і суворий, з чорними очима й гострим мисиком волосся на чолі». Ця згадка викликала неспокій.
— Я мріяла,— відповіла вона,— а коли сонце зайшло, я всілася, схрестивши ноги, біля дядька й попросила розповісти легенду.
— Княжич Оберин багато легенд знав,— мовив Гарин. Того дня він був з ними: він — Аріаннин молочний брат, вони нерозлийвода відтоді, як ходити навчилися.— І він, пригадую, розповів про князя Гарина, на честь якого мене назвали.
— Гарина Великого,— підказав Дрі,— диво Ройну.
— Саме так. Він змусив тремтіти Валірію.
— Валірійці потремтіли,— сказав сер Герольд,— а потім убили його. Якщо я поведу на смерть чверть мільйона людей, мене теж наречуть Герольдом Великим? — пирхнув він.— Та ні, ліпше лишуся Темнозором. Це прізвисько я принаймні здобув сам.
Витягнувши з піхов довгого меча, він присів на цямрину пересохлої криниці й заходився гострити лезо наолієним бруском.
Аріанна сторожко поглядала на нього. «Він високородний, міг би стати гідним консортом,— подумала вона.— Батько, звісно, скаже, що я з глузду з'їхала, зате діти в нас могли б народитися прегарні, як повелителі драконів». Вродливішого чоловіка в Дорні вона не знала. Сер Герольд Дейн мав орлиний ніс, гострі вилиці, тверде підборіддя. Щоки він голив гладенько, зате густе волосся спадало на комір срібною зливою, прорізаною чорним як ніч пасмом. От тільки рот у нього був жорстокий, а язик — ще жорстокіший. Коли Дейн отак сидів проти призахідного сонця, нагострюючи крицю, його очі здавалися чорними, але Аріанна бачила їх зблизька і знала, що вони фіалкові. Темно-фіалкові. Темні й сердиті.
Він, мабуть, відчув на собі погляд, бо відірвав очі від меча, зустрівся з нею поглядом і всміхнувся. Аріанна відчула, як зарум'янилися щоки. «Не слід було брати його з собою. Якщо він кине на мене такий погляд перед Арисом, на пісок проллється кров». Чия кров — сказати напевне Аріанна не могла. Традиційно в королівську варту набирають найкращих лицарів у всіх Сімох Королівствах... але ж Темнозір — це Темнозір.
У дорнській пустелі ночі холодні. Гарин назбирав гілля на багаття — побляклого віття з дерев, які всохли сто років тому. Дрі склав вогнище й викресав іскри.
Щойно тріски спалахнули, всі посідали навколо вогнища, передаючи по колу бурдюк літнього вина... всі, крім Темнозора, який надав перевагу непідсолодженій лимонній воді. Гарин був у доброму гуморі, тож розважав усіх оповідками з Дощаниці в гирлі Зеленокровиці, куди річкові сироти приходять торгувати з караками, когами й галерами, що припливають з-за вузького моря. Якщо вірити морякам, схід переповнений дивами й жахами: в Астапорі збунтувалися раби, в Карті з'явилися дракони, в Ї-Ті вирує сіра чума. На островах Василіска постав новий піратський король, який пограбував Гінкодревний Городок, а в Когорі повстали послідовники червоних жерців і намагалися спалити чорного цапа.
— А золотий загін порвав угоду з Миром саме тоді, коли мирсяни збиралися йти війною на Ліс.
— Лісянці їх перекупили,— припустила Сильва.
— Мудрі лісянці,— сказав Дрі.— Мудрі боягузливі лісянці.
Аріанна в це не повірила. «Якщо золотий загін тепер підтримує Квентина... Гасло в них — „Під золотом — дошкульна сталь“. Тобі знадобиться не тільки дошкульна сталь, брате, якщо хочеш посунути мене». Аріанну в Дорні люблять, а Квентина заледве знають. І жоден загін перекупних мечів цього не змінить.
— Здається, мені відійти треба,— підвівся сер Герольд.
— Дивіться під ноги,— попередив Дрі.— Давненько вже княжич Оберин не зціджував отруту в місцевих гадюк.
— Та мене вигодували отрутою, Далте. Гадюка, яка мене вкусить, дуже про це пошкодує,— сер Герольд зник під розбитою аркою.
Коли він пішов, присутні обмінялися поглядами.
— Перепрошую, князівно,— мовив тихо Гарин,— але він мені не подобається.
— Шкода,— зронив Дрі,— бо він, схоже, майже закохався в тебе.
— Він нам потрібен,— нагадала їм Аріанна.— Нам може знадобитися його меч, а його замок потрібен нам ще більше.
— Стрімкий Скит — не єдиний замок у Дорні,— зауважила Ластата Сильва,— і біля вас є інші лицарі, які вас люблять. Он Дрі — лицар.
— Так,— підтвердив той.— У мене чудовий кінь, і дуже гарний меч, і доблестю я поступаюся тільки... ну, скажімо так, кільком іншим.
— Радше кількомстам, сер,— зронив Гарин.
Аріанна не заважала їм зубоскалити. Дрі й Ластата Сильва були найближчими її друзями, якщо не рахувати двоюрідної сестри Тієни, а Гарин дражнив її ще відтоді, як вони разом смоктали цицьку його матері, от тільки зараз князівна була не в гуморі для жартів. Сонце вже зайшло, й на небо висипали зірки. «Як багато!»
Аріанна, прихилившись до колони, подумала, чи не дивиться сьогодні на небо братик, хай де він є. «Білу зірку бачиш, Квентине? Це зоря Наймірія, дуже яскрава, а білий хвіст, який тягнеться за нею, то десять тисяч кораблів. Вона горіла яскраво, як ніхто, і так само буде й зі мною. Тобі не вкрасти в мене те, що належить мені по праву!»
Квентина відіслали в Айронвуд зовсім маленьким — занадто маленьким, якщо вірити матері. Норвосці своїх дітей за годованців не віддають, і леді Меларіо так ніколи й не пробачила князю Дорану, що забрав від неї сина. «Мені це так само не подобається,— якось почула Аріанна батькові слова,— але кровний борг досі не сплачений, і Квентин — єдина монета, яку прийме лорд Ормонд».
«Монета? — заверещала мати.— Він твій син! Який це батько платить борги своєю плоттю і кров'ю?»
«У князів саме так заведено»,— відповів Доран Мартел.
Князь Доран досі вдавав, що брат у лорда Айронвуда, але Гаринова мати бачила його в Дощаниці, перевдягнутого купцем. В одного з його компаньйонів була амбліопія, точно як у Клетуса Айронвуда, хтивого сина лорда Андерса. З ними подорожував і мейстер, який добре знав мови. «Брат не такий розумний, яким себе вважає. Розумний поплив би зі Старгорода, навіть якщо звідти дорога довша. У Старгороді його, може, ніхто б не впізнав». У Дощаниці в Аріанни були друзі серед сиріт, і дехто з них зацікавився, чому це княжич і лордійчук мандрують під вигаданими іменами, ще й пливуть за вузьке море. Один з тих сиріт якось поночі заліз у вікно, подлубався в замку на Квентиновій скриньці — і знайшов усередині сувої.
Аріанна все б віддала, якби хтось їй підтвердив, що ця таємна мандрівка за вузьке море — ідея самого Квентина й нікого більше... але на пергаменті в скриньці стояли печатки Дорну — протяте списом сонце. Гаринів кузен не наважився зламати печатки, щоб прочитати сувої, однак...
— Князівно!
Позаду неї стояв сер Ґерольд Дейн — наполовину осяяний зоряним світлом, а наполовину в тіні.
— Як сходили? — грайливо поцікавилася Аріанна.
— Пісок мені тільки подякував,— Дейн поставив ногу на голову статуї, яка колись була, певно, Дівою — поки пісок не стер риси її обличчя.— Поки я там стояв, зайнятий справою, мені спало на думку, що цей ваш план може не принести вам того, чого ви прагнете.
— А чого я прагну, сер?
— Звільнення ваших гадюк. Помсти за Оберина й Елію. Правильної я пісні співаю? Ви хочете скуштувати лев'ячої крові.
«А ще отримати те, що належить мені по праву. Я хочу Сонцеспис і батьків престол. Я хочу Дорн».
— Я хочу справедливості.
— Називайте як заманеться. Коронувати маленьку Ланістерівну безглуздо. Вона ніколи не посяде Залізного трону. І своєї війни ви теж не отримаєте. Лева не так легко роздрочити... Ось як починаються війни,— сер Герольд витягнув меча. Той зблиснув у зоряному світлі, гострий як олжа.— Не золотою короною, а сталевим клинком.