— Нам потрібно всього кілька днів. А на той час королівна вже буде за межами досяжності для мого батька.
— Де саме? — він пригорнув її ближче й утнувся носом їй у шию.— Чи не час уже вам розповісти мені й решту плану?
— Ні, час їхати,— сміючись, відіпхнула вона його.
Коли залишили сухі як порох руїни Шандистону, взявши курс на південний захід, місяць короною заплутався в косах Місячної Панни. Аріанна з сером Арисом їхали на чолі, а між ними на жвавій кобилці — Мірселла. Одразу позаду — Гарин з Ластатою Сильвою, а двоє дорнських лицарів замикали тил. «Нас семеро,— збагнула Аріанна дорогою. Вона про це раніше не замислювалася, а тепер це здалося гарною прикметою.— Семеро вершників на шляху до слави. Одного дня співці зроблять нас безсмертними». Дрі наполягав на більшому загоні, але це могло би привернути небажану увагу, та й кожна додаткова людина збільшувала ризик зради. «Бодай цього навчив мене батько». Доран Мартел, тоді ще молодий і дужий, був людиною обережною, яка віддавала перевагу тиші й таємності. «Час йому скинути свій тягар, та я не дозволю ображати ні його честь, ні його самого». Аріанна відішле його назад у Водосад — хай доживає свої дні серед усміхнених дітлахів і аромату лаймів і апельсинів. «Так, і товариство йому може скласти Квентин. Щойно я короную Мірселлу та звільню гадюк, під мої прапори стане весь Дорн». Айронвуди можуть присягнути Квентину, але самі-одні вони загрози не становлять. Якщо вони перекинуться до Ланістерів, Аріанна звелить Темнозору просто викоренити їх.
— Я втомилася,— поскаржилася Мірселла, провівши в сідлі кілька годин.— Ще далеко? Куди ми їдемо?
— Князівна Аріанна везе вашу світлість у безпечне місце,— запевнив її сер Арис.
— Дорога неблизька,— мовила Аріанна,— та коли дістанемося Зеленокровиці, буде легше. Там нас зустрінуть Гаринові люди, річкові сироти. Живуть вони в човнах — плавають Зеленокровицею і її притоками, рибалять, збирають фрукти-ягоди й виконують різну роботу.
— Ага,— радісно підтвердив Гарин,— а ще ми на воді співаємо, граємо й танцюємо, і ми — знані цілителі. Мати моя — найкраща повитуха у Вестеросі, а батько мій зводить бородавки.
— Як ви можете бути сиротами, якщо у вас є батьки? — запитала дівчинка.
— Вони — ройнари,— пояснила Аріанна,— а їхньою матір'ю вважалася річка Ройн.
Мірселла нічого не зрозуміла.
— Я думала, ви всі ройнари. Ну, тобто всі дорняни.
— Частково, ваша світлосте. У мені тече кров Наймірії, але й також Морса Мартела — дорнського лорда, з яким вона одружилася. Того дня, коли вони взяли шлюб, Наймірія підпалила свої кораблі, щоб її люди зрозуміли: вороття немає. Більшість раділа тому полум'ю, бо шлях у Дорн був довгий і страшний, чимало людей загинуло у штормах, від хвороб і в рабстві. Та дехто й тужив за минулим, їм не подобалися ні суха червоняста земля, ні семиликий бог, отож вони чіплялися за свої давні традиції: змайстрували собі човни з решток спалених кораблів і стали зеленокровицькими сиротами. Матір, яку вони оспівують у своїх піснях, це не наша Матір Небесна, а річка Ройн, чиї води напували їх ще на зорі віків.
— Я чув, ройнари шанували бога-черепаху,— мовив сер Арис.
— Річковий старий нижчий в ієрархії богів,— пояснив Гарин.— Він теж народився від матері-річки й поборов короля крабів, отримавши владу над усіма підводними мешканцями.
— А,— зронила Мірселла.
— А ви, ваша світлосте, теж декого побороли, я чув? — веселим голосом промовив Дрі.— Кажуть, за сиваським столом ви не поступаєтеся нашому бравому княжичу Тристану.
— Він завжди розставляє свої квадратики однаково, гори в нього спереду, а слони — на перевалах,— пояснила Мірселла.— Отож я посилаю свого дракона пожерти всіх його слонів.
— А ваша челядниця також грає у сивас? — запитав Дрі.
— Розамунда? — перепитала Мірселла.— Ні. Я намагалася її навчити, але вона сказала, що правила заскладні.
— Вона теж із Ланістерів? — здивувалася леді Сильва.
— З Ланістерів з Ланіспорту, а не з Кичери Кастерлі. Коси в неї такого самого кольору, як у мене, але прямі, не кучерявляться. Насправді Розамунда не дуже на мене схожа, та коли вдягнеться в мій одяг, люди, які з нами особисто не знайомі, часто думають, що це я.
— То ви вже таке робили, так?
— Так, звісно. Ми помінялися місцями на «Мореспритниці», дорогою у Браавос. Септа Еглантіна мені коси в каштановий колір пофарбувала. Сказала, що це така гра, але так я буду в безпеці на той раз, якщо корабель захопить дядько Станіс.
Дівчинка втомилася, це було очевидно, тож Аріанна вирішила зробити зупинку. Знову напоїли коней, трохи відпочили, поїли сиру з фруктами. Мірселла з'їла навпіл з Ластатою Сильвою апельсин, а Гарин їв оливки та плювався кісточками в Дрі.
Аріанна сподівалася дістатися ріки ще до сходу сонця, але виїхали значно пізніше, ніж планувалася, отож коли небо на сході почервоніло, вершники й досі сиділи в сідлах. До Аріанни легким галопом під'їхав Темнозір.
— Князівно,— заговорив він,— слід поквапитися, якщо ви не хочете вбити дівчинку. Наметів ми не маємо, а вдень у пустелі дуже важко.
— Пустелю я знаю незгірше за вас, сер,— озвалася вона. І все-таки послухалася його поради. Так, коням буде важко, та ліпше втратити шістьох коней, ніж одну королівну.
Незабаром з заходу прилетів вітер — гарячий і сухий, він гнав пісок. Аріанна затулила обличчя серпанком з мерехтливого шовку, вгорі світло-зеленим, а внизу жовтим, причому кольори перетікали один в один. Обважнювали серпанок маленькі зелені перли, які дорогою тихо побрязкували.
— Я зрозумів, для чого князівна опустила серпанок,— заговорив сер Арис, поки Аріанна кріпила тканину до країв свого мідного шолома.— Бо від її краси поблякне сонце.
Аріанна не стримала сміху.
— Та ні, князівна опустила серпанок, щоб їй не сліпило очі й не забивало піском рота. І вам теж так варто зробити, сер.
Цікаво, думала вона, довго цей білий лицар відточував свою незграбну галантність? У ліжку сер Арис був непоганий, але про дотепність і не чув ніколи.
Дорняни всі теж затулили обличчя, й Ластата Сильва допомогла і маленькій королівні захистися від сонця серпанком, але сер Арис уперто тримався. І незабаром уже по його почервонілих щоках цебенів піт. «Ще трохи — і він звариться у цьому цупкому одязі»,— подумала Аріанна. І він буде не перший. За минулі століття не одна армія спускалася княжим коридором, галайкаючи і розмахуючи прапорами, та у розжарених червоних пісках Дорну швиденько підсмажувалася й засихала. «На гербі дому Мартелів красуються сонце і спис — два улюблені дорнські види зброї,— написав якось у своїх хвалькуватих нотатках „Завоювання Дорну“ Юний Дракон,— але з цих двох сонце смертельніше».
На щастя, переходити глибини пустелі їм не треба — потрібно здолати лише смужку посушливих районів навколо неї. Коли Аріанна угледіла високо в безхмарному небі яструба, одразу зрозуміла, що найгірше вже позаду. Незабаром побачили дерево. Воно було шишкувате й покручене, зі шпичками замість листя,— ці дерева називаються піщужниками,— але це означало, що вода вже недалечко.
— Майже приїхали, ваша світлосте,— радісно запевнив Гарин Мірселлу, коли попереду постали ще і ще піщужники — росли обабіч пересохлого річища струмка. Сонячне проміння било з неба, мов вогненний молот, але це вже не мало значення: мандрівка добігала кінця. Знов зупинилися напоїти коней, самі напилися з бурдюків і намочили запинала на обличчях, а тоді посідали на коней для останнього ривка. Ще півльє — і вже під копитами біс-трава, а навколо — оливкові зарості. За кам'янистими пагорбами трава вже буяла й зеленіла, й тут росли вже лимонні сади, які зрошувалися з цілого павутиння старих каналів. Гарин перший угледів зелений поблиск річки. Закричавши, він погнав уперед.