Одного разу Аріанна Мартел перепливала річку Мандер — коли з трьома гадюками вони поїхали навідати Тієнину матір. Порівняно з тим широчезним потоком, Зеленокровицю взагалі важко було назвати рікою. Але вона давала життя Дорну. Назву вона отримала за темно-зелений колір своїх застійних вод, але зблизька ті води здавалися золотими — їх помалювало сонце. Приємніше видовище й уявити важко! «Далі дорога буде повільніша й легша,— подумала Аріанна,— вгору по Зеленокровиці до Бейту — скільки змога заплисти човном». За цей час якраз можна буде підготувати Мірселлу до того, що планується. Червоний Гад ріс годованцем у Пісковику, а коханка княжича Оберина Еларія Санд — незаконна донька лорда Улера, тож четверо гадюк — його онучки. «В Пеклокуті я короную Мірселлу й підніму прапори».
Човен відшукався за півльє вниз за течією — його сховали під віттям великої зеленої верби. Низькі й широкі, ці човни, що по ріці ходять на жердинах, майже не мали осадки: Юний Дракон зневажливо обізвав їх «халупами на плотах», але це було навряд чи справедливо. Хіба що в найбідніших сиріт човни не були вишукано різьблені й розмальовані. Ось цей човен пофарбований в усі відтінки зеленого, вигнутий дерев'яний румпель був у вигляді русалки, а з-під леєра визирали риб'ячі голови. На палубі лежали жердини, линви й глечики оливкової олії, а на кормі й на носу розгойдувалися залізні ліхтарі. Сиріт Аріанна ніде не побачила. «Де ж команда?» — здивувалася вона.
Гарин зупинився під вербою.
— Ану прокидайтеся, рибоокі лайдаки,— погукав він, стрибаючи з сідла.— Королева приїхала й очікує царського прийому. Прокидайтеся й виходьте, поспіваємо й вина поп'ємо. У мене рот...
Дверцята на човні розчахнулися. На сонячне світло вийшов Арео Гота з бардою в руці.
Гарин затнувся на півслові. Аріанна почувалася так, наче тою бардою їй поцілили в живіт. Не повинно все було так закінчитися! Не повинно було такого статися.
— Це обличчя я вже точно не сподівався тут побачити,— почувся голос Дрі, й Аріанна зрозуміла, що має діяти.
— Тікаймо! — крикнула вона, знову стрибаючи в сідло.— Арисе, захищай королівну...
Гота держаком барди стукнув по палубі. З-за різьбленого облавку човна піднялося з дюжину гвардійців, озброєних дротиками й арбалетами. Над каютою теж показалися голови.
— Князівно, здавайтеся,— гукнув капітан,— бо в іншому разі нам доведеться повбивати всіх, крім вас і дитини, це наказ вашого батька.
Королівна Мірселла не ворушачись сиділа на коні. Гарин помалу позадкував від човна, здійнявши руки в повітря. Дрі розстебнув пояса з мечем.
— Здатися, мабуть, буде наймудріше,— крикнув він до Аріанни, і меч його глухо вдарився об землю.
— Ні! — сер Арис на коні заступив Аріанну від арбалетників, і клинок сріблом зблиснув у його руці. Лицар уже зняв з сідла щит і вдягнув на другу руку.— Поки я дихаю, вам її не взяти!
«От безрозсудний дурень,— ще встигла подумати Аріанна,— і що ти собі надумав?»
Темнозір дзвінко розреготався.
— Ви сліпий чи тупий, Окгарте? Їх забагато. Опустіть меча.
— Робіть, як він каже, пане Арисе,— попросив Дрі.
«Ми вже в полоні, сер,— хотілося крикнути Аріанні.— І ваша смерть нас не звільнить. Якщо вами і справді рухає любов, здавайтеся». Та коли вона розтулила рота, їй перехопило подих.
Сер Арис кинув на неї останній закоханий погляд, а тоді, пришпоривши коня, кинувся вперед.
Стрімголов він метнувся до човна, і білий плащ розмаявся за плечима. В житті Аріанна не бачила хоробрішого вчинку — і водночас безглуздішого.
— Ні-і-і! — заверещала вона, та було вже запізно. Зірвалася арбалетна стріла, потім друга. Гота прогарчав команду. З такої близької віддалі обладунки могли захистити лицаря не краще за пергамент. Перша стріла прошила його важкий дубовий щит, прибивши його до плеча. Друга зачепила скроню. Дротик уп'явся коню сера Ариса в бік, але той не зупинився — спотикаючись, вибіг на трап.— Ні,— кричала дівчинка, дурненька дівчинка,— ні, будь ласка, все не так мало бути!
Мірселла теж кричала — пронизливим від страху голосом.
Сер Арис махнув мечем праворуч і ліворуч — і двоє списників упали. Кінь його став дибала, копитом буцнувши в обличчя арбалетника, поки той намагався перезарядити зброю, але стріляли інші арбалети, і скоро великий рисак весь був утиканий опереними стрілами. Вони впивалися з такою силою, що відкинули коня вбік. Ноги його підломилися, і він грьопнувся на палубу. Але Арису Окгарту дивом вдалося відстрибнути. І навіть втримати в руці меча. Він важко звівся навколішки поруч з присмертним конем...
...і побачив Арео Готу, який стояв просто над ним.
Білий лицар підніс клинок — занадто повільно. Готина барда відтяла йому праву руку по плече, аж полетіли бризки крові, відбиваючись від леза, а тоді опустилася знову — важко, обіручним ударом, і голова Ариса Окгарта злетіла з плечей. Приземлилася вона серед комишів, і Зеленокровиця з тихим плюскотом злизнула червону кров.
Аріанна не пригадувала, як злізла з коня. Може, просто впала. Але й цього вона не пам'ятала. Просто отямилася на чотирьох у піску — трусилася й схлипувала, вибльовуючи вечерю. «Ні,— тільки й крутилося в голові,— ні, таж ніхто не мав постраждати, все було сплановано, я ж була така обережна!» Почувся рев Арео Готи:
— За ним! Йому не втекти! За ним!
Мірселла сиділа на землі — ридала й тремтіла, сховавши бліде обличчя в долонях, а крізь пальці в неї цебеніла кров. Аріанна нічого не розуміла. Вояки стрибали на коней, переступаючи через Аріанну та її супутників, але все це здавалося безглуздям. Це сон, жахливий червоний кошмар. «Це не може відбуватися насправді. Скоро я прокинуся і ще сміятимуся зі своїх нічних жахів».
Коли їй скручували руки за спиною, вона не опиралася. Один з гвардійців рвучко поставив її на ноги. Він був у батькових кольорах. Інший, нахилившись, дістав з-за халяви її чобота ніж — дарунок від кузини, леді Нім.
Забравши ножа, Арео Гота нахмурився.
— Князь велів мені доправити вас назад у Сонцеспис,— заявив він. Щоки й чоло в нього були забризкані кров'ю Ариса Окгарта.— Перепрошую, князівно.
— Як він дізнався? — запитала вона капітана.— Я ж була така обережна! Як він дізнався?
— Виказав хтось,— знизав Гота плечима.— Завжди знайдеться хтось, хто викаже.
Арія
Щовечора перед сном Арія в подушку бурмотіла свою молитву. «Сер Грегор,— починалася вона.— Дансен, Раф Солоденький, сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі». Вона б сюди додала й імена Фреїв з Переправи, якби знала їх. «Одного дня я їх дізнаюся,— пообіцяла вона собі,— і всіх їх повбиваю».
Але для Чорно-білого палацу нема шепоту настільки тихого, щоб його не почули.
— Дитинко,— якось мовив до Арії добрий чоловік,— що це за імена шепочеш ти щовечора?
— Ніяких імен я не шепочу,— відтяла вона.
— Брешеш,— сказав він.— Усі люди брешуть, коли налякані. Хтось бреше більше, хтось менше. Хтось вигадує собі одну велику брехню й переповідає її так часто, що й сам починає в неї вірити... хоча в глибині душі завжди знатиме, що то таки брехня, й це відбиватиметься в нього на обличчі. Назви-но мені ці імена.
— Імена не мають значення,— закусила вона губу.
— Мають,— наполягав добрий чоловік.— Розповідай, дитинко.
«Розповідай, бо виженемо»,— почулося їй.
— Це люди, яких я ненавиджу. І я зичу їм смерті.
— Чимало таких молитов чули ми в цьому Палаці.
— Знаю,— мовила Арія. Колись на три її молитви відповів Джакен Г'ґар. «Мені досить було просто шепнути...»
— Це тому ти прийшла до нас? — провадив добрий чоловік.— Навчитися від нас майстерності, щоб убивати тих, кого ненавидиш?
Арія не знала відповіді на це запитання.
— Можливо.
— Тоді ти прийшла не за адресою. Не тобі вирішувати, кому жити й кому помирати. Дар цей має тільки багатоликий. А ми — прості його слуги, які дали обітницю виконувати його волю.