— А,— зронила Арія, а тоді звела очі на статуї уздовж стін, під ногами в яких мерехтіли свічки.— Хто з них цей бог?
— Як хто — всі,— озвався жрець у чорно-білому вбранні.
Він так і не назвав свого імені. Так само як і приблуда — дівчинка з великими очима та запалими щоками, яка нагадала Арії іншу маленьку дівчинку — Ласку. Як і Арія, приблуда мешкала під палацом разом з трьома послушниками, двома слугами й кухаркою на ім'я Ума. За роботою Ума полюбляла потеревенити, однак Арія ані слова не розуміла з її балачок. Решта людей імен не мали або ж не хотіли їх називати. Один слуга був старезний, зігнутий як дуга. Другий — червонопикий, і з вух у нього росло волосся. Арія спершу вважала, що вони німі, поки не почула, як вони моляться. Послушники були молодші. Старший з них — за віком приблизно як Аріїн батько, а другий, мабуть, ненабагато старший за Сансу, що колись була Арії за сестру. Послушники теж вбиралися в чорно-біле, тільки в них хламиди були без каптурів, чорні з лівого боку й білі — з правого. В доброго чоловіка та приблуди це було навпаки. Арії видали вбрання прислуги — нефарбовану вовняну сорочку, мішкуваті штанці, лляну білизну, парусинові капці на ноги.
Тільки добрий чоловік розмовляв загальною мовою.
— Хто ти? — щодня питав він Арію.
— Ніхто,— відповідала дівчинка, яка була колись Арією з дому Старків, Арією-під-ногами, Арією Кобилою. Була Арі й Ласкою, Жовторотиком і Варною, чашницею Нан, сірою мишкою, вівцею, привидом Гаренхолу... але не по правді, не в глибині душі. Бо в душі вона завжди була Арією Вічнозимською, донькою лорда Едарда Старка й леді Кетлін, і мала братів на ім'я Роб, Бран і Рикон, сестру на ім'я Санса, деривовчицю на ім'я Наймірія, брата-зведенюка на ім'я Джон Сноу. Тоді вона була кимось... але не такої відповіді чекав чоловік.
Оскільки ніхто не знав загальної мови, Арія не мала змоги спілкуватися з іншими. Однак вона слухала їх і за роботою повторювала про себе почуті слова. Попри те, що молодший послушник був сліпий, саме він запалював і гасив свічки. Ходив палацом у м'яких капцях, оточений бурмотінням літніх жінок, які щодня приходили на молитву. Попри сліпоту, він завжди виявляв згаслі свічки.
«Його веде нюх,— пояснив добрий чоловік,— та й коли свічка горить, повітря тепліше». І він казав Арії заплющити очі й самій так спробувати.
Молилися на світанку, перед сніданком, постававши навколішках довкруж нерухомого чорного басейну. Іноді молитву читав добрий чоловік. Іноді — приблуда. Браавоською Арія знала лише декілька слів — тих, що й валірійською звучать так само. Отож вона молилася до багатоликого бога власною молитвою: «Сер Грегор, Дансен, Раф Солоденький, сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі». Молилася беззвучно. Якщо багатоликий — справжній бог, він і так її почує.
На молитву люди приходили в Чорно-білий палац щодня. Здебільшого приходили самотою і сиділи самотою: запалювали свічки біля того чи того олтаря, молилися коло басейну, іноді плакали. Дехто пив з чорного кухля й засинав, але більшість не пили. Не було ні служби, ні співів, ні славослів'я на догоду богові. Храм ніколи не бував повний. Час до часу вірянин просив провести його до жерця, й тоді добрий чоловік або приблуда вели його вниз у святилище, але траплялося це нечасто.
Попід стінами в оточенні свічечок стояло тридцять різних богів. Плачущу Пані любили літні жінки, як зауважила Арія, а от заможні чоловіки надавали перевагу Леву Ночі, в той час як незаможні — Мандрівнику-в-каптурі. Вояки запалювали свічки Бакалону — «блідому чаду», моряки — Місяцеликій Діві й Царю Моряників. У Невідомця теж був олтар, от тільки ніхто до нього, схоже, не ходив. Переважно під ногами в нього поблискувала тільки одна свічка. Але добрий чоловік пояснив, що це не має значення. «У нього багато ликів і багато вух, тож він усе почує».
Горбок, на якому стояв храм, був, мов стільник, поточений ходами, пробитими у скелі. На верхньому поверсі розташувалися келії жерців і послушників, Арія і слуги спали на другому. На найнижчий поверх ніхто не мав дозволу заходити, окрім жерців. Саме там розташувалося святилище.
Якщо не було роботи, Арія могла вільно блукати підвалами й коморами — не можна було тільки виходити з храму й спускатися на третій поверх. Так вона наткнулася на кімнату, повну зброї і обладунків — пишно оздоблених шоломів і чудернацьких старовинних нагрудників, довгих мечів, кинджалів і чингалів, арбалетів і довгих списів з гостряками у формі листків. Інший підвал був натоптаний одягом — густими хутрами й чарівними шовками півсотнею різних барв, а поряд — горами смердючого лахміття й витертого до дір домотканого шмаття. Мабуть, тут і скарби є, вирішила Арія. Вона уявляла стоси золотих тарелів, лантухи срібних монет, сині як море сапфіри, низки великих зелених перлів.
Одного дня до неї несподівано підійшов добрий чоловік і запитав, чим вона займається. Вона сказала, що загубилася.
— Брешеш. А що гірше — брешеш незграбно. Хто ти?
— Ніхто.
— Знову брешеш,— зітхнув він.
Віс погрожував віддубасити її до крові, якщо спіймає на брехні, але в Чорно-білому палаці все було інакше. Коли Арія допомагала на кухні, Ума могла ляснути її ложкою, якщо Арія крутилася під ногами, але більше ніхто не піднімав на неї руки. «Руку вони піднімають, тільки коли приходить час убити»,— подумалося їй.
З куховаркою вона порозумілася легко. Ума вкладала їй у долоню ніж і вказувала на цибулю, й Арія починала кришити її. Ума підштовхувала її до гори борошна, й Арія місила його, поки не скажуть зупинитися («досить» — перше слово, яке вона вивчила браавоською). Ума вручала їй рибу, й Арія чистила її, знімала з кісток і обкачувала в горіхах, які товкла кухарка. Солонуваті води навколо Браавоса аж кишать різноманітною рибою і черепашками, пояснив добрий чоловік. Повільна брунатна річка, звиваючись серед комишів, сезонних і припливних озер, впадає в лагуну з півдня. Там водиться багато черепах і черепашок, мідій і молюсків, жаб і щук, крабів мулових, леопардових і скелелазних, вугрів червоних, чорних і смугастих, міног і устриць; усі вони частенько з'являлися на різьбленому дерев'яному столі, за яким їли слуги багатоликого бога. Часом на вечерю Ума присмачувала рибу морською сіллю й товченим перцем-горошком або готувала вугрів з покришеним часником. Іноді — дуже рідко — кухарка навіть додавала трохи шафрану. «Пиріжку б тут сподобалося»,— думала Арія.
Понад усе вона любила вечерю. Давно вже вона не лягала спати з повним животом. Іноді вечорами добрий чоловік навіть дозволяв їй ставити йому питання. Одного разу вона запитала, чому люди, які приходять у храм, усі видаються такими вмиротвореними: там, звідки вона приїхала, люди страшенно бояться помирати. Арія пам'ятала, як плакав отой прищавий зброєносець, коли вона штрикнула його кинджалом у живіт, і як благав і просився сер Ейморі Лорч, коли Цап укинув його у ведмежу яму. Пам'ятала село на Божому Оці, і як верещали, кричали й стогнали його мешканці, коли Лоскотун питав їх про золото.
— Смерть — це не найгірше,— відповів добрий чоловік.— Це божий дар, який має покласти край злигодням і болю. В день нашого народження багатоликий бог посилає кожному з нас темного янгола, щоб ішов поряд з нами по життю. Коли ж гріхи наші та страждання стають незносними, янгол бере нас за руку й веде в нічні краї, де завжди яскраво світяться зірки. Люди приходять пити з чорного кухля в пошуках свого янгола. Якщо їм страшно, свічки їх заспокоюють. Коли ти відчуваєш запах свічок, про що ти думаєш, дитинко?
«Про Вічнозим,— могла б відповісти Арія.— Мені ввижається запах снігу, диму й соснової глиці. Запах стайні. І сміх Годора, і двобій Джона з Робом у дворі, і співи Санси про яку-небудь дурнувату прекрасну леді. Мені ввижається запах крипти, де сидять кам'яні королі, і хліба в печі, і богопралісу. Запах моєї вовчиці — її хутра, так наче вона й досі поряд зі мною».
— Я не відчуваю ніякого запаху,— відповіла вона: просто хотіла знати, що він на це скаже.
— Брешеш,— мовив він,— але можеш тримати свої таємниці при собі, Аріє з дому Старків...— (Так він її називав тільки в хвилини невдоволення).— Ти ж розумієш, що можеш просто піти звідси. Ти не одна з нас — поки що ні. Можеш їхати додому, коли схочеш.