— Ви казали: якщо я піду, то повернутися вже не зможу.
— Атож.
Їй раптом стало сумно. «Сиріо теж так казав,— пригадала Арія.— Казав повсякчас». Сиріо Форел учив її вправлятися з «голкою» і загинув за неї.
— Я не хочу йти звідси.
— Тоді лишайся... але пам'ятай: Чорно-білий палац — не сиротинець. Під цим дахом усі мають служити. Валар догейрис — ось як ми тут кажемо. Лишайся, якщо хочеш, але знай, що ми від тебе вимагатимемо послуху. Весь час і в усьому. Якщо слухатися не можеш — іди геть.
— Я можу.
— Побачимо.
Крім як допомагати Умі, Арія мала й інші завдання. Підмітала підлогу в храмі, подавала страви й наливала напої, сортувала одяг після померлих, висипала вміст їхніх гаманців і перераховувала чудернацькі монети. Щоранку разом з добрим чоловіком робила обхід храму в пошуках померлих. «Тиха як тінь»,— казала вона собі, згадуючи Сиріо. Вона носила ліхтар з товстою залізною заслінкою. Біля кожної ніші прочиняла заслінку в пошуках трупів.
Небіжчиків шукати було неважко. Вони приходили в Чорно-білий палац, молилися — годину, день або рік, пили солодку темну воду з басейна й розтягувалися на кам'яному ложі біля якого-небудь бога. Заплющували очі й засинали — і більше не прокидалися. «Дар багатоликого бога може набувати міріади форм,— пояснив Арії добрий чоловік,— але тут, у нас, це відбувається завжди лагідно». Коли знаходили тіло, він промовляв молитву, перевіряв, що людина справді мертва, й тоді Арія приводила слуг, у чиї обов'язки входило віднести небіжчика в підвал. Там послушники роздягали його й обмивали. Одяг, гроші й інші цінні речі складали кошик, щоб згодом перебрати, а холодне тіло відносили вниз, у святилище, куди спускалися тільки жерці; що там відбувалося, Арії знати не дозволялося. Одного разу, за вечерею, у неї закралася жахлива підозра, й Арія, відклавши ніж, недовірливо втупилася в шматок білого м'яса. Добрий чоловік помітив жах на її обличчі.
— Це свинина, дитинко,— запевнив він її,— просто свинина.
Ложе в неї теж було кам'яне й нагадувало постіль у Гаренхолі, на якій спала вона після того, як мила сходи за наказом Віса. Матрац набитий був не соломою, а ганчір'ям, тож був з ґулями і ще твердіший, ніж у Гаренхолі, зате не так кусався. Крім того, можна було взяти собі скільки хочеш коців — товстих вовняних коців, червоних, зелених і картатих. І келія була її особиста. Там Арія зберігала свої скарби: срібну виделку, м'якого капелюха й рукавички без пальців, подаровані матросами з «Титанової дочки», а ще кинджал, чоботи, пояс, трохи монет, одяг...
І Голку.
Хоча робота залишала замала часу, щоб вправлятися з Голкою, Арія тренувалася, коли могла,— билася у світлі блакитної свічки з власною тінню. Одного вечора мимо проходила приблуда й побачила Арію з мечем. Дівчинка не сказала ні слова, але наступного дня Арію в її келію провів добрий чоловік.
— Ти маєш позбутися всього цього,— вказав він на її скарби.
— Це моє,— перелякалася Арія.
— А хто ти?
— Ніхто.
Він узяв срібну виделку.
— Це належить Арії з дому Старків. Усі ці речі належать їй. І тут їм не місце. Їй тут не місце. Ім'я-бо її гонорове, а в нас нема місця для гонору. Ми всі тут слуги.
— Я служу,— ображено мовила Арія. Їй подобалася срібна виделка.
— Ти граєшся в служіння, але в глибині душі ти — донька лорда. Ти брала собі різні імена, але міняла їх легко, як сукні. А під ними завжди залишалася Арія.
— Я не ношу суконь. У дурнуватих сукнях неможливо битися.
— А навіщо тобі битися? Ти якась бравка, що тиняється завулками, проливаючи кров? — він зітхнув.— Перш ніж випити з холодного кухля, ти маєш віддати все, чим ти є, багатоликому. Своє тіло. Свою душу. Себе. Якщо не зможеш це зробити, йди звідси.
— А залізна монета...
— ...стала заплатою за твій проїзд сюди. Відтепер ти платитимеш за все сама, і плата ця висока.
— Золота я не маю.
— Те, що ми пропонуємо, за золото не купити. Заплата — це ти сама. Люди прокладають різноманітні шляхи через паділ сліз і болю. Наш шлях найтяжчий. Мало хто здатен пройти його. Він вимагає неабиякої сили тіла й духу, він вимагає твердості й моці серця.
«Де було колись моє серце, лишилася порожнеча,— подумала Арія,— і нема мені куди йти».
— Я сильна. Сильна як ви. І тверда.
— Ти вважаєш, що тобі нема куди йти,— він наче прочитав її думки.— Але ти помиляєшся. На службі в якого-небудь купця тобі було б легше. Чи, може, ти б воліла стати куртизанкою, щоб про твою вроду складали пісні? Тільки скажи — й ми відішлемо тебе до Чорної Перлини або Доньки Сутінок. Спатимеш на трояндових пелюстках і вбиратимешся в шелесткі шовкові спідниці, й можні лорди жебрати підуть, аби тільки кров твоєї цноти побачити. Чи ти хочеш одружитися й наробити дітей, тільки скажи — й ми підшукаємо тобі чоловіка. Якогось чесного підмайстра, чи заможного старого, чи мореплавця — кого схочеш.
Але вона нічого з цього не хотіла, тому без слова похитала головою.
— Ти мрієш про Вестерос, дитинко? «Ясна панна» Луко Престейна відпливає завтра й заходитиме в Мартингород, Сутінь-діл, на Королівський Причал і в Тайрош. Може, винайняти тобі там каюту?
— Я щойно припливла з Вестеросу.
Іноді здавалося, що минуло вже тисячу років відтоді, як Арія втекла з Королівського Причалу, а іноді — наче це було вчора, але вона усвідомлювала, що повернутися не може.
— Якщо ви не хочете мене тут бачити, я піду геть, але туди я не повернуся.
— Що я хочу, не має значення,— мовив добрий чоловік.— Можливо, тебе привів сюди багатоликий бог, щоб ти стала знаряддям у його руках, та коли я дивлюся на тебе, бачу перед собою дитину... ба гірше: дівчинку. Багато хто за ці віки служив багатоликому, та серед його слуг було хіба декілька жінок. Жінки у світ несуть життя. А ми несемо дар смерті. Ніхто не може нести те й те водночас.
«Він намагається мене відлякати,— подумала Арія,— як тоді з черв'яками».
— Мені байдуже.
— А не повинно бути. Залишишся — і багатоликий бог забере в тебе вуха, ніс і язик. Забере твої сумні сірі очі, які стільки всього бачили. Забере твої руки і ноги, всі інтимні частини твого тіла. Забере твої надії і мрії, все, що ти любиш і ненавидиш. Ті, що вступають до нього на службу, мають відмовитися від усього, що робить їх тими, ким вони є. Ти зможеш так? — узявши її за підборіддя, він глибоко зазирнув їй у вічі — так глибоко, що вона аж затремтіла.— Ні,— сказав він,— не думаю, що ти зможеш.
Арія відбила його руку.
— Зможу, якщо захочу.
— Сказала Арія Старк, пожирачка могильних черв'яків.
— Я можу відмовитися від чого завгодно!
— Тоді почни з оцього,— мовив він, вказуючи на її скарби.
По вечері Арія повернулася до себе в келію, скинула хламиду й прошепотіла імена, але сон не брав її. Дівчинка крутилася на матраці, набитому ганчір'ям, і кусала губу. Відчувала порожнечу в тому місці, де колись було її серце.
У темряві ночі Арія знову підвелася, вдягнула те, в чому приїхала з Вестеросу, й підперезалася поясом з мечем. З одного боку звисала Голка, а з другого — кинджал. Вдягнувши м'якого капелюха й запхавши рукавички без пальців за пояс, вона взяла в руку срібну виделку й почала скрадатися сходами нагору. «Тут не місце для Арії з дому Старків»,— думала вона. Місце Арії — у Вічнозимі, от тільки Вічнозиму більше немає. Коли здіймаються холодні вітри, самотній вовк гине, а от зграя виживає. Тільки в Арії немає зграї. Її зграю вбили — вбили сер Ілін, і сер Мірин, і королева, а коли Арія хотіла зібрати нову зграю, всі розбіглися — і Пиріжок, і Гендрі, і Йорен, і Ломі Зеленорукий, і навіть Гарвін, який колись служив її батькові. Штовхнувши двері, вона вийшла в ніч.
Оце вперше вона опинилася надворі відтоді, як прийшла у храм. Небо затягнули хмари, а землю сірою потертою ковдрою укрив туман. Праворуч з каналу чувся плюскіт весел. «Браавос, таємниче місто»,— подумала Арія. Це означення здавалося дуже влучним. Арія скрадалася крутими вулицями у доки, а під ногами вирував туман. Туман стояв такий густий, що й води не видно, але чути було, як вона тихо б'ється в кам'яні палі. Вдалині в темряві пробивалося світло: священне вогнище в храмі червоних жерців, подумала Арія.