— Так,— підтвердила Арія, і відтоді вона стала послушницею в Чорно-білому палаці. У неї забрали одяг служниці, а натомість видали чорно-білу хламиду — м'якеньку, як стара червона ковдра, якою Арія колись накривалася у Вічнозимі. Під хламидою Арія носила білі трусенята з тонкого льону й чорну сорочку нижче колін.
Вони з приблудою проводили час разом, торкаючись різних речей і повідомляючи їхні назви, намагаючись навчити одна одну кількох слів своєю мовою. Спершу це були прості слова — «кухлик», «свічка», «черевик», далі складніші, а тоді й цілі речення. Колись Сиріо Форел змушував Арію стояти на одній нозі, аж поки все тіло не затремтить. Потім відіслав її полювати на котів. Вона вправлялася у водяному танку з дерев'яним мечем у руці, нападаючи на гілля дерев. Усе це було складно, але теперішня вправа виявилася складнішою.
«Навіть шити було веселіше, ніж учити мови,— думала Арія одного вечора: половину слів, які вивчила, вона забула, а другу половину вимовляла настільки незграбно, що приблуда тільки реготалася з неї.— Речення в мене такі самі неоковирні, як були стібки». Якби дівчинка не була такою дрібненькою і худенькою, Арія їй би в ту її дурнувату пику зацідила. Натомість Арія закусила губу. «Двічі дурна: ні вивчити не можу, ні здатися».
А от приблуді загальна мова давалася легше. Одного дня за вечерею дівчинка повернулася до Арії і запитала:
— Хто ти?
— Ніхто,— відповіла Арія.
— Брешеш,— сказала приблуда.— Бреши більш добре.
— Більш добре? — засміялася Арія.— Маєш на увазі — краще, дурнувата.
— Краще-дурнувата. Я тебе навчу.
Наступного дня вони почалися гратися у гру «вірю — не вірю», по черзі ставлячи одна одній питання. Іноді відповідали чесно, іноді брехали. Запитувач мав визначити, де правда, а де брехня. Приблуда, здавалося, завжди все знала. Арії доводилося вгадувати. І здебільшого вгадувала вона неправильно.
— Скільки років ти маєш? — одного разу запитала її приблуда загальною мовою.
— Десять,— відповіла Арія, показуючи десять пальців. Їй здавалося, що їй ще десять, хоча напевно сказати вона не могла.
У Браавосі літочислення відрізнялося від Вестеросу. Може, її іменини вже й проминули.
Приблуда кивнула. Арія теж кивнула й браавоською мовила:
— А скільки років маєш ти?
Приблуда показала десять пальців. Потім ще десять і ще десять. А потім шість. Обличчя в неї при цьому залишалося незворушним, як стояча вода. «їй не може бути тридцять шість,— подумала Арія.— Вона ж маленька дівчинка!»
— Брешеш,— сказала вона. Приблуда похитала головою і знову показала пальці: десять, десять, десять і шість. Сказала, як буде «тридцять шість», і звеліла Арії повторити за нею.
Наступного дня Арія розповіла про це доброму чоловікові.
— Вона не збрехала,— озвався жрець.— Та, яку ти називаєш приблудою, доросла жінка, яка присвятила життя служінню багатоликому. Вона віддала йому все, чим була, чим могла стати і що живе в ній.
— А я буду як вона? — закусила Арія губу.
— Ні,— відповів він,— якщо не захочеш. Такою її зробила отрута.
Отрути! Тут вона все зрозуміла. Щовечора після молитви приблуда перехиляла над водою чорного басейну кам'яну карафу.
Приблуда й добрий чоловік були не єдиними слугами багатоликого бога. Час до часу в Чорно-білий палац навідувалися й інші. У товстуна були люті чорні очі, гакуватий ніс і великий ротяка, повний жовтих зубів. Суворий ніколи не усміхався; очі в нього були дуже світлі, а вуста — повні й темні. Красунчик щоразу з'являвся з бородою нового кольору та з новим носом, але гарним він лишався завжди. Ці троє приходили найчастіше, та були й інші: зизий, лордійчук, голодюк. Одного разу товстун і зизий прийшли разом. Ума послала Арію прислужувати їм за столом.
— Коли не подаєш і не наливаєш, має стояти нерухомо, наче з каменю витесана,— звелів добрий чоловік.— Зможеш?
— Так.
«Перш ніж учитися рухатися, слід навчитися не ворушитися»,— давним-давно напучував її Сиріо Форел на Королівському Причалі, й вона навчилася. У Гаренхолі вона служила чашницею Руза Болтона і якби колись розхлюпала вино, він би її оббілував.
— Добре,— озвався добрий чоловік.— І краще тобі зробитися глухою і сліпою. Ти багато чого почуєш, але все воно має в одне вухо влітати, а з другого вилітати. Не слухай.
Того вечора Арія і справді багато чого почула, але майже все браавоською мовою, тож заледве розуміла одне слово з десятьох. «Непорушна як камінь»,— звеліла вона собі. Найважче було не позіхати. Під ранок вона вже відключалася. Стоячи з карафою в руках, вона снила, наче вона — вовчиця, що вільно бігає в осяяному місяцем лісі, а на п'яти їй насідає, завиваючи, її зграя.
— А ті всі люди — вони всі жерці? — наступного ранку запитала Арія в доброго чоловіка.— І то їхні справжні обличчя?
— А ти як думаєш, дитинко?
Вона думала, що ні.
— А Джакен Г'ґар теж жрець? А не знаєте: Джакен повернеться у Браавос?
— Хто? — перепитав той — сама невинність.
— Джакен Г'ґар. Це він дав мені залізну монету.
— Я не знаю нікого з таким іменем, дитинко.
— Я його спитала, як він змінює зовнішність, а він сказав, що це не складніше, ніж узяти нове ім'я, якщо знати як.
— Справді?
— А ви покажете мені, як змінювати зовнішність?
— Якщо хочеш,— узявши її за підборіддя, він повернув її голову.— Надуй щоки й вистроми язика.
Арія надула щоки й вистромила язика.
— Ось. Твоя зовнішність уже змінилася.
— Я не те мала на увазі. Джакен якісь чари знав.
— Усі чари мають свою ціну, дитинко. Чаклунство — це роки й роки молитов, жертв і навчання.
— Роки? — збентежилася вона.
— Якби це було легко, це б уміли всі. Ніхто не бігає, перш ніж навчиться ходити. Навіщо заклинання там, де можна обійтися й балаганними фокусами?
— Але я і балаганних фокусів не вмію.
— То потренуйся корчити різні гримаси. Під шкірою в тебе м'язи. Навчися користуватися ними. Це ж обличчя — твоє. Щоки, вуста, вуха. Усмішки й похмурість не повинні налітати на тебе, мов раптовий шквал. Усмішка має стати твоєю служницею, яка з'являється на виклик. Навчися керувати своїм обличчям.
— Покажіть мені як.
— Надуй щоки.
Вона так і зробила.
— Зведи брови. Ні, вище.
І це вона зробила.
— Добре. А тепер побачимо, скільки протримаєшся. Думаю, недовго. Завтра спробуєш знову. В підземеллі є мирське дзеркало. Тренуйся перед ним щодня по годині. Вчися керувати очима, ніздрями, щоками, вухами, губами,— він знов узяв її за підборіддя.— Хто ти?
— Ніхто.
— Брехня. Сумна й жалюгідна брехня, дитинко.
На другий день Арія відшукала мирське дзеркало і тепер щовечора сиділа перед ним, поставивши обабіч по свічці, й корчила гримаси. «Навчися керувати своїм обличчям,— сказала вона собі,— й зможеш брехати».
Незабаром добрий чоловік наказав їй разом з іншими послушниками обмивати небіжчиків. Робота ця була і близько не така важка, як мити сходи для Віса. Іноді, якщо мрець був рослявий чи товстий, вона трохи мала пововтузитися, але здебільшого то були всохлі кістяки в зморшкуватій шкурі. Обмиваючи їх, Арія думала собі: що ж привело їх до чорного басейну? Їй пригадувалася казка, яку розповідала стара Нан,— казка про те, як іноді, за довгої зими, чоловіки, які вже зажилися на світі, оголошували, що вирушають на полювання. «Доньки їхні зачинали плакати, а сини відверталися до вогню,— чувся Арії голос старої Нан,— але ніхто їх не зупиняв і не питав, на якого це звіра вони зібралися полювати, коли навколо лежить глибокий сніг і квилить холодний вітер». Цікаво, думала Арія, а що говорять своїм синам і донькам браавосяни, коли вирушають у Чорно-білий палац?
Пробіг місяць, тоді ще один, але Арія того не бачила. Вона подавала за столом, обмивала небіжчиків, корчила гримаси перед дзеркалом, вчила браавоську мову й намагалася не забувати, що вона — ніхто.
Одного дня добрий чоловік послав по неї.
— Акцент у тебе жахливий,— сказав він, але слів ти вивчила достатньо, щоб сяк-так пояснити людям, чого тобі треба. Пора тобі на деякий час залишити нас. Єдина можливість по-справжньому опанувати мову — розмовляти нею від світанку до сутінок. Тож ти маєш іти.
— Коли? — запитала вона.— Куди?
— Просто зараз,— відповів він.— Там, за цими стінами, лежить у морі сотня островів Браавоса. Ти ж вивчила, як називаються молюски, черепашки й серцівки, так?
— Так,— сказала Арія й постаралася якнайкраще назвати їх браавоською.
Її старання викликали в нього усмішку.
— Нормально. У корабельні біля Затонулого Міста розшукаєш риботорговця на ім'я Браско, людину хорошу, але безталанну. Йому потрібна дівчинка, щоб ходити з візком і продавати серцівки, черепашки й молюски матросам на кораблях. От ти цією дівчинкою і будеш. Зрозуміла?
— Так.
— А коли Браско запитає, хто ти?
— Ніхто.
— Ні. За порогом нашого палацу так не піде.
Вона повагалася.
— Можу бути Варною з Варниці.
— Варну знає Тернесіо Терис і матроси з «Титанової дочки». У тебе акцент, тож ти маєш бути з Вестеросу... але кимось іншим, гадаю.
Вона закусила губу.
— А можна я буду Кет?
— Кет,— поміркував він.— Так. Кет означає кицька, а в Браавосі повно кицьок. Одною більше — ніхто й не помітить. Отож, ти — Кет, сирітка з...
— Королівського Причалу.
Вона двічі бувала з батьком у Білій Гавані, але Королівський Причал знала набагато краще.
— Атож. Батько твій був веслярським зверхником на галері. Коли твоя мати померла, він узяв тебе з собою на море. Та коли й він помер, капітану ти була не потрібна, от він і зсадив тебе з корабля у Браавосі. А як називався корабель?
— «Наймірія»,— миттю відповіла Арія.
Увечері вона пішла з Чорно-білого палацу. На правому боці мала вона довгий залізний ніж, схований під плащем — заплатаним і побляклим, як і личить сирітці. Черевики тиснули, а сорочка була така витерта, що продувалася вітром. Але перед Арією лежав Браавос. У нічному повітрі пахло димом, сіллю і рибою. Канали звивалися, а провулки звивалися ще дужче. Люди кидали на Арію цікаві погляди, а малі жебраки викрикували якісь слова, яких вона не розуміла. Зовсім скоро вона загубилася.
— Сер Грегор,— повторювала вона, перетинаючи кам'яний міст на чотирьох арках. З його середини добре видно було щогли кораблів у Лахмітниковій гавані. Дансен, Раф Солоденький, сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі.
Почав накрапати дощ. Арія підставила обличчя під краплі — щаслива, що аж танцювати кортіло.
— Валар моргуліс,— промовила вона,— валар моргуліс, валар моргуліс.