— Їстимеш яйця, скільки схочеш, коли повернеться Майя,— пообіцяла Алейн маленькому лордійчукові.— Вона привезе яйця, масло, дині й усілякі смаколики.
Але хлопчик не заспокоювався.
— А я хотів яйця сьогодні!
— Славний Робіне, яєць немає, ти це добре знаєш. Будь ласка, їж кашку, вона дуже смачна,— Алейн і собі з'їла ложку.
Роберт туди-сюди совав у мисці ложкою, але так і не підніс її до рота.
— Я не голодний,— вирішив він.— Хочу назад у ліжко. Вночі я так і не заснув. Я чув співи. Мейстер Колмон дав мені сновійного вина, але я все одного все чув.
Алейн опустила ложку.
— Якби хтось співав, я б теж це чула. Тобі просто сон лихий наснився, от і все.
— Ні, це був не сон,— йому на очі набігли сльози.— Марильйон знову співав. Твій тато каже, що він помер, але це не так.
— Це так.
Її лякали такі його розмови. Мало того, що він малий і хворобливий, а як він до всього ще й причинний?
— Славний Робіне, він помер. Марильйон занадто міцно любив твою леді-матір, він не міг пережити того, як з нею вчинив, отож і пішов у небо.
Алейн, як і Роберт, тіла не бачила, але не піддавала сумніву смерть співця.
— Його більше немає, правда.
— Але я чую його щоночі. Навіть коли зачиняю віконниці й затуляю вуха подушкою. Твоєму татові слід було язика йому втнути. Я його просив, але він не послухався.
«Язик потрібен був, щоб зробити зізнання».
— Будь чемним хлопчиком і з'їж кашку,— попросила Алейн.— Будь ласка! За мене.
— Не хочу каші,— Роберт жбурнув ложку через усю залу. Відбившись від гобелена, вона залишила на білому шовковому місяці пляму вівсянки.— Лорд хоче яєць!
— Лорд з'їсть кашу й подякує,— почувся позаду голос Пітира.
Алейн озирнулася й угледіла Мізинчика на порозі разом з мейстром Колмоном.
— Слід слухатися лорда-оборонця, мілорде,— мовив мейстер.— Ваші лорди-прапороносці зараз піднімаються на гору, щоб скласти вам присягу, тож вам знадобляться сили.
Роберт потер кулаком ліве око.
— Відішліть їх геть. Не хочу їх бачити. Якщо з'являться тут, то полетять униз.
— Це дуже спокусливо, мілорде, але, боюся, я пообіцяв їм безпечний прийом,— сказав Пітир.— У будь-якому разі, запізно вже їх проганяти. Натепер вони вже, може, й до Каменя видерлися.
— Чого вони не облишать нас? — застогнала Алейн.— Ми ж їм нічого не зробили. Чого вони від нас хочуть?
— Хочуть лорда Роберта. Його, а ще Видол,— посміхнувся Пітир.— Їх буде восьмеро. Лорд Нестор показує їм дорогу, а ще з ними Лін Корбрей. Сер Лін не з тих, хто стоятиме осторонь, коли на обрії видніється кров.
Слова його зовсім не заспокоїли її страхів. Лін Корбрей на дуелях убив людей, мабуть, не менше, ніж у боях. Остроги він заслужив під час Робертового повстання, знала Алейн, спершу воюючи проти лорда Джона Арина під брамою Мартингорода, а згодом — під його прапорами на Тризубі, де зарубав княжича Левина Дорнського, білого лицаря королівської варти. Пітир розповів, що княжич Левин був уже тяжко поранений на той час, коли хвиля бою вкинула його в останній танок з Леді Зневірою, але додав:
— Однак у присутності Корбрея цього ліпше не згадувати, бо хто на таке наважиться, дуже скоро отримає змогу особисто розпитати про це Мартела у пекельних палатах.
Якщо бодай половина з того, що переказують гвардійці лорда Роберта, правда, Лін Корбрей — небезпечніший за всіх шістьох лордів-декларантів разом узятих.
— Навіщо він їде сюди? — запитала Алейн.— Я гадала, Корбреї за вас.
— Лорд Лайонел Корбрей цілком підтримує моє правління,— мовив Пітир,— але брат його завжди чинить по-своєму. На Тризубі, коли поранили їхнього батька, саме Лін вихопив у нього Леді Зневіру й зарубав нападника. Поки Лайонел доправляв старого в обоз до мейстра, Лін повів атаку на дорнян, які загрожували Робертовому лівому флангу, розбив їхні шереги й зарубав Левина Мартела. Тож коли старий лорд Корбрей помирав, Леді Зневіру він заповів меншому синові. Лайонел отримав землі, титул, замок і гроші, та все одно почувається обдуреним, у той час як сер Лін... ну, мене він любить не більше, ніж Лайонела. Він сам хотів отримати Лайсину руку.
— Я не люблю сера Ліна,— заявив Роберт.— Нехай не приїздить. Відішліть його назад, униз. Я йому дозволу приїздити не давав. Не сюди. Гніздо неприступне, казала мама.
— Ваша мама померла, мілорде. І поки вам не виповниться шістнадцять років, Гніздом правитиму я,— зронив Пітир і обернувся до згорбленої служниці, яка тупцювала біля сходів на кухню.— Мело, принесіть його милості нову ложку. Він хоче доїсти кашу.
— Не хочу! Хай каша летить геть!
Цього разу Роберт пожбурив усю миску, разом з кашею і медом. Пітир Бейліш спритно ухилився, а от мейстер Колмон не встиг. Дерев'яна миска врізалася йому просто в груди, а її вміст хляпнув на обличчя й на плечі. Мейстер заверещав зовсім не по-мейстерському.
Алейн же постаралася заспокоїти маленького лордійчука, тільки було вже запізно. Напад гніву вже опанував ним. Тремтячою рукою Роберт підхопив кварту молока, й вона теж полетіла. Коли він спробував підвестися, то перекинув стілець і сам гепнувся згори на нього. Одною ногою він зацідив Алейн у живіт з такою силою, що аж дух забило.
— Боги праведні,— зронив Пітир з відразою.
Мейстер Колмон, весь у каші на обличчі й у волоссі, став навколішки перед своїм підопічним, бурмочучи щось заспокійливе. Одна крапля повільно сповзала йому по правій щоці, нагадуючи велику сірувато-брунатну сльозу. «Цей напад не такий жахливий, як минулого разу»,— з надією подумала Алейн. На той час як припинилася трясця, на виклик Пітира з'явилося двоє гвардійців у небесно-блакитних плащах і сріблястих кольчугах.
— Віднесіть його назад у ліжко, щоб йому поставили п'явок,— звелів лорд-оборонець, і вищий гвардієць підхопив хлопчика на руки. «Я б сама могла його віднести,— подумала Алейн.— Він важить як лялька».
Колмон на мить затримався.
— Мілорде, переговори ліпше перенести на інший день. Напади в його милості погіршилися, відколи померла леді Лайса. Тепер вони частіші й дужчі. Я пускаю малюку кров так часто, як це допустимо, й даю йому сновійне вино і макове молочко, щоб краще спав, але...
— Він спить по дванадцять годин на добу,— сказав Пітир.— Однак час до часу йому треба й прокидатися.
Мейстер розчесав пальцями волосся, і каша полетіла на підлогу.
— Щоразу як його милість розхвилюється, леді Лайса давала йому цицьку. Архімейстер Еброз вважає, що материнське молоко має цілющі властивості.
— Що ви радите, мейстре? Підшукати мамку для лорда Соколиного Гнізда й сторожа Видолу? А коли відлучимо його від грудей — у день весілля? Щоб він з мамчиної цицьки одразу зміг переключитися на жінчину,— лорд Пітир розреготався, і зразу стало зрозуміло, що він про це думає.— Така порада не підходить. Пошукайте інакшого способу. Хлопчик дуже любить солодке, так?
— Солодке? — перепитав Колмон.
— Солодке. Торти й пироги, желе й варення, мед у стільниках. Може, дрібка солод-сну в молоці допоможе? Одна щіпка, просто щоб заспокоїти його й попередити ці напади трясці.
— Щіпка? — мейстер ковтнув, і борлак на шиї заграв.— Крихітна щіпка... можливо, можливо. Небагато й нечасто, так, можна спробувати...
— Одна щіпка,— сказав Пітир,— перш ніж він постане перед лордами.
— Як накажете, мілорде,— мейстер поквапився геть, на кожному кроці стиха побрязкуючи ланцюгом.
— Батьку,— заговорила Алейн, коли він пішов,— з'їсте на сніданок миску каші?
— Ненавиджу вівсянку,— глянув він на неї поглядом Мізинчика.— Краще вже поцілунок на сніданок!
Справжня донька не відмовилась би поцілувати батька, тож Алейн підійшла до нього й поцілувала — швидко цьомнула в щоку й миттю відступила.
— Як... шанобливо,— посміхнувся Мізинчик вустами, але очі не всміхалися.— Ну що ж, а тепер шанобливо слухай мої доручення. Перекажи кухарці, щоб нагріла червоного вина з медом і родзинками. Після довгого підйому гості наші змерзнуть і захочуть пити. Зустрінеш їх ти й запропонуєш закуски. Вино, хліб і сир. Який сир у нас іще лишився?