прийшов хтось із рабів і сповістив, що Сократ зайшов задалеко і стоїть тепер на порозі в сусіда. Як той не просив його, Сократ нізащо не погоджується зайти.
— Щось таке верзеш — зовсім недоречне. Клич Сократа і не відступай від свого.
/b/ — Ні, облиш його, — втрутився Арістодем. Такий уже в Сократа звичай — прийде, стане собі десь скраю і стоїть{18}. Скоро він тут буде. А тепер дайте йому спокій.
— Гаразд, хай буде по-твоєму, — погодився Агатон. Ви ж, хлопці, — звернувся до рабів, — частуйте нас — усіх, хто тут присутній. Подавайте все, що там нарадилися подавати, бо нікого старшого над вами я ніколи не ставив. Уважайте мене теж гостем, що разом з усіма іншими запрошений на бенкет, і догоджайте нам, щоб було за що /c/ вас похвалити.
Після такого запрошення всі почали частуватись, а Сократ усе не йшов. Агатон раз у раз поривався послати раба по Сократа, але Арістодем зупиняв його. Нарешті за якийсь час Сократ таки явився — прийшов навіть трошки скоріше, ніж звик це робити звичайно, — десь посередині бенкету. Агатон, що нагодився скраю, запросив його до столу:
— Ходи сюди, Сократе, — мовив він, — приляж біля мене, щоб і я міг втішатися твоєю мудрістю, що зійшла на /d/ тебе в передпокої. Ти, певна річ, знайшов її і тепер володієш нею, інакше ти б і не зрушив з того місця.
Сократ приліг собі та й каже:
— Як би то було добре, Агатоне, щоб ми були сполучені один з одним і щоб мудрість могла переливатися від повнішого з нас до ненаповненого, як та вода в келихах, що вовною перетікає з повного в порожній. Якщо й мудрість /e/ має подібну властивість, то я ще більше ціную це місце за столом поруч тебе. Адже, сидячи пліч-о-пліч з тобою, я перейму чимало гарної мудрості. Бо чого варта моя? — Непевна і примарна якась, завжди залишає
γὰρ ἐμὴ φαύλη τις ἂν εἴη, ἢ καὶ ἀμφισβητήσιμος, ὥσπερ ὄναρ οὖσα, ἡ δὲ σὴ λαμπρά τε καὶ πολλὴν ἐπίδοσιν ἔχουσα, ἥ γε παρὰ σοῦ νέου ὄντος οὕτω σφόδρα ἐξέλαμψεν καὶ ἐκφανὴς ἐγένετο πρῴην ἐν μάρτυσι τῶν Ἑλλήνων πλέον ἢ τρισμυρίοις.
Ὑβριστὴς εἶ, ἔφη, ὦ Σώκρατες, ὁ Ἀγάθων. καὶ ταῦτα μὲν καὶ ὀλίγον ὕστερον διαδικασόμεθα ἐγώ τε καὶ σὺ περὶ τῆς σοφίας, δικαστῇ χρώμενοι τῷ Διονύσῳ· νῦν δὲ πρὸς τὸ δεῖπνον πρῶτα τρέπου.
/176/ Μετὰ ταῦτα, ἔφη, κατακλινέντος τοῦ Σωκράτους καὶ δειπνήσαντος καὶ τῶν ἄλλων, σπονδάς τε σφᾶς ποιήσασθαι, καὶ ᾄσαντας τὸν θεὸν καὶ τἆλλα τὰ νομιζόμενα, τρέπεσθαι πρὸς τὸν πότον· τὸν οὖν Παυσανίαν ἔφη λόγου τοιούτου τινὸς κατάρχειν. Εἶεν, ἄνδρες, φάναι, τίνα τρόπον ῥᾷστα πιόμεθα; ἐγὼ μὲν οὖν λέγω ὑμῖν ὅτι τῷ ὄντι πάνυ χαλεπῶς ἔχω ὑπὸ τοῦ χθὲς πότου καὶ δέομαι ἀναψυχῆς τινός, οἶμαι δὲ καὶ ὑμῶν /b/ τοὺς πολλούς· παρῆστε γὰρ χθές--σκοπεῖσθε οὖν τίνι τρόπῳ ἂν ὡς ῤᾷστα πίνοιμεν.
τὸν οὖν Ἀριστοφάνη εἰπεῖν. Τοῦτο μέντοι εὖ λέγεις, ὦ Παυσανία, τὸ παντὶ τρόπῳ παρασκευάσασθαι ῥᾳστώνην τινὰ τῆς πόσεως· καὶ γὰρ αὐτός εἰμι τῶν χθὲς βεβαπτισμένων.
ἀκούσαντα οὖν αὐτῶν ἔφη Ἐρυξίμαχον τὸν Ἀκουμενοῦ· Ἦ καλῶς, φάναι, λέγετε. καὶ ἔτι ἑνὸς δέομαι ὑμῶν ἀκοῦσαι· πῶς ἔχει πρὸς τὸ ἐρρῶσθαι πίνειν, Ἀγάθων;