Ὁ μὲν οὖν τῆς Πανδήμου Ἀφροδίτης ὡς ἀληθῶς /b/ πάνδημός ἐστι καὶ ἐξεργάζεται ὅ τι ἂν τύχῃ· καὶ οὗτός ἐστιν ὃν οἱ φαῦλοι τῶν ἀνθρώπων ἐρῶσιν. ἐρῶσι δὲ οἱ τοιοῦτοι πρῶτον μὲν οὐχ ἧττον γυναικῶν ἢ παίδων, ἔπειτα ὧν καὶ ἐρῶσι τῶν σωμάτων μᾶλλον ἢ τῶν ψυχῶν, ἔπειτα ὡς ἂν δύνωνται ἀνοητοτάτων, πρὸς τὸ διαπράξασθαι μόνον βλέποντες, ἀμελοῦντες δὲ τοῦ καλῶς ἢ μή· ὅθεν δὴ ξυμβαίνει αὐτοῖς ὅ τι ἂν τύχωσι τοῦτο πράττειν, ὁμοίως μὲν ἀγαθόν, ὁμοίως
Як на мене, тему нашої бесіди визначено не зовсім чітко: так просто сказано — хвалити Ероса. Якби Ерос був один, цього було б достатньо. Але ж він не один, а тому доцільно було б насамперед визначити, якого Ероса, власне, маємо /d/ хвалити. Спробую виправити цю помилку, і передусім візьмуся з'ясувати, який Ерос заслужив собі на похвалу, а вже потім прославлятиму його так, щоб це було гідним бога. Всім-бо відомо, що без Ероса немає Афродіти. Якби вона була одна, то й Ерос був би один. Позаяк є дві Афродіти, то й Еросів мусить бути двійко. Чи ж не дві богині було? Одна, давніша, — це та, що не мала матері, донька /e/ неба, її ми називаємо небесною; друга — молодша, донька Зевса й Діони, її ми називаємо посполитою{41}. Так само й Ероса, який є помічником цієї другої Афродіти, треба називати посполитим, і це буде слушно; а іншого — відповідно, небесним. Хвалити, звісно, ми повинні всіх богів, але насамперед мусимо визначити, що належить кожному з них. Адже, якщо йдеться про вчинок, то очевидно, /181/ що сам собою жодний [вчинок] не може бути ні добрим, ні поганим. Приміром, те, що ми робимо зараз — п'ємо, їмо, бесідуємо, — саме собою ще не є добрим. Однак залежно від того, як воно буде зроблено, таким і стане. Зроблене гарно й належно стане прекрасним, зроблене погано таким і буде. Так і з коханням: не всякий-бо Ерос прекрасний і заслуговує похвали, а лише той, що запалює [в серці] іскру прекрасного кохання.
Ерос Афродіти посполитої справді посполитий і здатний /b/ на будь-що. Такою любов'ю кохають ниці люди, яким байдуже, кого кохати — жінок чи юнаків, вони люблять передусім тіла, а не душі, до того ж люблять найглупіших, дбаючи лише про те, щоб домогтися свого, а чи це гарно — тим надто не переймаються. Раз їм випаде нагода вчинити гідно, іншого разу — навпаки. Бо така любов походить