прислужитись будь-якою службою, на яку за інших обставин ніколи не пішов би навіть останній найманець, — такому /b/ не дозволили б на те, ні друзі, ані вороги: одні — присоромлюючи і наставляючи, а другі — дорікаючи за підлабузництво аж до звинувачення у підлості; коли ж мова про закоханого, то що б він не робив, йому все прощається і дозволяється законом без жодного докору, начебто всі його вчинки бездоганні); якщо, врешті, згадати ще й те найдивовижніше (а так, принаймні, стверджує більшість), — що боги прощають закоханому, і тільки йому, навіть порушення присяги (любовна присяга, мовляв, — взагалі не присяга) і що за тутешнім законом і боги,
/c/ і люди розв'язують закоханому руки — якщо зважити на це, то можна дійти висновку, що любити і бути прихильним до закоханих у нашій державі — це щось винятково прекрасне. Але з іншого боку, якщо батьки наймають для своїх синів наставників, щоб ті не дозволяли юнакам проводити час у бесідах із залицяльниками; якщо ровесники і друзі, зі свого боку, також присоромлюють за такі бесіди, і старші не присікають їх за ці докори, — а мали б присікати, /d/ якби їхні докори були несправедливими, то зваживши гарненько на ці обставини, можна дійти й протилежного висновку — що на любовні зв'язки дивляться в нас як на щось ганебне. Однак, гадаю, річ тут в іншому. Не так усе просто. Бо, як я зауважив на початку, жодний вчинок сам собою не є ні прекрасним, ані поганим. Робиш щось гарно, воно й є прекрасне, робиш погано — воно й погане. Непристойно годити негідникові та ще й негідно, прекрасно годити мужеві гідному, обравши для цього відповідний спосіб. /e/ Негідником є той розпусний закоханий, який любить те, що мінливе. Хай тільки відквітне тіло — і вже його нема{47}: спурхнув, забувши, відлітаючи, всі свої слова й обіцянки. А хто любить за гарну вдачу, той залишається вірним на все життя, він-бо поєднав себе з тим, що неминуще. Закон /184/ вчить нас добре вивіряти закоханих і одним догоджати,