Περὶ μὲν οὖν κάλλους τοῦ θεοῦ καὶ ταῦθ᾽ ἱκανὰ καὶ ἔτι πολλὰ λείπεται, περὶ δὲ ἀρετῆς Ἔρωτος μετὰ
А щодо того, що віддавна мовилося про богів (у Гесіода с чи Парменіда), то причиною тут — звісно, коли можна йняти віру поетам, — була Необхідність, а не Ерос. Боги не оскопляли б один одного, не заковували б у кайдани, не чинили б насильства, якби між ними був Ерос. Була б між ними приязнь і мир — як тепер, відколи панує над богами Ерос{71}. Отож він молодий, а що молоде — то ніжне. Треба такого поета, як Гомер, щоб оспівати ніжність /d/ цього бога. Прославляючи божественність і ніжність Ати, от хоч би ніжність її ніг, Гомер говорить:
Як на мене, він прекрасно довів її ніжність — ходить вона /e/ не по тверді земній, по м'якому ступає. Скористаймося і ми тим же доказом, оспівуючи ніжність Ероса. Ходить-бо він не по землі, і навіть не по головах, що не такі вже й м'які, — живе й ступає по найм'якіших [у світі] місцях. У вдачах і душах богів і людей оселю для себе він робить, і то в душах не всіх, а тільки в м'яких — зустрінеться йому сувора вдача, він геть іде. Торкаючись завжди ногами й усім найм'якішого з найм'якіших, він мусить бути хіба самою /196/ ніжністю. Це наймолодший бог і найніжніший, а ще він — плинний. Інакше — якби не був плинним — не міг би скрізь проникати: спочатку входити потаємно в кожну душу, а потім непомітно виходити з неї. Переконливим свідченням гармонійної і плинної його подоби є незрівнянна врода Ероса — і з цим усі погоджуються. Бо Ерос і потворність — вічні вороги. Він живе серед квітів, і це ще /b/ один доказ краси його тіла, а власне, прекрасної шкіри. На те, що відцвіло і втратило барву, — хай то тіло чи душа, чи інше щось — Ерос не злетить: він сідає й затримується лише у місцях запашних і квітучих{73}.
Уже достатньо сказано про красу бога, і хоч багато ще лишилося недомовленим, тепер випадало б говорити про чесноти Ероса{74}, що з них найбільша, мабуть, та, що
ταῦτα λεκτέον· τὸ μὲν μέγιστον ὅτι Ἔρως οὔτ᾽ ἀδικεῖ οὔτ᾽ ἀδικεῖται οὔθ᾽ ὑπὸ θεοῦ οὔτε θεόν, οὔθ᾽ ὑπ᾽ ἀνθρώπου οὔτε ἄνθρωπον. οὔτε γὰρ αὐτὸς βίᾳ πάσχει, /c/ εἴ τι πάσχει—βία γὰρ Ἔρωτος οὐχ ἅπτεται—οὔτε ποιῶν ποιεῖ—πᾶς γὰρ ἑκὼν Ἔρωτι πᾶν ὑπηρετεῖ—ἃ δ᾽ ἂν ἑκὼν ἑκόντι ὁμολογήσῃ, φασὶν “
/d/ ἀνδρείαν “οὐδ᾽ Ἄρης ἀνθίσταται„. οὐ γὰρ ἔχει Ἔρωτα Ἄρης, ἀλλ᾽ Ἔρως Ἄρη, Ἀφροδίτης, ὡς λόγος· κρείττων δὲ ὁ ἔχων τοῦ ἐχομένου· τοῦ δ᾽ ἀνδρειοτάτου τῶν ἄλλων κρατῶν πάντων ἂν ἀνδρειότατος εἴη· περὶ μὲν οὖν δικαιοσύνης καὶ σωφροσύνης καὶ ἀνδρείας τοῦ θεοῦ εἴρηται, περὶ δὲ σοφίας λείπεται· ὅσον οὖν δυνατόν, πειρατέον μὴ ἐλλείπειν. καὶ πρῶτον μέν, ἵν᾽ αὖ καὶ ἐγὼ τὴν ἡμετέραν τέχνην τιμήσω ὥσπερ /e/ Ἐρυξίμαχος τὴν αὑτοῦ, ποιητὴς ὁ θεὸς σοφὸς οὕτως ὥστε καὶ ἄλλον ποιῆσαι· πᾶς γοῦν ποιητὴς γίγνεται, “κἂν ἄμουσος ᾖ τὸ πρίν„, οὗ ἂν Ἔρως ἅψηται. ᾧ δὴ πρέπει ἡμᾶς μαρτυρίῳ χρῆσθαι, ὅτι ποιητὴς ὁ Ἔρως ἀγαθὸς ἐν κεφαλαίῳ πᾶσαν ποίησιν τὴν κατὰ μουσικήν· ἃ /197/ γάρ τις ἢ μὴ ἔχει ἢ μὴ οἶδεν, οὔτ᾽ ἂν ἑτέρῳ δοίη οὔτ᾽ ἂν ἄλλον διδάξειεν. καὶ μὲν δὴ τήν γε τῶν ζῴων ποίησιν πάντων τίς ἐναντιώσεται μὴ οὐχὶ Ἔρωτος εἶναι σοφίαν, ᾗ γίγνεταί τε καὶ φύεται πάντα τὰ ζῷα; ἀλλὰ τὴν τῶν τεχνῶν δημιουργίαν οὐκ ἴσμεν, ὅτι οὗ μὲν ἂν ὁ θεὸς οὗτος διδάσκαλος γένηται, ἐλλόγιμος καὶ φανὸς ἀπέβη, οὗ δ᾽ ἂν Ἔρως μὴ ἐφάψηται, σκοτεινός; τοξικήν γε μὴν καὶ ἰατρικὴν καὶ μαντικὴν Ἀπόλλων