— Але ж я вже говорив і зараз повторюю, що ходжу до тебе, Діотимо, якраз тому, що зрозумів, як я потребую учителя. Сама назви мені причину цього та всього іншого, що стосується любові.
— Якщо ти усвідомив, що Ерос за своєю природою є прагненням того, про що ми вже не раз дійшли згоди, то /d/ хай тебе й це не дивує. Пояснення тут одне: смертна природа шукає в Еросі того ж таки розуму, щоб бути вічною і безсмертною, і може осягнути це в єдиний спосіб — родженням, залишаючи щоразу нове замість старого. Подібно і з кожним живим сотворінням, хоч говорять, що воно залишається таким, яким було від початку. Візьмімо для прикладу людину. Кажуть, що з дитячих літ і аж до старості вона залишається такою самою. Але ж вона ніколи не має тих самих якостей, хоч і вважається тою самою
/e/ особою: завжди оновлюється і водночас щось втрачає — волосся, плоть, кості, кров і, взагалі, все тілесне. Та й не лише тілесне — також і те, що стосується душі. Звички, думки, бажання, радощі, смутки, страхи — хіба хоч щось із названого залишається в комусь без перемін? Завжди /208/ щось з'являється, щось зникає. А ще важче збагнути, що відбувається зі знаннями. Одні з'являються, інші забуваються, і ми ніколи не залишаємось тими самими, навіть стосовно того, що ми знаємо, і в кожній царині знань відбувається щось подібне. Те, що називається повторенням, зумовлено тим, що знання можуть полишати нас. Бо забуття — це втрата знань, а повторення, змушуючи нас пригадати забуте, зберігає наші знання такою мірою, що вони видаються тими самими. Так усе смертне рятує себе. /b/ Не залишаючись у всьому завжди тим самим, на відміну від божественного, воно, застаріваючи, відходить, щоб залишити на своє місце нове знання, яким і те старе колись було. Таким чином, Сократе, все смертне може запричаститися вищих таємниць безсмертності — і тіло, і все інше. Інакше неможливо. Тож не дивуйся, Сократе, що кожне