всі не нап'єтеся. Якщо знайдеться в цьому домі якась велика чаша, давай її сюди, Агатоне. А зрештою, не треба. /214/ Тягни-но сюди, хлопче, он той дзбан для охолодження вина — здається, в нього ввійде кварт вісім, якщо не більше.
Наповнивши його, він спершу сам випив, а потім сказав випити Сократові, примовляючи:
— Ці хитрощі мої не для Сократа. Скільки б йому не давали випити, він вип'є і зовсім від цього не сп'яніє.
Слуга наповнив дзбан і Сократ випив.
Тоді озвався Еріксімах:
— Стривай, Алківіаде, що маємо робити? Будемо отак /b/ пити, як п'ють, коли хочуть вгамувати спрагу, — не бесідуючи і не співаючи за чаркою?
— Еріксімаху, достойний сину достойного і мудрого батька! Привіт тобі, Еріксімаху! — звернувся Алківіад.
— Привіт і тобі, — відмовив Еріксімах. — То як? Що робимо?
— Як ти скажеш. Мусимо тебе слухатись.
— Тоді слухай, — сказав Еріксімах. — До твого приходу ми умовилися, що кожний із нас по черзі, направо, скаже як зуміє найкраще похвальне слово Еросові і прославить /c/ його. Всі ми вже сказали своє слово. Ти ж промови не виголосив, але випити — випив. Тому справедливо було б, щоб тепер ти сказав своє слово, а коли скінчиш, визначиш тему для Сократа, а він тоді своєму сусідові праворуч і так далі.
— Усе дуже гарно, Еріксімаху, — відізвався Алківіад, — але для п'яного чоловіка змагатися у красномовстві /d/ з тверезими чи під силу? До того ж, любий, чи Сократ уже зумів переконати тебе в тому, що він тепер ось наговорив? Ти, мабуть, не знаєш: з тим, що він говорить, усе якраз навпаки. Це ж бо він — спробуй я похвалити при ньому не його, а когось іншого, бога чи якогось мужа, — відразу ж розпускає руки.
Οὐκ εὐφημήσεις; φάναι τὸν Σωκράτη.
Μὰ τὸν Ποσειδῶ, εἰπεῖν τὸν Ἀλκιβιάδην, μηδὲν λέγε πρὸς ταῦτα, ὡς ἐγὼ οὐδ᾽ ἂν ἕνα ἄλλον ἐπαινέσαιμι σοῦ παρόντος.
Ἀλλ᾽ οὕτω ποίει, φάναι τὸν Ἐρυξίμαχον, εἰ βούλει· Σωκράτη ἐπαίνεσον.
Πῶς λέγεις; εἰπεῖν τὸν Ἀλκιβιάδην· δοκεῖ χρῆναι, ὦ Ἐρυξίμαχε; ἐπιθῶμαι τῷ ἀνδρὶ καὶ τιμωρήσωμαι ὑμῶν ἐναντίον;
/e/ Οὗτος, φάναι τὸν Σωκράτη, τί ἐν νῷ ἔχεις; ἐπὶ τὰ γελοιότερά με ἐπαινέσαι; ἢ τί ποιήσεις;
Τἀληθῆ ἐρῶ. ἀλλ᾽ ὅρα εἰ παρίης.
Ἀλλὰ μέντοι, φάναι, τά γε ἀληθῆ παρίημι καὶ κελεύω λέγειν.
Οὐκ ἂν φθάνοιμι, εἰπεῖν τὸν Ἀλκιβιάδην. καὶ μέντοι οὑτωσὶ ποίησον. ἐάν τι μὴ ἀληθὲς λέγω, μεταξὺ /215/ ἐπιλαβοῦ, ἂν βούλῃ, καὶ εἰπὲ ὅτι τοῦτο ψεύδομαι· ἑκὼν γὰρ εἶναι οὐδὲν ψεύσομαι. ἐὰν μέντοι ἀναμιμνῃσκόμενος ἄλλο ἄλλοθεν λέγω, μηδὲν θαυμάσῃς· οὐ γάρ τι ῥᾴδιον τὴν σὴν ἀτοπίαν ὧδ᾽ ἔχοντι εὐπόρως καὶ ἐφεξῆς καταριθμῆσαι.
Σωκράτη δ᾽ ἐγὼ ἐπαινεῖν, ὦ ἄνδρες, οὕτως ἐπιχειρήσω, δι᾽ εἰκόνων. οὗτος μὲν οὖν ἴσως οἰήσεται ἐπὶ τὰ γελοιότερα, ἔσται δ᾽ ἡ εἰκὼν τοῦ ἀληθοῦς ἕνεκα, οὐ τοῦ γελοίου. φημὶ γὰρ δὴ ὁμοιότατον αὐτὸν εἶναι τοῖς /b/ σειληνοῖς τούτοις τοῖς ἐν τοῖς ἑρμογλυφείοις καθημένοις, οὕστινας ἐργάζονται οἱ δημιουργοὶ σύριγγας ἢ αὐλοὺς ἔχοντας, οἳ διχάδε διοιχθέντες φαίνονται ἔνδοθεν ἀγάλματα ἔχοντες θεῶν. καὶ φημὶ αὖ ἐοικέναι αὐτὸν τῷ σατύρῳ τῷ Μαρσύᾳ. ὅτι μὲν οὖν τό γε εἶδος ὅμοιος εἶ τούτοις, ὦ Σώκρατες, οὐδ᾽ ἄν αὐτὸς δή που ἀμφισβητήσαις· ὡς δὲ καὶ τἆλλα ἔοικας, μετὰ τοῦτο ἄκουε. ὑβριστὴς εἶ· ἢ οὔ; ἐὰν γὰρ μὴ ὁμολογῇς,