/c/ Ἐπειδὴ γὰρ οὖν, ὦ ἄνδρες, ὅ τε λύχνος ἀπεσβήκει καὶ οἱ παῖδες ἔξω ἦσαν, ἔδοξέ μοι χρῆναι μηδὲν ποικίλλειν πρὸς αὐτόν, ἀλλ᾽ ἐλευθέρως εἰπεῖν ἅ μοι ἐδόκει· καὶ εἶπον κινήσας αὐτόν, Σώκρατες, καθεύδεις;
Οὐ δῆτα, ἦ δ᾽ ὅς.
Οἶσθα οὖν ἅ μοι δέδοκται;
Τί μάλιστα, ἔφη.
йти геть, я, пославшися на те, що вже пізня пора, приневолив його зостатися. Він ліг на ложе, яке стояло поряд з моїм, — там він якраз і вечеряв. Крім нас, у цій кімнаті більше ніхто не ночував.
/e/ Все, що я говорив аж до цього місця, можна сміливо розповідати будь-кому. А далі, ви б не почули того, що я буду говорити, якби, по-перше, як мовимо, істина не була у вині, а тоді вже байдуже — без рабів чи в присутності рабів{130}, а по-друге, якби я не вважав, що несправедливо було б дозволити собі замовчати такий красномовний вчинок Сократа, тим паче, що я вже взявся його хвалити. А ще маю таке відчуття, ніби мене вкусила змія. Бо кажуть, що той, хто колись це витерпів, не хоче нікому розповідати, хіба що тим, які самі перестраждали подібне, /218/ бо тільки вони можуть зрозуміти і пробачити, хоч би що хтось не натворив і не наговорив з болю. А я був ужалений болючішим укусом у найвразливіше, на яке тільки можна вказати, місце — у серце чи в душу, чи хай там як воно називається, — вжалений і глибоко вражений філософськими бесідами, що сильніші від укусу змії, коли впиваються в молоді й обдаровані душі, і вони готові тоді на будь-які вчинки та слова. Але знову ж таки, я бачу ось Федра, Агатона, /b/ Еріксімаха, Павсанія, Арістомеда й Арістофана — а що вже казати мені про самого Сократа, та й про інших. Усі ви одержимі тим вакханічним божевіллям, ім'я якому — філософія. Тому й слухайте. Ви пробачте мені те, що я тоді вчинив, а тепер ось розповідаю. Челядинці ж чи, може, ще хтось невтаємничений і неосвічений — якщо тут є такі — хай позакривають собі вуха глухими замками.
/c/ Отож коли світильник погас і раби повиходили, я вирішив не кривити перед ним душею, а відверто зізнатися у своїх сподіваннях.
— Ти спиш, Сократе? — спитав я, поторсавши його.
— Ще ні, — відповів Сократ.
— Знаєш, що я надумав?
— Ну що там? — запитав Сократ.
Σὺ ἐμοὶ δοκεῖς, ἦν δ᾽ ἐγώ, ἐμοῦ ἐραστὴς ἄξιος γεγονέναι μόνος, καί μοι φαίνει ὀκνεῖν μνησθῆναι πρός με· ἐγὼ δὲ οὑτωσὶ ἔχω· πάνυ ἀνόητον ἡγοῦμαι εἶναι σοὶ μὴ οὐ καὶ τοῦτο χαρίζεσθαι καὶ εἴ τι ἄλλο ἢ τῆς /d/ οὐσίας τῆς ἐμῆς δέοιο ἢ τῶν φίλων τῶν ἐμῶν. ἐμοὶ μὲν γὰρ οὐδέν ἐστι πρεσβύτερον τοῦ ὡς ὅ τι βέλτιστον ἐμὲ γενέσθαι, τούτου δὲ οἶμαί μοι συλλήπτορα οὐδένα κυριώτερον εἶναι σοῦ. ἐγὼ δὴ τοιούτῳ ἀνδρὶ πολὺ μᾶλλον ἂν μὴ χαριζόμενος αἰσχυνοίμην τοὺς φρονίμους, ἢ χαριζόμενος τούς τε πολλοὺς καὶ ἄφρονας.
Καὶ οὗτος ἀκούσας μάλα εἰρωνικῶς καὶ σφόδρα ἑαυτοῦ τε καὶ εἰωθότως ἔλεξεν· Ὦ φίλε Ἀλκιβιάδη, /e/ κινδυνεύεις τῷ ὄντι οὐ φαῦλος εἶναι, εἴπερ ἀληθῆ τυγχάνει ὄντα ἃ λέγεις περὶ ἐμοῦ, καί τις ἔστ᾽ ἐν ἐμοὶ δύναμις δι᾽ ἧς ἂν σὺ γένοιο ἀμείνων· ἀμήχανόν τοι κάλλος ὁρῴης ἂν ἐν ἐμοὶ καὶ τῆς παρὰ σοὶ εὐμορφίας πάμπολυ διαφέρον. εἰ δὴ καθορῶν αὐτὸ κοινώσασθαί τέ μοι ἐπιχειρεῖς καὶ ἀλλάξασθαι κάλλος ἀντὶ κάλλους, οὐκ ὀλίγῳ μου πλεονεκτεῖν διανοεῖ, ἀλλ᾽ ἀντὶ δόξης ἀλήθειαν καλῶν κτᾶσθαι ἐπιχειρεῖς καὶ τῷ ὄντι /219/ “χρύσεα χαλκείων„ διαμείβεσθαι νοεῖς. ἀλλ᾽, ὦ μακάριε, ἄμεινον σκόπει, μή σε λανθάνω οὐδὲν ὤν. ἥ τοι τῆς διανοίας ὄψις ἄρχεται ὀξὺ βλέπειν ὅταν ἡ τῶν ὀμμάτων τῆς ἀκμῆς λήγειν ἐπιχειρῇ· σὺ δὲ τούτων ἔτι πόρρω.