Κἀγὼ ἀκούσας· Τὰ μὲν παρ᾽ ἐμοῦ, ἔφην, ταῦτά ἐστιν, ὧν οὐδὲν ἄλλως εἴρηται ἢ ὡς διανοοῦμαι· σὺ δὲ αὐτὸς οὕτω βουλεύου ὅτι σοί τε ἄριστον καὶ ἐμοὶ ἡγεῖ.
Ἀλλ᾽, ἔφη, τοῦτό γ᾽ εὖ λέγεις· ἐν γὰρ τῷ ἐπιόντι /b/ χρόνῳ βουλευόμενοι πράξομεν ὃ ἂν φαίνηται νῷν περί τε τούτων καὶ περὶ τῶν ἄλλων ἄριστον. ἐγὼ μὲν δὴ ταῦτα ἀκούσας τε καὶ εἰπών, καὶ ἀφεὶς ὥσπερ βέλη, τετρῶσθαι αὐτὸν ᾤμην· καὶ ἀναστάς γε, οὐδ᾽ ἐπιτρέψας τούτῳ εἰπεῖν οὐδὲν ἔτι, ἀμφιέσας τὸ ἱμάτιον τὸ ἐμαυτοῦ τοῦτον—καὶ γὰρ ἦν χειμών—
— Мені здається, ти єдиний гідний мене залицяльник, але тобі не вистачає духу сказати мені про це. З мого боку, було б непростимою дурістю відмовити тобі в цьому, як /d/ і в будь-чому іншому — просив би ти в мене, скажімо, чогось з маєтку або потребував когось із моїх друзів. Бо для мене нічого немає понад те, щоб стати кращим, а хто зарадить мені в цьому більше від тебе? Ось чому, відмовивши такому мужеві, я соромився б перед людьми розумними більше, ніж, догодивши йому, мав би ніяковіти, зважаючи на думку нерозумної більшості.
Вислухавши мене, Сократ не без притаманної йому іронії, відповів:
— Любий Алківіаде, здається, бог розумом тебе не /e/ зобидив, якщо ти віриш у те, що говорив про мене: ніби є в мені якась сила, що може зробити тебе благороднішим, — і якщо ти й справді спроможний побачити в мені якусь незвичайну красу, що багато перевищує твою вроду. Якщо, збагнувши це, хочеш домогтися близькості — обміняти красу за красу, що ж — чималої вигоди сподіваєшся: прагнеш здобути істинну красу замість тієї, що красує зір, хочеш виміняти, як мовимо, золото на мідь{131}. /219/ Та приглянься-но, друже мій, краще, аби не прогледіти, що я насправді — ніщо. Око розуму стає гострішим, коли притупляється зір очей. Але тобі ще далеко до цього.
Я відмовив йому на це:
— Щодо мене, я сказав тільки те, що думав. Тобі вирішувати, що, по-твоєму, буде ліпше тобі й мені.
— Це ти добре зауважив, — сказав Сократ. — Надалі будемо радитися і робити те, що нам обом видаватиметься /b/ якнайкращим — у цьому та й інших випадках.
Вислухавши Сократа, я подумав було, що мої слова діткнули його, наче стріли. Не давши йому прийти до слова, я встав і, накинувши на себе гіматій (тоді була зима), заліз до нього під його подертий плащ [такі плащі
ὑπὸ τὸν τρίβωνα κατακλινεὶς τὸν τούτου, περιβαλὼν /c/ τὼ χεῖρε τούτῳ τῷ δαιμονίῳ ὡς ἀληθῶς καὶ θαυμαστῷ, κατεκείμην τὴν νύκτα ὅλην. καὶ οὐδὲ ταῦτα αὖ, ὦ Σώκρατες, ἐρεῖς ὅτι ψεύδομαι. ποιήσαντος δὲ δὴ ταῦτα ἐμοῦ οὗτος τοσοῦτον περιεγένετό τε καὶ κατεφρόνησεν καὶ κατεγέλασεν τῆς ἐμῆς ὥρας καὶ ὕβρισεν· καὶ περὶ ἐκεῖνό γε ᾤμην τὶ εἶναι, ὦ ἄνδρες δικασταί· δικασταὶ γάρ ἐστε τῆς Σωκράτους ὑπερηφανίας. εὖ γὰρ ἴστε μὰ θεούς, μὰ θεάς, οὐδὲν περιττότερον καταδεδαρθηκὼς /d/ ἀνέστην μετὰ Σωκράτους, ἢ εἰ μετὰ πατρὸς καθηῦδον ἢ ἀδελφοῦ πρεσβυτέρου.