— Ви знали Синтію? — спитала Робін.
— Раз чи двічі бачила в них удома. Така собі мишка. Мені хіба два слова сказала,— відповіла Уна.— Але Рой при ній почувався добре. Синтія з його жартів сміялася як дурна — а то були, знаєте, ті ще жарти.
— Марго й Рой одружилися одразу після університету, так?
— Саме так. Я була за дружку. Марго пішла в рядові лікарі, а Рой був птах високого польоту, його взяли в дослідницький заклад — уже не згадаю який. У батьків Роя був великий красивий будинок з газоном і таким іншим. Коли батько помер — це було незадовго до народження Анни,— мати все переписала на Роя. Ім’я Марго там не звучало взагалі, пам’ятаю, вона мені про це казала. Але Рой хотів перевезти родину туди, де виріс сам, і будинок у них був справді красивий і стояв неподалік Гемптон-Корту. Тож свекруха виїхала, а Рой з Марго в’їхали... Але насправді свекруха заходила коли хотіла, бо досі вважала, що подарований будинок належить більше їй, ніж Марго.
— Ви з Марго часто бачилися? — спитала Робін.
— Часто,— кивнула Уна.— Ми старалися обов’язково зустрічатися що кілька тижнів. Ми так дружили! Навіть коли Марго вийшла заміж за Роя, вона не кинула мене. Звісно, вони мали друзів родини з середнього класу, але я гадаю,— Унина мова стала трохи нерозбірливою,— я гадаю, що Марго розуміла: я завжди буду на її боці. Вона оберталася в колах, де почувалася самотньою.
— Тільки вдома чи на роботі теж? — спитала Робін.
— Вдома вона була як і не вдома,— відповіла Уна.— Будинок Роя, рідні Роя, друзі Роя, все — Роєве. Вона багато спілкувалася з власними батьками, але татуся на інвалідному візку важко було привезти до великого будинку. Думаю, Бамборо — її батьки — побоювалися Роя і його матері. Тож Марго їздила до них до Степні й далі підтримувала грошима. Знову розривалася між різними обов’язками.
— А як їй велося на роботі?
— То тяжко, то важко,— відповіла Уна.— Тоді мало було жінок-лікарок, а Марго була ще й зовсім молода, і вийшла з робітничого класу, тож у тій клініці, у клініці Святого Івана, їй теж було самотньо. Не дуже то було щасливе місце,— додала Уна, майже повторюючи слова доктора Ґупти.— Але в Марго була така натура — треба було все покращити. Щоб усе працювало як слід, усім діставалося уваги, щоб усі проблеми вирішувалися. Вона намагалася зробити з того колективу команду, і це при тому, як її цькував дехто.
— Хто саме?
— Старигань,— відповіла Уна.— Тепер уже не пригадаю, як звали. Там було ще два лікарі, правильно? Один — старий, другий — індус. Марго казала, що індус нічого, але теж відчувала несхвалення з його боку. Вони там сперечалися щодо контрацептивів. Вона мені розповідала. Лікарі тоді вже могли виписувати їх незаміжнім на власний розсуд... а доти було дозволено тільки заміжнім... але індус усе одно не давав контрацептиви незаміжнім жінкам. Перші консультації з планування родини почали з’являтися того-таки року, коли Марго зникла. Ми і про це говорили. Марго дякувала Богові, що таке є, бо була впевнена, що інші два лікарі в її клініці не виписують жінкам потрібних пігулок. Але вона не тільки з лікарями не ладнала, з рештою персоналу теж були проблеми. Здається, її ще медсестра не любила.
— Дженіс? — спитала Робін.
— Хіба Дженіс? — насупилася Уна.
— Айрін? — підказав Страйк.
— Така білява,— сказала Уна.— Пам’ятаю, як святкували Різдво...
— Ви теж там були? — здивувалася Робін.
— Марго мене аж умовляла прийти,— відповіла Уна.— Придумала те святкування і боялася, ще все буде дуже погано. Рой був на роботі, тож прийти не міг. Анні було тоді кілька місяців. Марго сиділа в декреті, її підміняв інший лікар... чоловік. Марго боялася, що без неї у клініці все складається краще. Гормони, втома — вона й повертатися боялася... Анні два чи три місяці було. Марго взяла її на святкування, бо годувала грудьми. Вона влаштувала ту вечірку, щоб усі ніби почали з чистої сторінки. Хотіла розбити кригу перед поверненням на роботу.
— Розкажіть про Айрін,— попросила Робін, краєм ока помітивши, що Страйк заніс ручку над записником.