— Я завжди любив співати,— каже він мені в барі після виступу.— Замолоду грав у гурті, але гурт розпався. Колись у дитинстві я бував у Батліна разом з прийомною родиною. Мені завжди здавалося, що розважати відпочивальників — це весело. Багато славетних артистів почало свій шлях з цього.
Та коли мова заходить про Марго Бамборо, відкривається геть інакша сторона цього зухвалого співака в кабаре.
— У пресі писали казна-що. Я ніколи не приносив їй цукерок абощо. То все вигадали, щоб виставити мене збоченцем. Я мав виразку шлунку та страждав на мігрень. У мене був важкий період.
Відмовившись пояснити, навіщо він змінив ім’я, Датвейт виходить з бару.
Колеги з табору були шоковані тим фактом, що «Стіві» допитувала поліція в зв’язку зі зникненням молодої лікарки.
— Він нам нічого про це не розповідав,— каже двадцятидвохрічна Джулі Вілкс.— Я приголомшена. Я думала, про таке треба казати. І що Джекс — то не його справжнє прізвище, він нам теж не сказав.
Далі Оукден розважав читача стислою історією мережі таборів Батліна, а тоді присвятив абзац можливостям, які чоловік-хижак може знайти собі на літньому курорті.
Страйк закурив ще одну цигарку й догортав до наступної відмітки Робін. Тут був короткий пасаж, присвячений Джузлу Бейлісу, чоловіку колишньої прибиральниці, а потім соціальної працівниці Вілми. З нового тут був лише той факт, що ґвалтівника Бейліса звільнили з в’язниці в січні 1975 року, за три місяці після зникнення Марго. Проте Оукден усе одно запевняв, що Бейліс, без сумніву, «пронюхав», що Марго переконує дружину його покинути, «напевно, зненавидів лікарку, яка намагалася розвалити чужу родину» і «мав широкі зв’язки в середовищі місцевого криміналітету». Оукден повідомляв читачеві, що поліція «безсумнівно, ретельно вивчила переміщення друзів і родичів Бейліса одинадцятого жовтня». «Тож доходимо висновку,— провадив він, обманюючи цікавість читача,— що нічого підозрілого виявлено не було».
Третя відмітка Робін була на сторінках, присвячених аборту в клініці на Брайд-стріт. Цю частину історії Оукден розпочинав з великою помпою, запевняючи читачів, що розкриє факти, які ніколи не ставали надбанням широкого загалу.
Страйка ці факти зацікавили лише тим, що підтвердили: чотирнадцятого вересня 1974 року якась жінка таки зробила аборт на Брайд-стріт і записалася як Марго Бамборо. Оукден наводив докази: фотографії медичних документів, які надала неназвана колишня працівниця клініки (яка зачинилася в 1978 році). Страйк дійшов висновку, що працівниця вже не боялася за своє місце, коли у вісімдесяті Оукден запропонував їй гроші за інформацію. Також неназвана працівниця клініки заявила, що жінка, яка приходила на процедуру, не була схожа на Марго з фотографій, що потім з’явилися в пресі.
Оукден поставив серію риторичних запитань — вочевидь, йому й необачним видавцям книжки здавалося, що так вони зможуть обійти закон про наклеп. Чи могло бути, що жінка, яка робила аборт, використала ім’я Марго з її згоди й за її підтримки? Мабуть, найбільше хотіла би приховати аборт жінка, приналежна до римо-католицької віри? А хіба після абортів не буває ускладнень? Чи не могла Марго піти на Брайд-стріт одинадцятого жовтня, маючи на меті відвідати особу, якій довелося повернутися до клініки? А може, спитати поради від імені цієї особи? Чи могло статися так, що Марго викрали не в Клеркенвеллі, а з вулиці неподалік підвалу Денніса Кріда?
Подумки Страйк відповів: «Ні, не могло, і добре, що твою книжку завернули, приятелю». Вся низка подій, вірогідність яких припускав Оукден, мала помістити Марго в безпосередню близькість до підвалу Кріда у вечір зникнення. «Ускладнення» мали пояснити, нащо Марго пішла б до клініки за місяць після аборту,— але Марго ніяк не могла їх мати, адже була в чудовій формі й до зникнення щодня приходила на роботу в клініці. Але якщо таємничі «ускладнення» приписати найкращій подрузі Марго, це давало і привід їй повернутися до клініки (де лежить Уна), і підставу Уні брехати про місце зустрічі в той вечір. Загалом, як на Страйка, Оукденові дуже пощастило, що його не притягнули до суду. Мабуть, Уну й Роя стримало тільки побоювання зайвої уваги до такого процесу.
Страйк розгорнув книжку на четвертій помітці Робін, глянув на досі зачинені двері будинку та прочитав наступний відзначений абзац.
— Я бачила її так чітко, як зараз бачу вас. Вона стояла за вікном і гамселила по ньому кулаками, ніби хотіла привернути увагу. Я особливо добре це пригадую, бо саме читала «По той бік опівночі» і багато думала про жінок і все, через що вони проходять, аж тут звела очі — і там була вона. Щойно я заплющую очі, бачу її знову, ніби фото у власній голові,— і цей образ відтоді не відпускає мене. Мені всі кажуть: «ти все вигадала» або «облиш, забудь». Але я не стану змінювати версію лише тому, що інші мені не вірять. Ким я буду після того?