«Цукерки! — подумав Страйк, спиняючись і заважаючи пройти групі затурканих жінок.— Усі люблять шоколад!» Його кидало в піт напливами, було водночас і холодно, і жарко. Він підійшов до столу з коробками шоколадних цукерок — треба обрати найдорожчі, щоб показати симпатію і дружнє ставлення. Думаючи про те, який смак обрати, Страйк згадав якусь розмову про солону карамель, узяв найбільшу коробку, яка була, і рушив до каси.
За п’ять хвилин Страйк ще з однією торбиною в руках вийшов на Карнабі-стріт, над якою між будинками розтягнули різдвяні оздоби на музичну тему. Через лихоманку невидимі голови, позначені велетенськими навушниками й сонячними окулярами, здалися Страйкові не так святковими, як моторошними. З незручними торбами заходити до «Голови» довелося задки. Тут миготіли гірлянди, розсипався сміх.
— Куше,— гукнули до нього одразу за дверима.
Шпеник уже зайняв стіл. Голомозий, худий, блідий, весь у татуюваннях, Шпеник мав вічну елвісівську усмішку, бо шрам, що збігав через вилицю, навічно задер йому верхню губу. Він тримав пиво в одній руці й недбало хрумтів пальцями другої, вільної: цю звичку мав з підліткових років. У будь-якому місці Шпеник випромінював ауру небезпеки, навіюючи певність, що цей тип здатен за найменшої провокації вдатися до насильства. У пабі було дуже людно, але ніхто не намагався присісти за його столик. Дивна річ (хоч, може, нічого дивного в цьому не було), та біля ніг Шпеника теж стояли торби.
— Шо це ти? — спитав Шпеник, коли Страйк сів навпроти й опустив під стіл власні пакунки.— Морда страшна.
— Та нічого,— відповів Страйк, у якого текло з носа й калатало серце.— Застудився чи що.
— Так, шоб не дихав на мене,— застеріг Шпеник.— Тіки цього нам в хаті не вистачало. Захара тільки оговталася від грипу. Пиво будеш?
— Е... ні,— відповів Страйк. Думка про пиво раптом викликала відразу.— Можеш мені принести води?
— Йоханий бабай,— буркнув Шпеник, підводячись.
Коли він повернувся і поставив перед Страйком склянку води, той без зайвих преамбул почав:
— Хочу в тебе спитати про один випадок. То був дев’яносто другий чи дев’яносто третій рік. Тобі треба було в місто, машину ти мав, але не міг сісти за кермо. Щось із рукою, вона в тебе була в гіпсі.
Шпеник нетерпляче знизав плечами, мовляв, хто такі дрібниці пам’ятає? Все життя Шпеника складалося з нескінченної низки травм, що їх він отримував чи завдавав, і випадків, коли треба було їхати в справах, пов’язаних з готівкою, наркотиками, погрозами чи бійками. За ті періоди, коли Шпеник сидів по в’язницях, його професійне середовище змінювалося хіба трохи. Половина хлопців, з якими він працював підлітком, загинула від ножа чи передозування. Один кузен помер у поліційній машині, іншого застрелили в потилицю — вбивцю так і не спіймали.
— Ти мав щось відвезти,— провадив Страйк, намагаючись дати підказки Шпениковій пам’яті.— Якісь сумки чи то з наркотою, чи то з грошима, не знаю. Тобі треба було негайно знайти водія, я погодився. Ми поїхали до стрипклубу в Сохо. Називався «Шельми».
— А, «Шельми»,— кивнув Шпеник.— Так його вже немає. Років десять чи п’ятнадцять як зачинився.
— Коли ми приїхали, там був гурт чоловіків перед входом. Один з них — великий чорний лисий тип...
— От пам’ять,— розвеселився Шпеник.— Можна в цирку виступати. «Куш, хлопчик з феноменальною пам’яттю»!
— ...і ще такий самий здоровань — ніби латинос — із чорною фарбованою чуприною і довгими баками. Ми зупинилися, ти опустив вікно, а він підійшов поговорити з тобою і зіперся на дверцята рукою. Мав очі як у басета, а на руці — великий золотий перстень з лев’ячою...
— Гнійний Риччі,— кивнув Шпеник.
— Ти його пам’ятаєш?
— Куше, сам як думаєш, якшо я ім’я сказав?
— Так. Вибач. Ти знаєш, як його звати насправді?
— Ніко, Нікколо Риччі, але всі кажуть «Гнійний». Бандит старої школи. Сутенер. Мав кілька стрипклубів і кілька ломбардів. Старий Лондон як він є. Починав у банді Сабіні ше пацаном.
— Ще раз, як ти сказав? «Риччі»? З подвоєнням?
— А нашо тобі?
Страйк витягнув з кишені «Що ж сталося з Марго Бамборо?», розгорнув на фотографіях з різдвяної вечірки в клініці та простягнув Шпенику. Той узяв з підозріливим виглядом. Якусь мить придивлявся до чоловіка з золотим перснем, тоді повернув книжку Страйкові.
— Ну? — спитав Страйк.
— Наче він. Де то?
— У Клеркенвеллі. Різдвяна вечірка в лікарів.
Шпеник трохи здивувався.