Якби Страйк відклав подорож до Теда і Джоан ще на день, він би взагалі не доїхав, бо одразу по його прибутті на південне узбережжя Британії налетіла негода. Шторм хльостав корнволльське узбережжя, поїзди скасували, з пляжів позмивало тони піску, а повінь перетворила вулиці прибережних містечок на замерзлі канали.
Корнволльський півострів опинився в ізоляції від решти Англії, і хоча Сент-Мос постраждав менше за сусідні Меваґізі й Фові, під дверима найближчих до моря будинків поскладали мішки з піском. Брудно-зелені й зеленкувато-сірі хвилі билися об дамбу в гавані. Туристи повтікали, мов тюлені; місцеві жителі в промоклих дощовиках віталися жестами, курсуючи між крамницями й домівками. З Сент-Моса змило всю вабливу літню красу, ніби фарбу з обличчя театральної акторки, і відкрилося справжнє обличчя міста, твердокам’яного й непохитного.
Дощі поливали його, вітри гойдали, але будинок Теда і Джоан, на щастя, стояв на височині. Ув’язнений там Страйк згадав слова Люсі про те, що він краще дає раду кризам, ніж тривалій відданості, і зрозумів, що в цих звинувачувальних словах чимало правди. Він умів боротися з несподіванками і тримати нерви в кулаці, швидко думати, швидко реагувати — а от якості, яких вимагало тихе згасання Джоан, знаходив у собі значно важче.
Страйкові бракувало мети, яка підкорює собі все інше й допомагає відсунути подалі сум; він прагнув цілі, яка вимагає відкинути біль і горе, бо саме так виживав у армійські часи. Але давніші стратегії виживання не пасували до кухні Джоан, де стояли каструлі з квітковим візерунком і лежали її старі кухонні рукавиці. Страйкові кортіло забутися в активних діях — а треба було провадити неспішні бесіди й потроху дбати про рідних.
Джоан тихо раділа: цілі години, цілі дні наодинці з небожем компенсували проґавлене ним Різдво. Страйк був рішучо налаштований задовольнити тітку: постійно був поруч, цілий день розмовляв. Хіміотерапію перервали, бо Джоан її не витримувала; волосся, що майже все повипадало, вона заховала під хустку, а чоловік і небіж стривожено дивилися, як вона колупає їжу, і всякчас були готові допомогти їй, коли Джоан ходила будинком. Вони могли б легко підняти її на руки.
Минали дні, і Страйк помітив у тітці іншу зміну, яка сильно його здивувала. Шторми відкрили нове обличчя її рідного містечка, а з негараздів постала інша, незнайома Джоан, яка ставила справжні питання замість тих, що були покликані підтвердити її власні упередження чи ледь приховано вимагали втішної брехні.
— Чому ти так і не одружився, Корморане? — спитала вона в небожа суботнього ранку, коли вони разом сиділи у вітальні:
Джоан — у найзручнішому кріслі, Страйк — на дивані. Лампа поруч з Джоан, яку увімкнули, бо день був темний і дощовий, зробила її шкіру прозорою, мов папіросний папір.
Страйк так звик відповідати Джоан тільки те, що вона хотіла чути, аж не одразу знайшов слова. Чесна відповідь, яку він дав Дейву Полвортові, тут не годилася. Якщо сказати, що він просто не з тих, хто одружується, Джоан може вирішити, що то вона винна — якось не так навчила, не донесла, що щастя без кохання немає.
— Та не знаю,— відповів він, вдавшись до кліше.— Може, ще не зустрів свою жінку.
— Якщо чекаєш на ідеал,— сказала на це нова Джоан,— то досконалості не існує.
— Ти ж не хочеш, щоб я одружився з Шарлоттою? — спитав Страйк. Він добре знав, що і Джоан, і Люсі вважають Шарлотту мало не дияволом у жіночій подобі.
— Воронь Боже! — з тінню колишнього завзяття відповіла Джоан, і вони усміхнулися одне одному.
У двері зазирнув Тед.
— Люба, Керенза прийшла,— повідомив він.— Щойно під’їхала під будинок.
Макмілланівська медсестра, з якою Страйк познайомився, щойно приїхав, виявилася справжнім благословенням. Ця тоненька ластата жіночка, його ровесниця, принесла в будинок ауру не смерті, а нового життя з новою підтримкою. Страйк довго мав справу з лікарською братією і добре знав притаманну декому з них награну бадьору сердечність, але Керенза, здається, бачила в Теді та Джоан людей, а не дурних дітлахів. Страйк почув, як вона, знімаючи на кухні дощовик, розповідає Тедові, колишньому рятувальнику, про те, як люди роблять селфі на тлі штормових валів.
— Саме так! Узагалі не розуміють, що таке море. Його треба або поважати, або триматися якнайдалі, так мій тато казав... Доброго ранку, Джоан,— привіталася Керенза, заходяча до кімнати.— Драстуйте, Корморане.
— Доброго ранку, Керензо,— озвався Страйк, підводячись.— Не заважатиму.