— Що там сталося? — спитала Джоан.
Вона прийшла слідом за Страйком на кухню — човгаючи, трохи сутулячись.
— Ти нащо підскочила? Я сам усе принесу...
— Я хотіла тобі показати, де ховаю шоколадне печиво. Якщо Тед знатиме, то з’їсть усе одразу, а лікар каже, що в нього від шоколаду тиск. Що ти там таке прочитав? Я тебе знаю, ти розсердився.
Страйк не знав, чи її нововіднайдене прагнення чесності зайде аж так далеко, щоб почути щось про його батька, але навколо вирували вітер і дощ, а в будинку запанувала якась сповідальна атмосфера. Він розповів Джоан про повідомлення.
— А,— сказала тітка й показала на пластиковий контейнер на верхній полиці.— Печиво там.
Вони повернулися до вітальні з печивом, причому Джоан наполягла, що його треба викласти на тарілку. Деякі речі лишалися незмінними.
— З Пруденс ти не знайомий, правильно? — спитала Джоан, влаштувавшись у кріслі.
— Я не знаю Пруденс, не знаю Меймі, найстаршу, і не знаю Еда, наймолодшого,— відповів Страйк, стараючись говорити буденним тоном.
Зо хвилину Джоан мовчала, тоді глибоко зітхнула — худі груди піднялися й опали — і мовила:
— Думаю, тобі треба піти на батькову вечірку, Корме.
— Що? — перепитав Страйк. Односкладове слово задзвеніло у вухах підлітковим праведним гнівом. На його подив, Джоан усміхнулася.
— Я знаю, як тобі велося,— сказала вона.— Він учинив дуже погано, і все-таки він — твій батько.
— Він мені не батько,— заявив Страйк.— Мій тато — Тед.
Ніколи раніше він не казав цього вголос. Сльози наповнили очі Джоан.
— Він був би щасливий це почути,— тихо сказала вона.— Так дивно, правда... багато років тому, я тоді ще була зовсім дівча, я пішла до справжньої циганки-ворожки. Вони стояли табором отам, далі по дорозі. Я думала, вона мені наворожить усяке хороше. Ну знаєш, як вони оте роблять? Ти ж їм гроші платиш. А вона знаєш що сказала?
Страйк похитав головою.
— «Дітей у тебе ніколи не буде». Отак. Прямим текстом.
— І вона помилилася, хіба ні? — відповів Страйк.
Збляклі очі Джоан знову заблищали від сліз. Страйк не розумів, чому ніколи раніше цього не казав. Було б так легко її порадувати — а він натомість мучився тим подвійним обов’язком, злився, що мусить обирати, давати назви й тим самим зраджувати. Страйк простягнув тітці руку, і вона потиснула її — на диво слабко.
— Сходи на ту вечірку, Корме. Думаю, твій батько — причина багатьох... багатьох речей. Шкода,— додала вона по недовгій паузі,— що про тебе немає кому подбати.
— У наш час, Джоан, усе не так. Чоловіки повинні самі про себе дбати — у всіх сенсах,— додав він, усміхнувшись.
— Вдавати, що тобі нічого не треба... просто нерозумно,— тихо відповіла Джоан.— Що там пишуть у твоєму гороскопі?
Страйк знову взяв газету та прочистив горлянку.
— «Стрілець: ваш управитель рухається ретроградно, тож звична безтурботність вам дещо зрадить...»
32
Й де будеш, ти, таємний помічник Тобі сприятиме...
Едмунд Спенсер, «Королева фей»
Була третя година дня, і Робін, яка сиділа в своєму «лендровері» під непримітним будинком у Сток-Ньюїнгтоні, за яким до Різдва стежив Страйк, ще не побачила нічого цікавого — а приїхала вона о дев’ятій ранку. Дощ стікав по лобовому склу, і Робін майже жалкувала, що не курить — хоч якась була б розвага.
Біляву жінку, яка проживала в будинку, вона вже знайшла в інтернеті. Її звали Елінор Дін; розлучена, мешкає сама. Елінор точно була вдома, бо дві години тому Робін бачила її у вікні, але через негоду не виходила. За цілий день до будинку не заходив ніхто, а надто Шеф Мутного. Можливо, вони таки родичі, і той його візит перед Різдвом — звична річ для свят: виконати соціальний обов’язок, завезти подарунок, поцікавитися, як справи... Поплескування по голові — то, може, якийсь родинний жарт. Нічого сексуального, злочинного чи збоченого — тобто того, що шукали детективи,— у цьому не було.
Мобільний Робін задзвонив.
— Так.
— Можеш говорити? — спитав Страйк.
Він спускався крутою вулицею з пагорба, на якому стояв будинок Теда й Джоан, і допомагав собі складаним ціпком, який узяв, знаючи, що на вулиці мокро і, напевно, слизько. Тед повернувся; вони разом відвели Джоан нагору та вклали спати, і тепер Страйк, який хотів курити й не дуже волів це робити в повітці, вирішив прогулятися під безупинним дощем.