— Докторе Фіппс,— привітався Страйк.
Рою, здається, важко було отак перемкнутися з нестримного гніву на ввічливе вітання, тож відповів він дещо незв’язно.
— Отже, ви... ви — детектив, так? — спитав він. На блідих щоках квітнули синювато-червоні плями.
— Корморан Страйк. А це моя партнерка, Робін Еллакотт.
Робін зробила крок уперед.
— Доброго дня,— привітався Рой, потиснувши руку і їй. Його шкіра була гаряча й суха.
— Я зроблю кави? — майже пошепки запропонувала Синтія.
— Так... ні, чом би й не кави,— озвався Рой, чий кепський настрій боровся з нервозністю, яка тільки посилилася від того, що здоровило Страйк стояв і незворушно дивився на нього.— Прошу, сідайте,— запросив він, указуючи Страйкові на диван, який стояв під прямим кутом до іншого.
Синтія хутко пішла варити каву, а Страйк і Робін сіли туди, куди їм указали.
— Допоможу Син,— пробурмотіла Анна й собі вийшла, а Кім після секундного вагання пішла слідом, тож Страйк і Робін лишилися наодинці з Роєм. Лікар улаштувався в оксамитовому кріслі з високою спинкою і сердито роззирався. Вигляд він мав кепський. Гнівний рум’янець відступив, лишивши по собі втому. Шкарпетки збрижилися навколо худих литок.
Виникла одна з найніяковіших пауз, з якими колись стикалася Робін. Щоб не зустрічатися поглядом з Роєм, вона почала роздивлятися велику кімнату — таку саму старомодну, як і коридор. У кутку стояв рояль. Великі вікна виходили на величезний сад, де за брукованим двориком лежав прямокутний ставок, а за ним — храмоподібна кам’яна споруда під дахом, звідки можна було споглядати декоративних коропів у ставку (зараз їх було ледве видно під ряботинням від дощу на воді) чи милуватися широким газоном зі старими деревами й доглянутими клумбами.
Книжкові шафи й вітрини заповнювали книжки в шкіряних палітурках і бронзові скульптури на античні теми. Між диванами стояли кросна, на яких хтось почав дуже красиву вишивку шовком. Стиль був японський: два декоративні коропи пливуть у протилежних напрямках. Робін не могла вирішити, наскільки ввічливо буде спитати, чи це робота Синтії, аж тут почувся голос Страйка.
— Хто вивчав класичну філологію?
— Що? — перепитав Рой.— А. Мій батько.
Його шалені очі пробіглися по мармурових і бронзових статуетках, що тут і там стояли в кімнаті.
— Отримав у Кембриджі бакалавра з відзнакою.
— О,— мовив Страйк, і знову запала крижана тиша. Порив вітру жбурнув у шибку жменю дощу. Робін з полегшенням почула з коридору брязкання ложок і кроки: жінки поверталися.
Синтія увійшла перша й опустила на антикварний столик між диванами тацю з чаєм. Столик злегка хитнувся від ваги таці. Анна додала великий торт на тарелю на ніжці.
Анна й Кім сіли поряд на вільний диван, а Синтія, підсунувши додаткові столики, щоб усім було куди поставити свій чай, і нарізавши для охочих торт, теж сіла поруч з падчеркою. Вигляд мала зляканий.
— Що ж,— почав Рой, звертаючись до Страйка,— буде цікаво почути, як ви оцінюєте свої шанси дізнатися те, що лондонській поліції не вдалося знайти за сорок років.
Робін була певна, що цей агресивний вступ Рой планував під час довгої напруженої мовчанки.
— Шанси невисокі,— буденно відповів Страйк, прожувавши великий шматок торта, яким пригостила його Синтія,— однак ми дізналися про новий випадок, коли буцімто бачили вашу дружину, і хотіли б обговорити це з вами.
Роя ці слова шокували.
— Буцімто бачили,— наголосив Страйк, відставив тарілку й дістав з кишені записник.— І вже ж... Торт чудовий, місіс Фіппс,— сказав він до Синтії.
— Ой, дякую,— слабким голосом відповіла та.— Кавово-горіховий у Анни улюблений змалечку... правда ж, любонько? — додала вона, але Анна спромоглася лише на силувану усмішку.
— Ми почули про цей випадок від колишньої колеги вашої дружини, Дженіс Бітті.
Рой хитнув головою і нетерпляче знизав плечами, показуючи, що не впізнає цього імені.
— Вона була медсестрою у клініці Святого Івана,— пояснив Страйк.
— А,— озвався Рой.— Так, наче вона сюди навіть одного разу приходила — на барбекю. Жінка ніби пристойна... Барбекю, щоправда, вийшло казна-яке. Просто катастрофа. Ті жахливі діти... пам’ятаєш? — кивнув він до Синтії.
— Так,— умить озвалася та,— ні, один хлопчик був справді...
— Підлив у пунш горілки,— виплюнув Рой.— Одній жінці стало зле.
— То була Глорія,— згадала Синтія.
— Та не пам’ятаю я, як їх звали,— нетерпляче відмахнувся Рой.— Обблювала нам усю нижню ванну кімнату. Бридота.
— А хлопчика звали часом не Карл Оукден? — спитав Страйк.